Бо вже тепер Україна через нутряні[25] свої розрухи ні навіщо звелася.
— Ми з військом низовим єдналися, — сказав Дорошенко. — І перед кошовим присягу цареві виконали. Так Москва тієї присяги не поважає і її бояри не хочуть, кажуть, щоб виконали ми присягу перед Самойловичем і перед Ромоданом, а не інакше. Що робити? Не хотілося нам коритися
перед поповичем, та нічого не вдіємо. Не поповичеві поклонимось, а цареві, що його настановив і посилає. Вчиню так, як цар велить, а опісля не маю кновати[26] нічого. Житиму в приваті тихо-мирно. Що там робитиметься, — мені все байдуже! Нехай тільки мене вже не займають і всю рідню мою, і при нашій худобі нас нехай залишають. Із нас і того буде. І поповичеві годитиму. Що захочуть, нехай витворяють зі мною. Усе терпітиму! Багато я погордував людьми на своєму віку. Покаятися при конці віку хочу. Адже говориться: в терпінії стяжіте[27] ваші душі! Мати, благослови!
— Аби тільки за перші злі вчинки не взявся, — сказала стара. — А на добрі я благословляю.
Мати, зі слізьми на очах, устала, зняла зі стіни образ Спасителя в терновому вінку та, благословивши ним сина, що стояв перед нею, похиливши голову, промовила:
— Сину мій любий, сину первородний! За все, чим проти мене прогрішив єси, я тебе прощаю і благословляю на життя нове. Пошли тобі, Господи, здоров’я й щастя!
Коли відбули благословення, Дорошенко звелів покликати того, що привіз Полуботкового листа.
Привели Молявку.
— Скажи мені правду, козаче, та тільки щиру правду, як перед Богом. Не відбріхуйся! — звернувся до нього Дорошенко. — А я тобі даю справедливе слово гетьманське: не буде тобі нічого злого. Ти піймав мого Мотовила? Не бійся, кажи просто.
— Я, пане гетьмане! — відказав Молявка.
— Я так і думав, — вимовив Дорошенко. — Бо за яке велике цебе тебе зразу так піднесено, що з простого рядовика хорунжим сотенним учинено. Як же ти його піймав? Чи дав тобі хто про нього заздалегідь звістку?
— Вийшовши з Чигирина, побачив я, що якийсь бідолашний старець виліз крадькома з города. Мені те здалося підозрілим. Я наздогнав його. Подарував спершу йому свій одяг та сап’янці, а у нього взяти хотів, що на ньому було. Він не дався. Тоді я здогадався, що тут щось є, гукнув козаків, роззули його, і я з личаків вийняв лист.
— Кажи правду, — запитав Дорошенко: — Мотовила не посилано до московського боярина?
— Ні, сидить у Борковського під сторожею, — відказав Молявка.
— І листа мого не посилано до московського табору? — допитувався Дорошенко.
— І листа не посилано, — відповідав Молявка.
— Я, — сказав Дорошенко, — пошлю Вуєховича та Тарасенка до обозу пана Самойловича й Ромодана: нехай умову підпишуть і присягнуть обопільно. Тоді я до них приїду гетьманство своє здавати. А тим часом, поки мої вернуться, ти залишишся аманатом[28]. А Полуботок нехай мого Мотовила пришле до мене і мій той лист, що перейнято. Я тоді разом із тобою до них виїду.
VIII
У козацькому таборі, в наметі наказного гетьмана Полуботка зібралися всі полковники, що були під Чигирином. Вони сиділи за столом, а перед ними стояли Дорошенкові посланці Вуєхович та Тарасенко. Вони розказали полковникам, що Мотовила послав Яненченко, а гетьман про те не знав і не хотів того, переконували, що з Яненченком у гурті трохи недосвідченої молоді, що й сама не знає, що робить, а більшість чигиринців укупі з гетьманом непохитно стоїть на тому, щоб щиро, не лукавлячи, скоритися. Вуєхович благав полковників учинити в цій справі по-товариському, не сповіщати про перенятий лист Косагова, простити нерозумну молодь і не думати, щоб Дорошенко приставав до такої лукавої справи, а Дорошенкові відіслати й Мотовила, і вийнятий у нього з личаків лист. Тоді Дорошенко негайно приїде до них у табір. Полуботок відказав, що все зробиться так, як хоче Дорошенко, тільки нехай Дорошенко зразу ж після того, коли відішлють до нього Мотовила з листом, приїздить до московського табору на річці Янчарці та положить там перед усіма свої клейноди, а тоді поїде в головний табір до Ромодановського й Самойловича. Полковники зараз звеліли вернути Дорошенкові перенятого листа та відіслати Мотовила в Чигирин, а Вуєховича й Тарасенка направили до Косагова, а від нього ті поїхали в головний обоз до Самойловича й Ромодановського.
У той час новий хорунжий чернігівської полкової сотні сидів у господі в Вуєховича, а писарева мати пригощала його дуже щиро. Над вечір переказали Молявці, що його кличе гетьман. Хорунжий вийшов із Вуєховичевого двору, а там дожидали його Яненченко та його приятель, колишній ведмедівський сотник Губар. Яненченко запитав у Молявки:
— Ти піймав Мотовила?
— Я, — відказав Молявка. — Я вже розповів усе самому ясновельможному.
— Чи ти козак правдивий, чи може московський шпигун? — знову запитали його.
— Я — козак правдивий! — сказав у відповідь Молявка.
