Було без трьох хвилин дванадцять.
— Ну от, ще раз послухаємо курантів,— зрадів дідусь,— і підемо у Кремль шукати годинникаря...
Тут я помітив, як із воріт Спаської вежі, карбуючи крок, вийшли два солдати й офіцер. Сірі парадні шинелі, голубі погони із золотими кантами, карабіни з примкнутими багнетами.
Дідусь сказав:
— Почесний караул... До Леніна... На пост номер один...
— Ходімо й ми туди,— попросив я.
Ми трохи пройшли за ними.
Як я заздрив їм, отим солдатам!
— Оце б нам з тобою,— шепнув я Льоньчику.
Вони стали біля входу, завмерли в почесній варті.
Спочатку нам не поталанило в Кремлі з годинникарем. Дідусеві сказали, що він буде тільки завтра в другій половині дня. Але дідусь зміг поговорити в ним по телефону, і побачення було призначено на п'яту годину вечора.
Наступного дня на світанку ми вже були знову на Красній площі.
Черга збиралася в садочку. Стали й ми.
Цього разу ми мали можливість достеменно роздивитися все кругбіччя.
Ранкове сонце золотило куполи на соборах. На кремлівській стіні туркотіли голуби.
Об одинадцятій годині черга рушила. Поволі, поволі й ми наблизилися до Мавзолею.
Не знаю навіщо, але дідусь узяв мене за руку. Дядько Роман тримав Льоньчика.
Переступили поріг. З притінку чийсь тихий голос попереджав:
— Обережно — приступки! Обережно — східці!
Яка тут урочиста тиша! Тиша і напівтемрява.
Дідусь підняв мене на руки.
Зліва я побачив Леніна. Його рідне, таке дороге, добре лице...
Як мені хотілося довше побути тут! Але людський потік вливався й вливався в Мавзолей, і за якусь хвилину ми вже знову виходили до Кремлівської стіни.
Не хотілось ні про що говорити. Хай буде перед очима й далі наш Ленін...
НА СПАСЬКІЙ
Того ж дня о п'ятій годині вечора ми були в умовленому місці біля Спаської вежі. До нас підійшов високий, вже літній чоловік у широкополому капелюсі, з ковінькою в руці, запитав:
— Хто тут чекає годинникаря?
Дідусь ступив йому назустріч:
— А це ми ось...— І простягнув руку.
Почали знайомитися.
Його звали Петро Корнійович.
— Це дуже прекрасно, що ви порішили відремонтувати старий механізм,— сказав він.
— А все через оцих...— хитнув дідусь головою в наш із Льоньчиком бік і розповів, як ми "відкрили" того годинника.
Петро Корнійович, ласкаво дивлячись на нас, похвалив:
— Молодці, хлоп'ята, що дідові своєму роботу знайшли. Так чим же можу бути вам корисний?
— Розумієте, Петре Корнійовичу,— сказав дідусь,— підремонтувати того годинника ми й самі в силі. Але зробити майже нові куранти і щоб вони виконували гімн нашої Республіки...
— Значить, по модель приїхали? Так?
— Достеменно!
Петро Корнійович неквапом витяг з бокової кишені великого, ледь не з півметра завдовжки, блискучого ключа, заходився відмикати двері вежі.
— Ходімте побачимо...
Коли двері відчинилися і ми пішли східцями вгору, сказав:
— Вам, мабуть, буде цікаво знати, що годинника, якого я маю честь доглядати, ще в перші роки після революції було відремонтовано за вказівкою Леніна. Я вже ось скільки років піднімаюся до курантів і кожного разу дивуюся, як Володимир Ілліч, такий зайнятий тисячами й тисячами різних державних і партійних справ, все-таки помітив і таку дрібничку, що годинник на Кремлівській вежі замовк. Він сказав тоді: треба навчити старий механізм виконувати нову революційну музику — наш комуністичний "Інтернаціонал".
— І Ленін піднімався оцими східцями? — запитав дядько Роман.
