Кілько-сь уже на нім заробив? га?
— Ну! — відповів Мошко.— Зарібки з того невеликі. А за то, щоби в місті мав що сказати, не бійтеся! Я не з тих!
— А за те місце на толоці,— що я тобі дав на склад дерева, нічого мені не думаєш дати? Як не даш, зараз мені забирай дерево геть!
— Що ж вам за то дати, пане війте?
— Десятку даш і вже!
— Та за що десятку? Чи то ваша толока?
— Коли не моя, то забирай собі дерево!
— Ей! Які ви скорі! П'ятку дам, добре?
— Замало.
— Ну, то шість.
— Не торгуйся, жиде, раджу тобі! Ти і так маєш з мене великі зиски.
— А шість з половиною візьмете? То, бігме, більше не варто.
— Давай десять, а як ні, то забирай собі дерево! ні грей-цара не спущу! — повторяв війт своє і таки поставив на своїм, взяв десятку.
— Які ви, пане Костишин, недобрі! Ви на мені ще хочете заробити, а я знаю, що ви цими днями заробили грубі гроші,— говорив жид, подаючи війтові десятку і гальбу пива.
— Які грубі гроші?
— А запомогу? га? Триста ринських! То сума!
— То піде на люди.
385
13 О. Макооен. т. 1
— Ну-ну, "на люди"... Ви також "люди"... Пане війте, то ми собі тут в чотири очі можемо так говорити! — втихомирював Зільбер Костишина, коли той видивився на нього гнівно.
— Дай спокій, Мошку, з такими жартами, а пильнуй радше свого носа! Що ти, чую, загадуєш того п'яницю Криворукого з хати викидати, чи що?
— Винен мені багато.
— А нащо ж ти єму даєш пити?
— Бо сам хоче; чому я не маю дати?
— А ти знаєш свої приписи корчемні?
— Знаю; ну, й що з того?
— А маєш ти совість викидати дрібні діти Криворукого надвір?
— А що мене обходять єго діти? Він мені винен вже більше, ніж єго хата варта.
— Сивуха твоя тілько варта? — говорив Костишин з глумом.— Ей, жиде, пильнуйся!
— Ей, пане війте, пильнуйтеся! — відповів так само Мошко.
— Чого я маю пильнуватися? — боронився війт.— У мене все в порядку.
— А в мене ще в більшім, як у вас. Я би вам таки направ-ду радив, пане війте, аби ви більше пильнувалися. Ви-бо дуже відважно все робите. Я знаю, що Головатий ходив за чимсь до єгомостя — за чим? У нього ж дома не було ані хрестин, ані похорону! А люди мені доповіли отут в корчмі, що він збирається вас скаржити.
— Що? він? — обурився війт.— Той старий гриб? А не молив би ся радше, щоби смерть мав легку? За що ж він думає мене скаржити?
— Каже, що податки взяли ви від нього два рази. Хто ж так робить? Адже то зараз може викритися!
— Я не брав,— відповів війт коротко.
— Та й я ні! — сказав Мошко.— Але що люди платили по два рази податок заводин рік, то я сам знаю.
— А що ти злі цитував Грицуняка, Козака і Федишина за лихву, то я також знаю. Позичив Грицунякові сотку, а взяв до трьох років кілько? га? Двісті п'ятдесят! Та ще з торбами єго пустив. А Федишин через кого вибрався за море? Лишив тобі такий красний грунт, а сам ледви на дорогу дещо призбирав. Ні, Мошку, пригадай-но ти собі, який волоцюга ти був, коли прийшов ту до Залісся тоді під час холери тому з двадцять літ? Тямиш? Що ти мав тоді? А тепер ти
багатший від мене! А я ж ґазда був з діда-прадіда! От сидів би-сь, Мошку, тихо та не пускав ані пари з уст.
— Та я нічо! — боронився Мошко.— Або я що кажу напротив вас? Я тілько раджу як приятель, аби ви зі своїм писарем та з Андрієм якось то інакше робили, аби в очі не впадало. Ще готова приїхати комісія, зревізує касу і тоді що буде?
— Нічо не буде! Я з панами знаюся. Врешті каса в порядку.
— Ну, як в порядку, то най буде! — закінчив жид.— Дати вам ще гальбу?
— Давай! Може би, ти, Мошку, післав кого по писаря?
— Добре, я пі шлю.
— А не сказав би ти мені, Мошку, що зі слабістю чувати? — спитав війт, бажаючи, очевидно, звернути розмову в інший бік.
— З якою слабістю?
