Отой згусток чорної люті, що наздоганяв корабель у просторі, насичував безодню злом. Артур нагадав:
— Я заступаю Родіона о четвертій ночі, і він іде спати. Джеф тим часом спатиме до восьмої ранку. Такий сьогодні графік. Ми повинні все зробити між четвертою і восьмою. Іншого шансу не буде.
— Я зрозуміла!.. — простогнала Лі.
Вона врешті опам’яталася. Лежала у мовчазному розпачі, думала про себе і Артура — не тих, із марення, а справжніх.
Їм не можна зоставатися на кораблі. Поки ще є воля і свідомість, — треба діяти.
6
Ледь чутно скрекотала клавіатура під пальцями Чорного Джефа, і водночас Джеф щомиті відчував весь "Сонячний": знав, що Лі мучать сновидіння, що Мар’я працює у Центральному, а Родіон сидить біля пульта — за всіх умов на борту незмінно витримувався священний ритуал вахти, котру і без людей завжди несли автомати...
Потім Чорний Джеф відчув, що Мар’я подумала про нього — власне, вона весь час про нього думала, але в ці секунди до теплого святкового фону додався тугий емоційний сплеск, — і він зрозумів, що зараз вона прийде. Сюди-от — переступить неоголошене табу. Від хвилювання він опустив руки... Йому стало ніяково і лячно за свою ніжну кохану. Він був ладен зірватися їй назустріч, перейняти в коридорі.
Вона до нього увійшла просто, як повітря вливається в груди. Сіла поруч і мовила:
— Я не вір’ю.
— У що, люба?
— В те, що ти загинеш. Мені б оце годилося картати себе, що я прийшла до тебе... А я не відчуваю каяття.
— Аморальними бувають вчинки, — сказав Джеф. — Любов — це не вчинок, а стан.
— Який стан? — усміхнено спитала Мар’я.
— Це відроджуються такі можливості серця, що про них людина й сама не знала... Оце був би на Землі — .чув би, як росте трава. Хороші вірші навертають сльози, і ще... погляд коханої схожий на несподіваний схід сонця або на землетрус.
— "Трояндовий бульйон!" — Мар’я сплеснула руками. — А я собі уявила, що я зірка на твоєму небосхилі чи навіть сонечко... "Бульйон"!..
Джеф зніяковіло махнув рукою, Мар’я засміялася. Та враз замовкла, принишкла. Сиділа, сумовито розгойдувалася, як зажурена баба, і від того прадавнього жіночого руху гарячий жаль аж обпік Джефа. Він ухопив себе за горло.
— Про що ти? — видобув хрипко.
— Про тебе.
— Про нас?
— Ні, про тебе, — Мар’я отямилася, глянула на нього. — Все, що ти робиш, дуже гарно. — Красиво, розумієш?
— Ні.
— Бо ти в мене такий, що нічого не розумієш.
— Так. Я не розумію, що сталося. Це правда, що ти мене любиш?
— Це найглибша правда у світі. — Мар’я притисла пальці до щік, труснула головою: — Ой, я зовсім забула, що за стінами Простір!
— Я теж.
— А бог є.
— Де ж він?
— Це ти.
— О ні... Кохана моя... — Джеф узяв Мар’їну руку і відчув, що її пальці холодні, а його гарячі.
— Джефе... Якщо між нами щось буде — то нехай на Землі.
— А якщо... ми загинемо?
— Тоді... — Мар’я закрилася віями. — Тоді почекаймо, що скаже Земля цього разу.
Джеф повідомив:
— На Землі, в Азії, є такий народ — хунза; він має прислів’я: "Твоя жінка не піде за тобою туди, де не плодоносять абрикосові дерева".
— Піде! — вигукнула Мар’я. — Але... Заждімо, що скаже Земля.
То була навіть не обіцянка — лише відвертість, і від неї Джефа пройняло полохливою радістю.
Вона розчинила двері до себе — і почула нервову скоромовку Ліліан:
— Аби лиш ти й справді наважився, я більше не спатиму — які сни, а її умовлю, хоч умру!..