— Ще й не раз...— хитнув головою Петро Корнійович.— Приходив подивитися, як ідуть роботи по ремонту механізму, а потім послухати голос курантів.
Східці ті, старі, викладені з каменю, дихали прохолодою. Я дивився на них мов зачарований. Взагалі ці дні я жив, наче в казці. Ходити східцями, на які ступав Володимир Ілліч, дивитися на те, що бачили і його очі... Ні, це не кожному таланить! Не кожному! І які ми з Льоньчиком все ж таки щасливці! І як маємо дякувати дідусеві, що взяв нас із собою!
А тим часом, поки збурювали мене всі ті думки, ми піднялися на висоту Кремлівської стіни. Туди, на той древній мур, виводить широка брама. Петро Корнійович відкрив засув, прохилив одну половину воріт. Леле! Яка вона товста! Та тут же, по цій стіні, може проїхати автомобіль.
— І сюди Володимир Ілліч приходив,— сказав Петро Корнійович.
Коли ми піднялися вище, наткнулися на нішу. А в ній товста дубова лавка вмонтована.
— Кажуть,— продовжував годинникар,— що Володимир Ілліч відпочивав тут ось. Сидів на оцій лавці, розмовляв із майстром, який тоді вчив куранти нової музики. То теж була нелегка справа, як на ті часи. Але майстер все ж навчив їх. І Володимир Ілліч, розповідають, гаряче тиснув йому руку та дякував за роботу.
Аж ось ми піднялися вже й до курантів.
— Можете глянути на Москву нашу,— сказав Петро Корнійович, підійшовши до круглого вікна.
Воно було досить високо для нас із Льоньчиком. Петро Корнійович побачив те, підставив нам драбинку.
Яке безмежжя міста! Будинки й будинки. Одні внизу, другі вибилися високо в небо і наче аж підпирають блакить.
Тим часом Петро Корнійович відімкнув кімнатку, де містилися куранти, засвітив у ній світло. Ми побачили посередині великий механізм із багатьма коліщатами, що, змащені мастилом, полискували жовтизною зубців. І маятник. Великий маятник неквапно, навіть ліниво, як здалося мені, похитувався в один і другий бік:
Цок-цок... Цок-цок...
Ось цей звук я скільки разів чув по радіо, а тепер навіть бачу, як народжується він.
Цок-цок... Цок-цок...
І за кожним помахом маятника посуваються по циферблату стрілки. По них звіряють свої годинники — наручні, настінні, кишенькові, на пароплавах, літаках, під землею і в космосі — мільйони й мільйони людей всієї планети. Не знаю, як для Льоньчика, а для мене, їй-право, це була казка. Казка наяву!
Потім дідусь, Петро Корнійович і дядько Роман довго ще робили виміри курантів та креслили на папері.
...Коли повернулися в надвечір'я у готель, повечеряли й полягали спати, ми з Льоньчиком ще довго заснути не могли. Ліжка наші стояли близько одне до одного, й ми, схилившись на подушки, шепталися, обговорюючи знову й знову все, що бачили за день. Найбільше ж, розуміється, про Мавзолей та Спаську вежу Кремля.
А потім... Льоньчик ще продовжував щось згадувати, але його голос уже шелестів, мов сухий листочок на галузці дерева. Та ось дихнув вітер, зірвав його, поніс кудись удалину, а разом із ним і голос мого друга. Очі мені склепилися, і вже ніяка сила не змогла б підняти повіки, бо всім тілом потекла солодка млість.
...І знову я побачив себе та Льоньчика на Спаській вежі. Стоїмо біля віконця, поряд із годинником, захоплено дивимось на Москву. Коли ж чую я — по східцях чиїсь поквапливі кроки. Озирнувся, аж то Володимир Ілліч іде. Простоволосий, піджак розстебнутий. Підняв голову, побачив нас, посміхається.
— Ну що, хлоп'ята, цікаво?
— Надзвичайно,— кажу я.
