Одної ночі пацюки все ж здобули перемогу над своїм ворогом: вони повідгризали котові обидва вуха, майже всього хвоста, покалічили око — той лежав непритомний. Хазяїн наказав закопати його. Але бідолаха був ще живий. Я забрав нещасного до себе в комірчину, заходився лікувати. А на пацюків зробив пастку. Вони попадалися в неї раз по раз і притому живі.
Дідусь Тото, зігрітий спогадами свого давнього дитинства, усміхнувся.
— Коли хоробрий вояка видужав, я надумав подружити його з колишніми ненависними ворогами — пацюками. Це була неймовірно важка справа — вбити в звірах предковічну смертельну ненависть один до одного. Але це заняття мене так захопило, що я, сидячи біля ящика з котом та двома пацюками, забував про все на світі: і про сон, і про їжу, і навіть про побої хазяїна. Зате мав і надзвичайну радість, коли весь базарний люд, що збирався до центру містечка по неділях, зачудовано товпився навколо мене, спостерігаючи, як два пацюки граються з безхвостим котом...
Старий, певно, й зараз бачачи перед очима ту сцену, тихо посміхався. Але потому замовк, серйозно сказав:
— Я був не раз гнаний і битий за ту незбориму пристрасть до тварин. Але зараз я щасливий і дякую долі за те, що все почалося так рано.
— Щасливий! Щасливий! — закричав папуга з клітки.
— Так, так, Лорі,— мовив артист,— то велике щастя, коли захоплення приходить до людини з юних літ. Тоді воно найчастіше буває глибоке і на все життя.
Дідусь Тото встав, засунув руки в кишені гольфів, пройшовся по кімнаті, зупинився проти Миколи Петровича.
— Діти розповідали мені про ваше лісництво. Прекрасна це справа, особливо для городян. Виростають вони все-таки в нас у тепличних умовах. Сільські школярі у вигіднішому становищі — вони гартуються змалку і входять у життя більш підготовленими.
— Бачите, тепер у всіх школах уведено літню практику,— сказав Микола Петрович.— їздять у колгоспи, допомагають селянам. Але щоразу в якийсь інший район, в інше село. Я подумав: а чому б не мати нашій міській школі точнішої адреси літніх робіт? Щоб діти бачили наслідки своєї праці. В рідному селі працює моя інститутська товаришка, вчителька біології. От я й вирішив, що міські школярі теж можуть щоліта трудитися там і відпочивати водночас.
— Це чудово, що ви вчите їх любити і дерево, і квітку, і птаха. Я завжди думаю, що в лісі захована чи не найбільша земна краса. Я глибоко переконаний: людина, яка полюбила ліс, не може бути ні жорстокою, ні скупою. Гомін дібров, буяння барв, усі оті невідтворні пахощі лісового зела роблять людську душу красивішою, щедрішою на добро.
Дідусь Тото присів до столу, поклав руку на лікоть Миколи Петровича.
— Мені приємно, що ми з вами однодумці,— поглянув на вчителя радісними очима.— Ви пробуджуєте у них любов до ніжних берізок, задумливих ялин, пахучих липок, я все життя хочу, щоб люди любили чотириногих та крилатих господарів тієї краси.
Коли спустилися вниз у підвал, старий казав:
— Ви не осуджуйте дітлахів, що вони всунули вам у машину сірого бранця. Значить, хлоп'ята вже не байдужі до лосенятиної долі, вони хочуть знайти з ним спільну мову, полегшити його життя. Хтозна, може, саме з отакого й починається велике почуття природолюбства?
У напівпідвальному приміщенні жили морські свинки, дикобраз, кілька мавпочок. Поки Микола Петрович розглядав усе те, дідусь Тото обняв за плечі хлопців:
— Що ж ви не розповідаєте, як там справи у вас у селі? Як Галя? Звірята в зоопарку встигли багато чого позабувати з її науки.
— Галя, дідусю,— сказав Жорка,— і там лишається Сороканіжкою, така ж метка та проворна, як і тут.
