Йому назустріч теж такий самий цивільний. Порівнялися. Один із них щось коротко сказав і вистрілив другому просто в серце. Той упав і люди (їх тепер в Києві залишилось небагато) кинулись до вбитого. Поки туди-сюди, а вбивця вже майнув за ріг і зник. І німці, що проходили вулицею, теж не могли впіймати. Що таке, чому, хто, за що? — Нічого невідомо.
Позавчора купив і привіз піаніно — здійснилась мрія. А грати сам не вмію, сиджу та бомкаю. Зате сина навчу. Ах, який жаль, що не вмію, —так хочеться віддати музикою багато з чого з тих почуттів, що бродять у душі. Я певен: писав би музичні п’єси, коли б умів грати.
Вчора, в неділю — гарячий липневий день, і якраз липи цвітуть, кричуще пахнуть,—ходив з Лесиком на Хрещатик і в сади над Дніпром. Страшні хрещатицькі руїни, навіть хлопчик (він їх уперше побачив) вжахнувся: "Ой, тату, що ці большевики наробили!" Пляж на Трухановім і галас численних купальників, що аж по цей бік ріки чутно. Дніпрова далечінь—голуба далечінь! (Куліш Микола.. "Ма-лахій"). Зустріч біля гетьманського палацу з старим нім. солдатом, частування мене цигаркою, а я його лимонадою. Захопилися розмовою, він провів нас аж додому і до хати зайшов. А що в хаті допіру вимили підлогу і дуже чисто взагалі, — він так хвалив, що пішов на кухню до мами вітати її за добре господарювання. У мами мокрі закачані руки, і він потиснув вище ліктя. Обіцяв іще заходити.
Відбув регістрацію — в пашпорті стоїть печатка: "Звільнено від роботи". Сьогодні дістав робочу картку з познакою: "Забезпечено". Все Це тільки завдяки хворобі моїй, що днями знову рішуче нагадала про себе черговим нападом.
З харчами погано — нічого майже нема на базарі і страшна дорожнеча. Заробітки теж дуже погані. Але не втрачаю надій.
Сьогодні одержав листа від Самчука. В ньому — захоплення моїми творами і така ще, між іншим, фраза: "Тепер я добре розумію, чому ви не одержали ордена і чому Микола Хвильовий увігнав собі в лоб ту немоторну кулю".
28/УІІ — 42 р.
Сон: Куліш Микола, що живе просто на землі над якимсь проваллям. Я теж над цим проваллям, на самому краю. Він має робити якийсь сенсаційний виступ по радіо, і я здивований, чому він мені про це не сказав. Він мовчазний і дав мені кілька тоненьких, але значливих змістом зошитів. Про його виступ сказав мені Сергій Пилипенко, швидко пройшовши повз мене і лукавенько посміхнувшись.
А днями снився Натан Рибак, що здалеку хитро з примруженими очима і своєю іскаріотською посмішкою заходив до мене, ніби для нападу, та не вдалось йому, — він віддалився з якимсь величезним натовпом. Пригадую, як він мені снився торік, другого ж дня після початку війни: у моєму кабінеті на канапі я його в постілі душив з насолодою... він захарчав... я його задушив на очах у переляканої Ніни... і прокинувся з глибоким відрадним відчуттям. Як же цей жидок обкручував Корнійчука! Справжнє втілення маленького Юди! І я, рятуючи свій стан хоч на короткий час, примушений був писати про нього статтю. Я сам себе зневажав, і зараз мені огидно, але що можна було в тих умовах зробити? На жидівську гнучкість відповідати теж гнучкістю, аби лише найдорожча справа менше потерпала. Думаю, що б коли українцям властива була мудріша, еластичніша поведінка, вони багато виграли б. Наша пря-мовитість плюс упертість — це тільки наш примітивізм, і хоч від них віє здоровою первісністю, але в наш час така саме зоологічна "цільність" дуже шкідлива. Може, зрештою, навчимося бути хоч трохи європейцями.
