Ну, бог милостивий. Постарішає — порозумнішає. Треба його прибрати до рук і до пуття наставити".
Настя тоді ображено мовчала. Слава нареченого п'янила її, запалювала кров, молоду, гарячу, напоєну степовим сонцем і буйними вітрами. За Сагайдачного ладна вона була в огонь і воду, і все, що він казав і робив, було для неї незмінною істиною.
Але болем і жахом стискалося серце, коли доводилося розлучатися з ним. Знов у похід, знов під гармати й кулі, під шаблі й списи ворожі... Тоді здавалося, що батькова. була правда: тоді хотілося кинутися на землю поперек його шляху, ридати, цілувати йому чоботи й благати, щоб він залишився.
— Добра люлька, — задоволено сказав удруге Повчанський, коли Настя повернула йому подарунок і запитливо повела очима в бік Сагайдачного.
— Ой, та я й забув, — схопився він. — Пробач, Насте! З голови вискочило: є в мене й тобі подарунок. Він вийняв шматок тонкого турецького шовку і обережно розгорнув його. Там було напрочуд дивне намисто, дамасської роботи, з золотих кружал, прозорих, як мереживо
Краплинами гарячої крові палали на ньому рубіни, а тонюсінькі ланцюжки з'єднували їх і закінчувалися підвісками-півмісяцями.
— Ах! — скрикнула Настя й зашарілася.
Сагайдачний надів їй намисто на шию, і коли воно розсипалося їй по грудях золотим павутинням, Настя підвела на Сагайдачного очі.
— Ой, який же ти хороший, — прошепотіла вона ніжно й радісно...
Знайшовся подарунок і для Настиноі матері — царгородська парча на керсетку і бірюзові пацьорки з Афону. Стара низько вклонилася і довго дякувала гостеві, що не забув її в далеких країнах, а старий підвівся із призьби, запрошуючи гостя до столу.
Повчанський сам частував гостя, наливав йому оковитої, підкладав молодого сала й ковбаси. Настя піднесла джурам по чарці. Вони вайлувато вклонилися, дивлячись на неї спідлоба, і так допалися до їжі, що миска смажених ковбас за мить спорожніла..
Настина мати раз у раз бігала то в хату, то в льодовню чи до льоху. Повчанський частував джур і гетьмана, не забуваючи про хлопців, що сиділи край стола. До кожної чарки знаходилася в нього інша приказка. Хлопці напівголосно розпитували джур про Січ і походи, Сагайдачний перезирався з нареченою, розмовляючи з старим про полювання і врожай, а явір тихо шелестів над ними соковитим листям, захищаючи їх від липневої спеки. Попоївши, джури пішли відпочити в клуню на свіжому сіні, а Повчанський повів гостя в світлицю. Настя допомогла матері прибрати з столу й присіла біля хати гаптувати гаманець Сагайдачному.
— Що ти, дівчино, бусурманка, чи що? — похитав головою кобзар, що примостився в холодку. — Сьогодні неділя, а ти гаптуєш.
— Ой, мовчіть, дідусю, — злякано зашепотіла Настя, — треба закінчити подарунок панові гетьману.
— Це інша річ, — згодився старий. — Для такого випадку не гріх і в святу неділю попрацювати.
Настя швидко і спритно клала стібок за стібком. Рівно виступали по оксамиту візерунки — дубове листя й жолуді в мережаних чашечках.
Старий куняв, але мухи не давали йому спокою. Бачачи, що кобзар не спить, Настя підвела голову, і відкусуючи нитку, спитала:
— А ви теж, дідусю, були з козаками в поході?
— Аякже, зіронько моя. Був, — охоче відгукнувся балакучий кобзар, радіючи, що можна розповісти про пережите. —Тепер, і торік, і раніш.
— Розкажіть, дідусю, любий! Я ж нічого не знаю, а пан гетьман не любить розповідати про себе.
— Не любить! Ой, не любить, рибонько, — згодився старий, хитаючи головою. — Але нічого не вдієш. Сама земля гуде його славою, і люблять його козаки, як рідного батька.
— А за що, дідусю? Він, кажуть, суворий? Нікому не потурає?
— Не потурає, але карає тільки за провину. А козаки як діти: чують серцем справедливу людину.
Настя знов узялася до роботи. Старий присунувся ближче, підібгав по-турецькому ноги й заговорив співучим голосом, як східний байкар, трохи похитуючись у такт оповіданню.
— Торік восени рушив наш батько через море, просто на Трапезунд, спалив його, як свічку, і пішли вздовж турецьких берегів, не минаючи ані села, ані міста. Потурнаки та звільнені бранці вказували нам путь. Дійшли ми до Сінопа, захопили замок, вирізали залогу, спалили купецькі кораблі. Надивилися ми там на всячину: і на сади paйськi, і на палаци башів, і на муки невільницькі. І попливли назад до дніпровського гирла. А султан так розлютував на візира [49] Насух-башу за те, що випустив він козаків у море, що наказав повісити його, як собаку. Врятували його султанські жінки та родички; почали вони плакати і випросили йому життя, але султан побив його до синців буздиганом. Зрозумів візир, що треба рятувати свою шкуру, і кинувся нам навздогін, але знов йому не пощастило. Обдурив його наш батько. Розділив він нас на дві частини: одні перетягли чайки через Прогноїнську косу в лиман, у турецьке запілля, а ми попливли просто на турків. На світанку вони нас помітили, зчинили стрілянину, а тут перші чайки вдарили їм у спину. Розгубилися турки. а ми скористувалися з цього і пробилися в Дніпро. Тільки тридцятеро козаків потрапило в полон, і турки замучили їх страшними муками: здерли шкіру з живих і повісили на гаках — за ребра, упокой, господи, душі їх в оселях райських, ігдеже праведні спокоєваються, — побожно перехрестився старий, важко зітхнувши.