— Працює не гірше за сільських дівчат,— додав Юрко,— наче в лісництві й виростала.
Хлопці навперебій розповідали про пригоди останніх днів. І про те, як Юрко вчився їздити на велосипеді, і як сільські хлопчаки пишаються тим, що вміють водити трактора, як кепкують над городянами.
— І Юрко Сагайдак терпить таке? — підняв брови старий.— Це щось на нього не схоже.
— А що я можу зробити?
— Що зробити? — здивувався дідусь Тото.— А ти пам'ятаєш мої три заповіді? Чи вже забув? І ти не пригадуєш, Жоро?
— Та як же,— похопився Вчорашній.— Усе знати! Усе...
— Усе вміти! Усе могти! — перебив товариша Юрко.
— Ну і що ж?
— Так розумієте, дідусю Тото, це не так просто — навчитися керувати трактором... У нього, казав дядько Лесь, сімдесят п'ять кінських сил... Уявляєте собі, скільки коней, і всі рвучкі, баскі, спробуй утримати їх у двох руках...
— Це у того невеличкого тракторця, що у нас в лісництві, сімдесят п'ять,— пояснив Жорка.— А ще є й сильніші.
— Той, яким дядько Лесь у полі оре, вдвічі дужчий...
Дідусь Тото весело торкав хлопців за плечі:
— Е, та я бачу, ви й моїх заповідей не забули, і, головне, до діла їх приміряєте. Он уже й до трактора починаєте ключики підбирати. І правильно. Я вам казав: не святі горшки ліплять. І ми їх зуміємо зробити, тільки подай нам гончарний круг та глину!
Старий актор ніби був однокашником школярів — по-хлопчачому бешкетно ляснув одного по плечі, другого, засміявся.
Сіра мавпа, потривожена тим різким рухом, щось закричала, висунула руку між грат, засварилась кулаком.
— Ні, ні, заспокойся,— гукнув їй дідусь Тото,— тут повна злагода між нами. Ось дивись...
Він простяг одну руку Юркові, другу Жорці, сказав:
— Значить, і надалі лишається в силі наша угода: все знати, все уміти, все могти! І нікому не давати можливості кепкувати за невмільство!
Скоро стали прощатися. Микола Петрович оді слав хлопців у машину, сказав господареві:
— Ах, ця морока з лосеням! Може, справді, як повертатимуся завтра чи післязавтра в лісництво, прихоплю його та й гиля назад?
— Ні, ні,— затряс рукою дідусь Тото,— ні в якому разі! Цим ви багато чого важливого поруйнуєте в хлоп'ячих душах.
Тоді Микола Петрович посунув руку до кишені:
— В такому разі, хоч на перші видатки... на молоко...
Старий притримав його.
— Що ви говорите? Знаєте, у великій сім'ї, де до миски тягнеться десяток ложок, одинадцята зовсім непомітна...
І засміявся.
Вже біля воріт Юрко опустив скло у дверцятах:
— А ще ж ми не розповіли вам, дідусю Тото, про нашого ворога — колгоспного об'їждчика Гемора. Та ми ще прибіжимо до вас!
Висунув голову й Жорка:
— Про нього ви прочитаєте в газеті!
ЧАСТИНА ДРУГА
ПРО ЩО ШУМЛЯТЬ сосни
Микола Петрович планував наступного дня повернутись додому, але так сталося, що назад вони вирушили тільки четвертого. Правда, увесь цей час не вщухав дощ — лив як із відра, і роботи в лісництві припинилися.
Коли врешті темно-голуба "Волга" з буквою "Р" на вітровому склі спускалася в білокриничанський яр, світило погідне сонце. У небі пропливали тільки поодинокі білі хмарки, легенькі й прозорі, як намітки.
Юрко із Жорою здивувались неймовірно: там, де ще зовсім недавно корчували старі вільхові пні, видирали кущі, збирали хмиз, тепер розлилося озеро. І ввесь байрак одразу мовби змінився — став затишніший, чистіший.