— Так слухай, — продовжував Яненченко, — не всі у нас такі ледачі, як наш гетьман, що старого бабського черевика не вартий. Не над козаками йому гетьманувати, а свині пасти. Без Дорошенка знайдемо собі іншого гетьмана. Є правдива чутка, що турецький цар, довідавшися про Дорошенкову зраду, нарік гетьманом сина славної пам’яті Богдана Хмельницького, Юрася, настановив його князем Малоросійської України і велів одягти його в каптан і берет йому дати. Ми до нього пристанемо, коли з’явиться з турецьким непереможним військом. Людей хоробрих, розумних і сталих нам треба. Відпокутуй свою вину, що вхопив нашого чоловіка в неволю. Приставай до нас. Зоставайся з нами, відступися від московського царя і присягни служити Богдановому синові. А коли не захочеш так учинити, — світу божого більш не побачиш! Тут зараз тебе і смерть постигне.
— Не те, що до вас пристану, — сказав, одразу оцінивши своє становище, Молявка, — а намагатимуся наших козаків чернігівського полку та й інших, коли трапиться, відвернути від регименту Самойловичевого.
— А брешеш, сучий сину! — вигукнув Губар. — З переляку за свою душу нам це ти кажеш!!! Відкіля це воно так сталося, що позавчора, слугуючи вірно гетьманові поповичеві, ти полонив нашого чоловіка, а сьогодні вже однієї думки з нами став? Брехня, брехня, не піддуриш нас! Думаєш як-небудь вишмигнути від нас, а потім донесеш на нас!
— Ні, панове, — викручувався Молявка, — не хочу вас піддурювати, від щирого серця вам кажу. Хіба ви думаєте, у нас на лівому боці забули про батька нашого Богдана? Хіба тоді про його забудуть, коли уже ні одного козака там не залишиться. Поки світ-сонця пам’ятатимуть і згадуватимуть його і синові його слугувати раді будуть мало не всі. У нас коли б просто сказати: відступіться від царя та приставайте до турка або до ляха, то правда — мало б знайшлось охочих. Або так сказати: відречіться від регименту Самойловичевого, нехай буде вашим гетьманом Дорошенко або Ханенко, або хто інший, хоч би хто з ваших мостей, то ледве б і на те пристало багато. А Хмельницького імено — велике то слово! То ж і я, панове, коли тільки сказали ви, що турецький цар наставляє Хмельниченка не тільки що гетьманом, а ще князем, зараз Бог-зна як зрадів і з першого слова сказав, що хочу йому вірно служити! У нас, панове, давно така гадка між народом ходить, що коли-небудь прийде Юрко Хмельниченко відбирати свою батьківщину, і тоді всі до нього пристануть, і вся Україна поєднається, і не буде над нами ніякого чужого панування, ні московського, ні лядського, а своє власне буде і усім лихам кінець прийде, і щастя Бог дасть людям своїм.
— Якби ми про Хмельниченка тобі не сказали, то ти б таки все згодився мальованим способом на всяку нашу думку, аби тільки від нас вирватися. Бо ми тобі сказали, що смерть постигне тебе, коли не згодишся,— сказав Губар.
— Ми тебе тільки так дражнимо, а ми тебе зараз поведемо та розкажемо тебе розстріляти як московського шпигуна.
— Не злякавсь я, бо на те я козак, — відповідав Молявка. — Чи можна козакові смерти боятись? На тім козацьке життя стоїть, що видюща смерть у нього скрізь перед очима. Не вірите мені, — ведіть розстріляйте. Коли-небудь умирати треба. Хоч десять літ, хоч двадцять, а все-таки коли-небудь смерть прийде. Вічно не житиму. Розстріляйте мене, коли не вірите, а я вам правду сказав: ви мене питали, так я вам і казав, як думаю. Я перед вами на святім хресті і на Євангелії заприсягнуся, що вірно слугуватиму Богдановому синові. А не вірите, — розстріляйте мене.
— Губарю! — звернувся до свого приятеля Яненченко, — поклич Остаматенка. Нехай перед нами трьома присягу виконає. Людей нам треба.
Губар швидко побіг. Молявка стояв мовчки замислений, дожидаючи, що далі буде.
Яненченко перший озвавсь і почав лаяти Дорошенка. Молявка тільки слухав. Незабаром повернувся Губар із новим чоловіком, і Молявка впізнав у ньому того канцеляриста, що, коли він уперше приходив до Чигирина, розказав йому, з Вуєховичевого наказу, про Мотовила. Молявка зараз і здогадався, що в цих добродіїв, од яких залежала тепер його доля, немає проміж себе щирости, що вони один на одного чигають.
— Цей козак до нашої думки пристає і хоче нам у пригоді стати, — сказав Яненченко. Тоді він розповів, що Молявка хоче підмовляти лівобічних козаків передатися до Хмельниченка.
— Чи приймати його до нашого гурту, чи, може, розстріляти як московського шпигуна? Як думаєте, пане Остапе? — запитав він далі.
— Я так думаю, що приймати його до гурту. Нам людей треба, — сказав Остаматенко.
— А Дорошенко нехай віється до дідька! — почав знову Яненченко. — Нехай покуштує московського батога, як Демко Многогрішний, що відібрав добру нагороду за свою вірну службу цареві.
— Хіба один тільки Демко, — промовив Молявка. — А Яким Сомко, а Васюта Золотаренко, а Оника Силич? А Мефодій архирей? Уже хто до Москви прихильніший був, як той архирей? А як йому за те Москва віддячила? Що казати! Мало хіба нашого люду занапастила проклятуща Москва! У нас така чутка досі ходить, що й самого батька Богдана Москва завчасу з світу білого звела: отрути, кажуть, йому піддали за те, що боярам не хотів годити. Московський цар тільки що зветься й пишеться самодержець, а править не він. Це ним заправляють і роблять, що хочуть, бояри, а цар тільки спить, їсть та п’є в смак.
— Правду, товаришу! — сказав схвальним голосом Яненченко. — Ходімо же у церкву, там заприсягнешся.