Ще глибше ненавиджу москалів, що стільки тяжіли над нами своєю азіатською вдачею (як же! слов’янська спорідненість!) і всіляко намагалися утримати наш нарід у межах тієї пресловутої "первісносте" й примітивізму, — широкої, мовляв, слов’янської душі, незайманої і тваринної. Будь вони тричі прокляті!
Пригадую: Ніна невдовзі перед нашою розлукою зловтішно сказала мені: "Ні черта із етой вашей України не вийдєт!" І це після семи років спільного зі мною життя, після того, як я уже в грудні 1941 р. відкрив їй цілком свої національні болі та прагнення і всю мою національну боротьбу в минулому. І це — українка, з кости-крови українка! Ні, вона просто — гадина. Вона, кінець кінцем, той же Н. Рибак, лише другим боком. Найгірша курва — це курва зі свого ж роду, бо тут цинізм, як органічний уже протест, не хоче і не потребує знати бодай найменших меж.
Прочитав "Протоколи сіонських мудреців" (П. Нілуса). Якщо це підробка, то дуже вдала. Вражає.
Наполягаю на засвоєнні нім. мови. Пишу текст до короткометражки "Київ", статті й фейлетони до ДНБ; готую новелу для Самчукового журналу; хочу й до бердичівської газети щось написати, бо дуже просив, спеціально заходив до мене днями заст. редактора — працюю в правописній комісії... але голодний. Хліба обмаль, жирів майже зовсім нема, зелень та молочне на базарі страшенно дорого. Всі довкола нарікають на заборону довозити до Києва харчі. Ждуть, що ось-ось це мусить бути замінене якоюсь іншою постановою, що давала б можливість бодай мінімуму прожиткового, бодай сякого-такого забезпечення від голоду.
Брати Винницькі. Обоє служать в житловідділі. Один — літератор (був у нього днями на іменинному обіді), а другий — інженер. Літератор пише укр. мовою, обидва й говорять укр. мовою, проте обидва в Україну зовсім не вірять, а інженер одверто мріє про монархічну Росію і не приховує зненависте до всього українського. А в пашпортах визначені як українці. А дід їхній — поляк. А баба — чи то грекиня, чи грузинка. Своєрідні метиси. Загалом — маразм. І вони теж якоюсь мірою репрезентують сучасне київське "громадянство".
Йду вулицями — майже виключно російська мова. Майже виключно — метиси, покручі, перевертні, малороси, безнадійні міщухи, тупі консерватори, чорносотенці, великодержавники, всіляка смердюча наволоч... Душно! Душно! Весь бруд тепер виплив нагору і Мусує, як дріжджі, користається з нагоди, щоб десь зачепитися, пустити нові пагінці. Душно! Київ розкладений і продовжує гнити. Де ви, аборигени? Розбрелись, а решта десь принишкла по закутках, запічках, шпаринках і жде з трепетом, відчаєм: що буде з Україною? Жде нетерпляче кінця війни на сході, певна, що тоді вже все остаточно з’ясується. І така наївна, не втрачає віри, що все оце — тимчасове, що німці врешті виявлять увагу до національних місцевих почуттів, винагородять українців за їхню допомогу в цій антибольшевицькій боротьбі, не зневажать давньої прихильности українців до нім. народу. Більше фактично їм нічого не лишається — тільки надія. Та й те, мовляв: чи доцільно німцям по війні мати знову на сході потужну імперіалістичну Росію? А німці промовисто мовчать або промовисто граються... в "кітки й мишки".
31/УІІ — 42 р.
