— Коли — бабах! Ба-бах!
— Вепр утік!
— Вепр утік, — повторив Одарій і замовк, щось пояснюючи подумки.— Дивлюся — лежить. Витяг ноги.
— Хрюкає...
— Ні.— Одарій зробив нову паузу. — Коли вепрові махом відтяти те діло, то м'ясо без запаху. Весь хутір збігся.— Одарій прискалив око, посміхнувся і серйозно додав: — 3 мошонки — отакенний капшук.
Ми з мельником хапалися за животи.
— О Господи! — зітхнув старий, втираючи витрушену сміхом сльозину. — А я, хороші мої, люблю полювати зайців, — і показав на фотографію.— Маруся була дівчиськом, принесу зайця, а вона допитується, як спіймав. Треба, сміюся, коли уздриш вуханя, вдарити себе в колінце, він тільки беркиць!.. Того ж таки дня прибігає з закривавленою гомілкою, плаче: вдарила камінчиком у чашечку, але заєць утік. Так само у вас з вепром, Одарію. Досить відтяти те діло — маєш гору м'яса в хаті.
— Я його перед тим забив,— спохватився Одарій, збагнувши, що чогось недоказав. Ми вибухнули реготом. Мельник наповнив чарки.
— Я, хлопці, лиш сьогодні зобачив, які гуцули дотепні. Ви не раз гомоните, а мене вбий — не встежу, що до чого. Подумайте: трохи на схід чи на захід — і вже не та бесіда, не ті звичаї, інакше співають...
Я став п'яніти. Ті гадки, які мене турбували, зненацька розбудили бурю.
— Не ліпше було б, — сказав я, — коли б ми сходилися власною волею? Ади, які ми! — забряжчав поясом з патронташами.
— Біда вимучить, біда й вивчить, — зауважив мельник.
— Нас запекли, як ту картоплю в кожушині, — гримнув я кулаком об ляду.— Вкуси і жуй...
— Е ні! — заперечив мельник після короткої паузи. — Народ не знищити. Чого ви такий — чорніший за хмару? — спитав він з суворим докором, наче я образив його особисто. — Нащо накручуєте на себе мотуз із павутини!
— Віками злиднюємо, тепер виточать кров — буде на що подивитися.
— Шок! — Одарій підморгнув сам собі й безпорадно стиснув плечима. Мабуть, це слово він вибрав собі для такого широкого вжитку, як Верешко слово комісія". — Бомкарі, — засміявся Одарій.
— Іди, бо як шибну!.. — Я заметався по хаті, не звладаючи з собою.
— Полковника шибни, — зарепетував Горинь. — Я тебе тут не тримаю.
Я зірвав з вішака карабін і гримнув за собою дверима. Та надворі раптом забув, куди збирався, й рушив городами до Дністра. Долина мирно втягувалася в сріблястий туман. Над рікою жалібно квилила чайка. "Ще твого зойку не вистачало!" Дослав патрон, одначе чайка кудись запропастилася.
— М'якодух нещасний! — обурювався я на Одарія. — У ноги кланяється, а за п'яти кусає.
Через мить я його щиро пожалів. Застав тверезим, у тяжкій задумі.
— Шок?
— Розгнівався? — спитав я пригнічено.
— Шок! Ти мені без мила в душу вліз.— Він ще хотів щось сказати, проте запнувся й подався геть.
V
Перед досвітком з обох сторін фронту, спершу ніби пробуючи голос, відтак на повну силу заговорили гармати. Сніг зачервонівся кров'ю. Нас пішими колонами загнали в окопи на місце перебитих чехів.
— Тепер нам буде!.. — сказав Іван Кошута, хотів усміхнутися, та з рота бухнула кров. Іван навзнак упав на кулемет, біля якого порався Захар Доскоч.