Лі і Артур одночасно рвучко повернулися до Мар’ї, і останній звук розтанув у тиші. Лі повільно перевела подих. Не зводячи очей, тихо вимовила:
— Мар’є. Нам треба з тобою порадитися.
Мар’я мовчала.
— Що таке?.. — роздратовано кинув Артур.
— Нічого, — відказала Мар’я. — Я полюбила Джефа.
— Я помітив.
— Усі помітили, — сказала Лі без почуття.
Мар’я сказала:
— Але це вже не має значення.
— Певна річ, — погодився Артур.
— А можна було врятувати на "Нейтрино" хоч одного...
— Замовкни, — обірвав Артур. — Якщо на кораблі залишиться тільки двоє — вони врятуються разом із ним.
— Тільки двоє! Що за... припущення.
— Якщо тут буде тільки двоє — вони викинуть за борт три п’ятих вантажу...
— Для цього троє повинні залишити корабель!!!
Артурове слово впало — наче грюкнули двері.
— Т-так.
Залягла мовчанка. Мар’я ледь чутно мовила:
— Цього не можна... пропонувати... Добровільно... щоб решта не знала. — Здивувалася: — Та яка ж решта, коли нас тут троє!
— Нас тут троє, — мовив Артур. — Мій обов’язок: врятувати корабель і плоди наших трудів хоча б ціною свого життя. Та й... репаний валун, що уявив себе планетою, — кому таке треба.
За цими словами був і зойк пораненого самолюбства, і ледве прихований дзвін нервів, що рвуться, як перенапружені струни, — але Мар’я була приголомшена самою ідеєю й останніх слів чоловікових просто не почула. Вона шепнула:
— Кажи далі.
Лі звела очі на подругу:
— В Артура і в мене здають нерви. Ми з ним занадто часто повертаємося на Цереру. Мене переслідують якісь г неможливі галюцинації, і все, що робить отут Артур, — , також на межі його можливостей.
— За межею, — стиха мовила Мар’я. — Я це знаю і дивуюся.
— Родіон приведе корабель додому. Мій Чорний Джеф... — Лі всміхнулася зібганою внутрішньою посмішкою. — Твій Джеф... він допомагатиме Родіонові, і він найкраще донесе наслідки експедиції. Він упорається з усіма матеріалами. То найзавзятіший чоловік на борту.
— Так!
— А нам трьом...
Мар’я поволі виструнчилася, з’єднала і роз’єднала перед собою довгі пальці. Губи її тремтіли.
— Так... Кажи, Лі.
— Ти ж сама розумієш: вони не погодяться.
— Нізащо.
— За сьогоднішнім графіком Джеф спить від півночі до восьмої ранку. Родіон ляже о четвертій, а на вахті в цей час буде Артур. Протягом чотирьох годин ми і зможемо... зробити все.
— Так, — сказала Мар’я. — Тільки в цей час. І... вони зможуть врятуватися?
Артур сказав:
— Вони дадуть прискорення у п’ять десятих. Антиракета на це не здатна. Я обчислив її об’єм і максимально можливий ресурс.
— Так... Так... — мовила Мар’я і замовкла.
Ліліан без напруження зчитувала думки з її обличчя. Мар’я, звісно, знала, що розмовляє з хворими людьми. Але вони обоє не дійшли клінічного божевілля, думала вона собі. В кожному їхньому слові-розрахунок, логіка і... самопожертва... Оце найдивніше: беззастережна самопожертва! її не можуть, рішуче не можуть виявити люди із зруйнованою меральною структурою. Виходить, що вона, космічний лікар Мар’я, просто не уявляє резервів людської психіки.
Тільки ж вони не безмежні. Хто зна, на якому етапі виконання цього казкового плану резерви Артура й Лі вичерпаються. Кінець усім надіям. Кінець очікуванню на чудо. Розрахунок і дія. Разом з Мар’єю з корабля зникають люди, які останнім часом стали... треба з собою говорити відверто: стали небезпечними.
Лі зчитувала все це з Мар’їного обличчя. І вона не посміхалася.
Двоє, які залишаться, приведуть "Сонячний" на Землю і — житимуть, довго житимуть на білому світі, і Джеф нестиме через те своє довге життя пам’ять свою і любов свою до Мар’ї.