— От і добре,— говорить Володимир Ілліч і стає поряд із нами.— Тепер і вашому дідусеві, думаю, легше буде навчити свої куранти грати гімн нашої прекрасної України. Але чи допомагаєте ви дідусеві в роботі?
— Ми, Володимире Іллічу, вже зробили для годинника одне коліща,— похопився Льоньчик.
Дивлюсь я на друга, а в нього очі горять, мов жаринки.
Ленін кладе Льоньчикові на плече руку:
— Молодці! А мами на вас ніколи не обижаються?
Я чомусь зітхнув. Володимир Ілліч помітив те, посміхається:
— Мабуть, буває?.. Вгадав, правда ж?
— Один тільки раз трапилося,— признався я чистосердечно,— як на дзвіницю лазили годинника шукати і затрималися...
Володимир Ілліч уважно дивиться на мене, слухає, а на обличчі задума. Коли я кінчив розповідати, він зауважив:
— Мама, хлоп'ята,— то найдорожче, що маємо в житті. І треба цінувати та берегти її понад усе. І її ласку, і її слово, і її милу, рідну усмішку... А щоб вона частіше посміхалася, знаєте, що треба, хлоп'ята?
— Що, Володимир Ілліч? — питаю я.
— Треба, щоб у ваших щоденниках частіше з'являлися п'ятірки,— мовив Володимир Ілліч, довірливо схиляючись до нас.
— А-а,— сказав Льоньчик,— це правда. Коли в мене п'ятірка, мама завжди усміхнено дивиться на мене і говорить мені ласкаві слова.
— Отож бачите...
— А в мене і Льоньчика часто бувають п'ятірки, Володимир Ілліч,— похвалився я.— Ось із німецької мови в обох нас тільки п'ятірки... Ми навіть з Віллі Кюнте листуємося німецькою мовою...
— Це чудесно, що з німецької мови у вас п'ятірки. А як справи з рідної мови?
Я прокашлявся. Володимир Ілліч примружив очі, пильно подивився на мене. Помітивши мою збентеженість, стиха сказав:
— Зрозуміло... Значить, з рідної мови у вас не завжди п'ятірки? — і перевів погляд на Льоньчика.
— Угу,— опустив мій друг погляд долу,— бувають четвірки... А то на контрольній, дивись, і клята трійка іншим разом вскочить...
Володимир Ілліч нахмурився:
— Ай-я-я... Це погано, хлоп'ята! Перш ніж знати якусь іноземну мову, треба якнайдосконаліше володіти своєю рідною... Тією, якою з вами говорить мама, якою бабуся співала ще в дитинстві пісень... Без цього, друзята, не можна стати справжньою людиною... Це ви запам'ятайте! Ким би ви потім не були, які б науки не осягали, але рідна мова, голуб'ята, передусім!
— Ми вам обіцяємо, Володимир Ілліч, що й з рідної мови у нас будуть тільки п'ятірки. Щоб мама усміхалася...— промовили ми разом із Льоньчиком.
— От так... Це мені подобається... Ну, бажаю вам успіхів...
І Володимир Ілліч мені та Льоньчикові потиснув руки й швидко-швидко пішов кудись угору східцями...
ЖАР-ПТИЦІ
Після поїздки в Москву навколо дідуся на заводі згуртувалася ціла самодіяльна бригада таких, як і він, ентузіастів, що звикли над чимось мудрувати, щось конструювати, винаходити. Усіх їх цікавила ідея курантів, і вони після зміни збиралися в дідусевій кімнаті в цеху.
А роботи було багато. Найперша потреба — робочі креслення, і кілька молодих інженерів разом з дядьком Романом та дядьком Прокопом взялися до цього. Вони вечорами подовгу сиділи в конструкторському бюро над креслярськими дошками.
Ми з Льоньчиком інколи примудрялися й собі прошмигнути туди, і в цьому виручала нас дружба з дядьком Прокопом та дядьком Романом. З ними Льоньчик та я потоваришували посправжньому.
Дядько Прокіп казав:
— Ну, хвостики...— він так останнім часом нас величав,— заходьте...