— Та ти глянь, Жоро! — кричав Сагайдак.— Навіть човна вже приготували!
— Де?
— Хіба не бачиш? Он на березі.
Справді, свіжопофарбований у зелений колір човен лежав біля води, перекинутий на бік, підпертий підпірками.
Саме скінчився обід, і біля їдальні юрмились лісівники. Ледве машина зупинилась, її тісним колом оточили міські школярі, і Жорка заходився роздавати товаришам привезене: авоськи, сумки, листи.
Микола Петрович теж, видно, зацікавлений новиною, ступив ближче до води. Стояла тиха безвітряна погода, гладінь озера ніщо не хвилювало, і на ній ясно віддзеркалювався протилежний схил яру, з крислатими березами, будиночком, наметами, молодими посадками.
Підійшла Тетяна Степанівна, простягла руку:
— Можемо привітати одне одного з народженням нашого шкільного моря.
— Поздоровляю! Уяви, що і в мене серце тьохкає, як у хлопчака.
— Бачив би ти радість дітей! Уже мріють про риболовлю. Шкодують, що вчасно не подумали про гачки, вудлища... Та що там школярі! Олександр Юхимович теж загорівся. "Наочність,— каже,— головне у виховному процесі". І сьогодні зранку з Романом та Онисимом поїхав до Путинця по рибу. "Не я буду,— хвалився,— коли не привезу, щоб і ставок зарибнити, і юшки лісівникам наварити".
— Коли так,— сказав Микола Петрович,— то доречно було б, не відкладаючи, відсвяткувати народження озера, поки цей факт не став буденністю.
— Якраз сьогодні й день підходящий — неділя. Працювати однаково не можна — земля мокра, ногою не ступиш.
— Тим паче.
Вирішили почекати Лебеденка.
Як тільки Юрко і Жорка роздали всі привезені передачі, подалися до човна. Він приємно пахнув вареною олією. Юрко торкнув борт пальцем: е, ще береться.
— Шкода,— зітхнув Сагайдак.— Це б ми перші відкрили навігацію.
— Кілька днів сохнутиме,— зітхнув Жорка.
— Мабуть,— кивнув Юрко.— Але знаєш що?
У тата в машині є запасна камера. Може, попросимо та накачаємо і...
У цей час до хлопців підійшли Росина та Галя.
— А ви знаєте новину? — запитала Галя.— У нас не стало одного лосеняти.
— Що? — вигукнув Сагайдак з непідробним здивуванням.
— Отак,— розвела руки Галя.— Зникло і все.
Росина з мовчазною зосередженістю пильно слідкувала за Юрком та Жорою, а ті вражено перезирнулися. Юрко аж почервонів, мабуть, від несподіванки. "Ні, не вони,— подумала Росина.— Інакше хіба б так трималися. У Юрка аж сльоза он у оці поблискує. Хороший він хлопець".
— Роман та Онисим мали підозру, що то ви забрали,— продовжувала довірливо Сороканіжка.
— Ми? — підняв брови Юрко.
— Ні, ні,— заспішила Галя,— ти не переживай, Юро. Я сказала їм: погано ви знаєте Сагайдака, він чесний, порядний... Мені чомусь здається, що це Геморова робота. Раз він зміг отак із лосихою, коли вистачило нахабства виривати посадки, то й це для нього дрібниця.
Юрко задумливо дивився кудись понад озером. Над водою літали ластівки з веселим криком, гомоном, мовби теж радіючи новині чи тій дивній обставині, що бачили внизу у воді своє відображення.
Росина не зводила із Сагайдака очей. їй було шкода хлопця. Вчорашній не так близько до серця сприймав підозри сільських товаришів, а Юрко засмутився. І навіщо Галя розповіла все те? Ага, вони ж друзі, і Галя правильно зробила: від друга нічого таїти не можна, друга треба захищати, як самого себе.
Дівчина запропонувала:
— Тетяна Степанівна казала: треба обміряти площу нашого озера.
Юрко підняв голову:
— А як ти це зробиш? Це ж треба човна.
— Можна й без нього.