Вмирати не страшно.
Відповідальність за здійснення цього плану Мар’я хоче взяти на себе. Лі провела долонею по її плечу, торкнулася золотого волосся:
— Гарне...
Мар’я кинулася їй на шию і схлипнула:
— Мої любі!.. Скільки у людях величі.
Вона розкуйовдила жорстку мідну чуприну Артурову. А Лі пішла до себе.
За пультом сидів Чорний Джеф, а Родіон у Центральному дивився фільми. Потім клацнув вимикачем і скинув кіноокуляри. Покликав, щоб переконатися, чи є віброзавіса:
— Джефе?
— Так.
— Слухай, — сказав Родіон. — Ти чоловік моєї сили. Я таких зустрічав не часто.
— В тобі теж... щось таке є! — Джеф зніяковіло бухикнув.
— Похвалили один одного. Треба було й справді... тебе у "Нейтрино".
— О ні! Кому я потрібен.
— Себто?
— Розумієш... Мені завжди, все моє життя потрібні люди. А я їм не дуже. Бува, почуєш, що в місті з’явився старий товариш чи просто земляк, біжиш до нього, аж засапаєшся. А він ввічливо так дивується: "Ах, справді, ми ж давні знайомі! Як це приємно..."
— Я теж таке знаю. Це не на користь наших знайомих, та й квит. — Родіон стримано засміявся. — Відтепер все буде інакше.
Джеф не посміхнувся. Він вицідив крізь зуби:
— Злочинно, що не відправили Мар’ю.
— Це минулося.
— Вона вважає, що ти її недолюблюєш. Родіон трохи помовчав і похмуро бовкнув:
— Це не входить до моїх обов’язків.
— Нове повідомлення з Землі може надійти вночі. Коли ми з тобою будемо спати, а чергуватиме Артур.
— Я про це думав. І...
Родіон замовк.
— ...я відімкну мережу електросну.
— Роби, як знаєш.
— Не ухиляйся. Твоя думка?
По паузі Чорний Джеф мовив:
— Так. Щоб ніхто нікого випадково не приспав. Щоб не проспати виклик Землі.
— Атож. Я й побоююсь випадку. — Родіон замовк, завагався, прочистив горло. — Слухай, Джефе... Я підрахував: можна напевне, гарантовано врятувати "Сонячний" і двох людей на ньому.
— Ну?
— Для цього треба, щоб троє викинулися у Простір.
Джеф мовчав, не озираючись, сопів, потім похитав кучерявою головою:
— Ні. Не виходить. Залишити двох жінок не можна — без пілота не долетять. Артур і Лі? Не долетять. Вкрай виснажені. Лишити... Стривай! Тебе і Мар’ю — ось єдино можлива комбінація.
— Ото ж бо і є: мене і Мар’ю! Поза обговоренням. Я собі думав: Мар’я і ти.
— Я не пілот. Все. Стоп, Роді!
По паузі Джеф озирнувся і ледь посміхнувся другому пілотові:
— Ми домовилися: я про всяк випадок прокинуся не о восьмій, а о четвертій, як тільки на вахту заступить Артур. Та й сидітиму тихенько у себе.
Опівночі Родіон змінив за пультом Джефа. Той відразу пішов до себе. Перш ніж лягти, уважно подивився на Ліліан. Вона була в забутті чи нездоровій дрімоті. Губи випнулися в гидливій гримасі, світло нічника виліплювало лоб, ніжні опуклості вилиць і щік. Вії лежали на смаглих щоках чорними півколами. Обличчя було несвіже, недобре.
7
О четвертій командир заступив на вахту. Родіон тільки запитав:
— І Мар’я встала?
— Так, — відказав Артур. — Ми добре відпочили. Добраніч і тобі, Родіоне!
Мар’я вийшла о пів на п’яту. Зиркнула у дзеркало, обличчя здалося паперово синім. Перезирнулася з Арту-ром і заглянула до каюти Родіона. Пересвідчилася, що другий пілот спить, і увімкнула електросон, щоб, бува, не прокинувся передчасно.
Лі лежала на своїй койці, заклавши руки під потилицю.