Ополудні вбило Захара. До вечора трупом лягло півлегіону. Тріскотня стала звичною, люди не метушилися, навіть не рухалися—раптом востаннє витягнеться, востаннє опустить на груди голову, востаннє прогнеться в спині. Одарій ходив за продуктами, розповів, що кілька гуцулів збунтувалися. Полковник наказав їм простояти десять хвилин на бруствері, а коли термін зійшов і вони лишилися неушкодженими, власноруч розстріляв у потилицю з револьвера.
Канонада припинилася пізно вночі. Притулившись до стінки траншеї, я на хвильку задрімав.
— Ідемо на той бік, — розбудив мене Максим Третяк. — Збирай манаття. — І подався окопами далі.
Я ще як слід не отямився, а довкола спорожніло. А потому знову вдарили російські батареї. Мене двічі присипало землею. Вибухів я вже не чув і божеволів від пекельних спалахів. Як кріт, зарився у пісок, шар якого відкрився під двометровою товщею чорнозему.
Опівночі вогонь перенесли в глиб нашої оборони. Задудоніли підземними громами далекобійні гармати. Виглянувши з окопу, я побачив розвій полум'я над селом. Сів на дно траншеї, заслонив долонями лице і прокуняв до світанку. Вивів мене з забуття хрустливий тупіт сотень пар чобіт. Росіяни сірим частоколом наближалися до позицій. Я вистрибнув з траншеї, збіг виярком до Дністра і берегом зачовгав до палаючого села.
Вулицями з порваними посторонками бродили обозні коні. На мельниковому обійсті ще димівся уламок жорнового каменя, мабуть, закиненого вибуховою хвилею. Від млина лишилися обкурені підмурки. У хаті повибивало вікна і позривало із завісів двері.
Я зайшов до стайні. Одарієвого коня не було. Осідлавши Ломикаменя, я поскакав битою дорогою до Заліщиків.
Містечко евакуювалося. Та австріяки, видно, не думали відступати без бою. За крайніми будинками закопували гармати, рили сховища, встелювали поле павутиною колючого дроту.
Між тевтонами були й гуцули. Спеціальна команда відбирала в них коней для відправки за Дністер. Я розшукав кухню. Кашовар налив мені казанок супу з яловичиною.
— Ти з Городка? Я кивнув.
— Оце всі?
Я знизав плечима.
— Мені звеліли закласти запасні котли, а годувати нема кого. Ми стояли в резерві за рікою. Тепер наша черга.
Я несамохіть затулив вуха. Скільки разів чув оцю фразу: "Тепер наша черга..." Обстріляний солдат її не вимовить — він знає, що вона означає.
— Шумить у вухах? — запитав кашовар. Я похитав головою.
— Ще порцію?
— Ні.
Обличчя його було пухке, жовтожаре й нещасне. А фіолетові обличчя забитих бувають усміхнені. Несучи корогви в похоронній процесії, ми мимоволі уявляємо собі сонячну леваду з пастушком, що награє на сопілці. Смертники живуть сподіванкою, що їх врятує якесь комедійне непорозуміння...
— Я наллю?
— Ти звідки родом?
— Із Станіслава,— якось догідливо відказав кашовар, наче від мене залежало, чи роздаватиме він суп на полі бою, чи в затишному вибалку запілля. — Загалом я з Борислава. Тато був ріпником. Трудився чесно, його призначили десятником, описали в газеті, намалювали із зошитом поштових знаків і футбольним.м'ячем, а він на марках не розумівся і не грав у футбол. И... утік до Станіслава від сорому.
— Може, вони хотіли, щоб він полюбив м'яча?
— Може, — простодушно погодився кашовар.
— Тоді став би справжньою людиною.
— А в Станіславі занедужав, і не дали пенсії...