Перехрестилася й Настя, бліда з жаху, уявляючи собі, що було б, коли б потрапив до них Сагайдачний.
Кобзар замовк, задоволений справленим враженням, і, ховаючи під повіками очі, сидів, ніби занурившись у спогади.
— Ну а тепер, напровесні, де ви були? Розкажіть, дідусю, — спитала Настя, опанувавши себе.
— Розкажу, рибонько. Розкажу. Тільки, якщо твоя дівоча ласка, принеси старому чим горло промочити, — лукаво підморгнув старий.
Настя схопилася з місця.
— Чого ж вам, дідусю? Горілочки чи пива холодного? А мо, малинки до молока? Ми зранку назбирали з дівчатами. Три кошики принесли.
— Можна й малинки, але горілка краща над ягоди. Принеси чарочку та солоненького чогось заїсти.
Настя вихром помчала по чарку.
— Ось вам, дідусю — і горілочка, і риба курена, а ось і малинка. Сама збирала.
— Ой спасибі, дівчинко! Дай тобі, боже, щастя, як води в морі, щоб кінця-краю не було йому вовіки.
Старий перехилив чарку тремтячими руками і, заїдаючи, вів далі:
— А цього року, напровесні, тільки сніг почав сходити, пішли наші пани-молодці відвідати самого султана в Царгороді. Знав наш батько, що загрожує султан королеві війною, якщо він не приборкає козаків, і пішов дрочити Іскандер-башу з султаном.
— Нащо? — злякано урвала Настя. — Адже ж тато кажуть, що, коли турки підуть на Польщу війною, ввесь степ опиниться в турецьких руках. Скільки сліз, скільки крові тоді розіллється!
— Ні, рибонько! Не допустить того наш батько. Мудрий він, аки змій, і хитрий, як лис. Він тільки грається з вогнем, а пожежі не буде, бо перелякаються пани й покличуть військо козацьке на королівську службу, і кожен нетяга потрапить тоді до реєстру, а старшині дадуть герби й шляхетство, і тоді жодний пан не посміє повертати своїх хлопів із козацтва або вимагати панщини з козацьких жінок. І ти тоді, наша майбутня пані гетьманова, будеш як королева. І будуть у тебе палаци, і будуть конi, як вітер, і перли буйні, як вишні.
Настя спустила шитво на .коліна, розгладжуючи наперстком щойно закінчений срібний жолудь із золотою мережаною чашечкою, і замислилася. Силувалася й не могла собі уявити, що тоді буде із нею.
Знав старий, кому що співати і розповідати. Не один раз сходив він з кінця в кінець не сам лише рідний степ, але й Крим і Туреччину. Розмовляв він татарською мовою, розумів турецьку. На все надивився старий протягом свого довгого віку. І для кожного скрізь находив він належне слово. Знав він, як промкнутися в башівські палаци, розповідав він їм барвисті й фантастичні легенди й казки, а сам придивлявся до всього, намагався довідатись і добре затямити, де хто страждає в неволі, подавав про них звістку на батьківщину, допомагав викупити з неволі. Посполитим співав він про сувору селянську долю, про жорстоких панів та посесорів, про важку панщину на чужих, политих їх кров'ю і потом ланах, закликав їх до боротьби за свободу, за землю. А загартованим в боях козакам співав він думи про далекі походи, де кожен бій, кожна сутичка обарвлювалася яскравим серпанком романтики, де кожен козак перетворювався на легендарного лицаря, визволителя бідних невільників, борця за волю і рідну землю — героя, якому нема рівного в світі. Щедро платили кобзарям за їхні пісні любов'ю і пошаною народною. І йшов кобзар далі, кожному несучи радість і надію на краще майбутнє.
І тепер, сидячи перед нареченою ватажка й козацького гетьмана, відшукав він для неї запашні й барвисті слова, щоб потішити жіноче закохане серце.
— Висадилися ми під Архіокою, — заговорив знову старий ритмічно й співуче, — біля самого Царгорода. Підпалили Архіоку й околишні міста і села і не знали, що султан тоді там полював. Ясно було йому тікати від козацької сили. Захопили ми Стамбул, мармурові палаци димом розвіяли, гарні поминки справили по замучених у Трапезунді і рушили далі. Догнали нас галери біля дунайського гирла. Ми веслували цілий день, тікаючи від погоні, а вночі самі кинулися на ворога. Як білки, видерлися наші молодики по кодинах, обмастили їх смолою та підпалили, а старі козаки рубали сокирами днища галер, пускали в них синє море. Галери ішли на дно, як каміння, або палали, як вогнища під Купала. Башу забрали ми в полон, яничар потопили дві тисячі, а невільників розкували й привезли з собою на ясні зорі, на тихі води, як у піснях співається.
Доказуючи, старий торкнувся струн, і струни відгукнулися на його ласку, застогнали жалібною тугою, наче розкинулися під старечими пальцями безкраї стели, наче вітер застогнав над могилами.
Мовчала Настя, перед очима постало море, крилаті силуети галер у полум'ї. Вона почула стогін конання, постріли, важкі голоси корабельних гармат. Ніздрі ловили пах порохового диму, смоли й солоної свіжості моря.
Гули бджоли над розквітлою липою, гули джмелі в тон рокітливому згасанню струн. День був жар кий, імлистий. Білясті обрії в степу. Замовк зелений явір, тільки чорноголовий дятел лазив по корі, постукував дзьобом об стовбур, шукаючи хробачків.
Та ось зірвалися спросоння собаки, зайшлися хрипким гавканням, кидаючись на когось за густим зеленим чагарником.