Вчора зранку заходила Докія Гуменна. Вітає, радіє, що я по цей бік, що неушкоджений, що нарешті я в Києві. "А ми всі вже цілу зиму ждемо, ждемо". Настрій у неї підупалий: що буде з Україною? Заспокоїв, пояснив, що з одного Києва й поведінки теперішніх його обивателів судити про стан і долю всієї України не можна. Потрібна видержка, потрібна спочатку цілковита перемога над Москвою, жидами, большевиками. Дуже багато залежить від того, чи зуміємо ми, українці, вже досить скомпромі-тувавши себе на початку цих історичних подій, тепер повестися з гідністю, виявити бодай сяку-таку політичну дозрілість, тобто працьовитість, дисциплінованість, витримку, але без рабського запобігання, без південної ексцентричности, а тактовно, спокійно, розмірковано, достойно. Вона погодилась. Каже, що з полону десь на село до себе повернув поет Воскрекасенко. Вона працює наук, співробіт. в Музеї переходової доби, лає проф. Оглоблі-на (директора музею і колишнього купця). Це — кодло Штепи, Якубського, Драгоманова й ін. Розповідає, що Якубський про мене проязичився: "Треба Любченка запросити до співпраці в музеї, але його нігде не видко... і в редакцію не заходить... уникає людей, бо в нього не все, кажуть, гаразд у минулому...
До того ж — "орденоносець". "Хто? —здивувалась Гуменна й рішуче заперечила: —Та Любченко ніколи орденоносцем не був. І взагалі... у нього все якраз гаразд, ми ж знаємо!" От сволота! Я зігнорував їхню газету, і вони вирішили мене провокувати. Але як наївно, безсило, безнадійно виглядає ця провокація з орденом! Звичайно, це не значить, що вони чогось гіршого не роблять. Ні чорта з цього не вийде, старанні й жалюгідні мої "співбатьківчане", — з твердої й добре шліфованої поверхні бруд все одно швидко сповзе або й одразу одскочить. Я ж готовий був до цього давно. Я готовий до ще більшого. Досить мати перед собою таких лисів, таких брудних юдиків, як Штепа та Якубський.
Кажуть у Винницьких: є претендент на російський престол. Син Тетяни (царської дочки), що, як відомо, уникла розстрілу і вийшла заміж за японського цісаревича. У неї, мовляв, двоє синів. Але старший, за звичаєм японським, виховується в дусі японському, готуючись перебрати державу Висхідного Сонця, а молодший (Олексій 2-й) — в дусі материнському, — тобто кандидатом на трон російський. І кажуть, що за давніми якимись пророцтвами, найбільше в цій війні виграє жовта раса, отже — Японія... Sic! — глупота...
По київ, базар [ах] розплодилось чимало ворожбитів та хи-романтів. З різних кутків плодяться, як паразити, різні, кумедні іноді, чутки. Тут, може, звичайно, діяти і большевицька агентура. А німці, на мою думку, зовсім невдало провадять пропаганду в нашій країні, багато чого не ураховують, користаються з методів застарілих. Аж дивно! Розумний такий, діловитий нарід і так мало надає значіння дуже поважній справі.
2/ШІ-42р.
Не щоденник у мене, а якийсь базарний кошик. Ну, хай. Тут — я сам, і ніхто мене тут не знає. Аби лише не забути потім — воно знадобиться. Шкода, що загинув щоденник торішній, а особливо той, з років 31—33.
Старший Винницький дуже обурений на українців, що не цінують Пушкіна, аж тремтить, аж пінить. Хотілося йому нагадати з того ж Пушкіна:
Уж Русью только бредіт он,
Уж он Європу нєнавідіт С єйо політікой сухой,
С єйо развратной суетой.
Або:
Не торговал мой дед блінамі,
В князья не пригал із хохлов...
Чи:
То ль дело Кієв! Что за край!
Валятся самі в рот галушкі,
Біном хоть пару поддавай,
А молодіци-молодушкі!..
І взагалі сказати йому про Пушкіна — великодержавника, безоглядного російського шовініста, що плазував перед троном, величав товстозаду "Расєю", зневажаючи в найцинічніший спосіб Наполеона, прогрес, упокорених українців, кавказців, поляків, славного Мазепу, якого він просто ненавидів.
Але потім вирішив: не варт, недоцільно.