Мені згадався галичанин, у якого провів різдвяну ніч. Після вечері він вийшов надвір, вернувся — "Ох морозюка!". Я глипнув на вкриті товстим шаром інею шиби. Потому сон чогось не брався. У вікно дивився місяць. В хаті сіріли сутінки, вже вистуджена піч пахла чадом. Я вийняв з-під рядна руку. Протяг — від заінеєного вікна до заінеєного порога. Щось надзвичайно рідне в тому русі повітря: здається, він спершу народжується в пам'яті, вертає на тисячоліття назад, тоді невидимим жестом прихиляє мить, у якій живеш. "Яка ти дурна! — почулося раптом з печі, де спав господар з господинею. — Що з того, що тоді італійці були в мирі з росіянами. Ногу я лишив за австрійську корону, і росіяни мені пенсії не дадуть".
Смерклося. Я спробував перейти льодом на буковинський берег. Мене вернули, пригрозивши розстрілом. Приписали до нового легіону. Тут я довідався, що росіяни обійшли нашу армію під Заставною на півдні і під Городенкою на півночі. Під Торським, Угринківцями і Дзвинячем загинула австрійська дивізія — понад десять тисяч солдатів. Трупи возили на буковинський берег.
Я ловив кожне слово, щоб не лишитися самому. Мені забракло Одарія. Він теж небагато тямив у цьому світі, але умів мовчати, а мовчанка мене вгамовує.
Наступного дня в старому заліщицькому парку солдати змайстрували велику сцену, обстелили килимами і ряднами. Полковник Штрайт сповістив, що приїжджають гуцульські артисти. Ми кілька годин простояли по коліна в снігу дожидаючи. Над головами вставали клуби тютюнового диму. Гуцули стиха перешіптувалися. Аж не вірилося, що така маса людей здатна поводитися так спокійно. Між рядами нарешті сколихнувся гомін невдоволення. Начальники, очевидно, добре знали натуру гірняків: Штрайт піднявся на сцену і мовив, що, можливо, зараз в атаку послано дивізію, аби звільнити шмат залізниці, зайнятої противником. "Я чекаю поїзда з хвилини на хвилину".
Вистава розпочалась наприкінці дня. Парк оповили сутінки. Сцену зокола обвішали гасовими ліхтарями. Сюди просто з санок виходили співаки і музиканти, нашвидкуруч фарбували брови й підводили очі, поверх суконних курток натягали вишивані сорочки й кептарі. Ніби з казки випливли пасма гір. Усі виділи, як розмотують полотно розмальованої завіси, одначе вражений натовп глибоко зітхнув і завмер у гіпнотичному півсні.
По хвилі очі спалахнули, засяяли, помолодшали обличчя, стиснулися від зворушення пальці, зазвучали прості, але вщерть виповнені найщирішим настроєм репліки. Артисти, наслідуючи гірняцьку ходу, заспішили до ослонів з інструментами. В кожній інтонації забриніло серце. Кожний натяк так багато виражав, що не було такої людини, яка б на нього не зреагувала.
— Мой, хлопці!..
— Смерічки, смеречата!..
— Теч ери наші узворики!
Струн торкнулися смички. Дружно зблиснули, як весла на дарабах. Вдарили по цимбалах молоточки — як придатні до найгрубішої і найтоншої роботи топірці. Плачем-тугою по високих бескидах пішла віковічна нескорена пісня про волю, закружляла, мов зранений беркут, шукаючи найглибшої пропасті, аби впасти з найхутчішого лету, не зазнавши передсмертних мук, не пустивши передсмертного зойку.
Диво-сцена, казав колись сучавський вчитель Побережник. Він казав: це чутливе і жалісливе дитя минулого. Сцена в плині століть прагне зберегти героїчні й ніжні тони пережитого людьми, на все дивиться чесними очила невинності. Сцена — це серце давнини, казав він. Сцена не вміє дивитися очима майбуття й опирається сучасності. Вона — як правда: майбутнього нездатна уявити, бо можлива лише за справедливості, а її важко в деталях передбачити, сучасному ж не довіряє. Але це магніт, що розсуває береги сучасного для прийдешнього, єднає покоління для добра...
"А тепер послужить смерті", — подумав я, одганяючи не в міру патетичний і трохи плаксивий голос Побережника.
Став збоку місяць у барвистій короні.