— З тою — пек їй! холерою? Мошко видивився настрашено і спитав:
— Ну, що? може, вже прийшла?
— Вже прийшла і забирає самих жидів.
— Не жартуйте, пане війте, з тим; то недобре. Я чув, що з наших сторін вона вже пішла собі геть.
— Ха-ха-ха! а ти вже налякався! — засміявся війт.— Ну, не бійся, Мошку, слабість затихла.
Прийшов писар і приніс немилу новину, що один з радних, Костюк, котрому поручено відібрати при нагоді гроші за підводи для війська при маневрах, ніяк не хоче їх звернути до каси.
— Не до каси, а людям я мушу виплатити! — вгнівався Костишин.— Що ж він собі думає, той несіголовка?
— Сказав мені просто в очі: "Коли вільно війтові і єго завушникам красти, то вільно і мені!"
— Та я єго до криміналу всаджу за таке! — грозив війт.
— Тихо, пане Костишин, ще хто почує! — успокоював писар війта.— Годі єго до криміналу всадити, бо заки що, виговорить перше все, що знає, на нас, і буде біда.
— Та й то правда! — замітив на се Костишин.— А грім же би його побив! Що ж я зроблю, як люди будуть у мене допоминатися о гроші?
— Скажемо, що ще не прийшли, а потім люди забудуть. Але ж бо ви, пане війте, і не думаєте мені нині що зафун-дувати.
387 13*
— Кажіть собі дати пива!
Писар волів рум, як лихе Мошкове пиво, і казав собі подати руму. При напитку і тютюні оба розбалакалися про свої справи і аж пізнім вечером вернулися додому.
VIII
День 18 серпня був незвичайно погідний і красний; тому подвійне свято Преображення Ісуса Христа і уродин цісарських випало дуже величаво. О. Левицький рішився правити богослужения на пожарищі старої церкви. З неї вже й сліду тут не було, кромі випаленого місця поміж липами, бо обгорілі балки і підлоги казав Левицький зложити під дзвіницею. На місці, де стояв давніше престол, уставлено тепер дошки на підвищенні, а на тім великий стіл зі свічками і образом з дому о. Левицького.
На кладовищі зібралася більша половина села святити овочі, а потім послухати і панотцевого сина, бо пішла чутка, що він буде мати проповідь. На богослуженні з'явився і дідич з донькою, всі діти о. Левицького (жінка єго і мати осталися дома); приїхав також Горошинський, а Дорош, що був офіцером в резерві, явився нині з нагоди цісарських уродин у військовім параднім мундирі з ясно-жовтою "фельдбіндою" при боці. І ніхто з цілої інтелігенції залі-ської не звертав на себе такої уваги, як іменно Дорош своїм мундиром. Декотрим селянам не могло то в голові поміститися, що Дорош лише рік служив при війську і вже став офіцером; аж молодші селяни, котрі служили також при війську, мусили сим недовіркам вияснити, що се можливо. Стара Дорошиха стояла недалеко свого сина, не зводила з него очей і аж росла з радості, чуючи у громаді людей, що її обступили і випитували, самі похвали для єї Петра. "Офіцер, як золото! — казали люди.— Не знати, кілько такий мундир коштує?" А Дорошиха то чує і мов від нехочу кидає слово: "180 зр." — "Сто вісімдесят ринських! — дивуються люди.— Але ж бо і ладний мундир! А ті кутаси самі скільки коштують?" А Дорошиха знов мов від нехочу каже: "Дванадцять"! "Дванадцять ринських! То они, певно, шовкові?>: — "З чистого шовку! тому такі дорогі".
Не менше вражіння зробив Дорош і на доньки о. Левицького, котрі в мундирі єго ще не бачили. Особливо Зоня, що сиділа на лавці недалеко Дороша, не могла втерпіти, аби від часу до часу не глянути на вродливого поставного молодця. Перед сестрою Наталкою, що коло неї сиділа, виявила навіть тихцем свою думку, що "Дорош у військовім мундирі виглядає далеко краще". А Дорош тим часом стояв, легенько спершися на шаблю, усміхнений і певний себе, та спокійно водив очима по громаді, що подивляла єго.
Богослужіння йшло красно. Вправді головний співак, дяк, не мав голосу такого, щоби єго було пустити хоч на яку-не-будь сцену, але, проте, голос єго чути було з-поміж всіх, як бренькіт джмеля поміж мушками. А й люди помагали єму щосили, так що голосні пісні лунали далеко та відбивалися в лісі разом з гуком двох моздірів, з котрих стріляли під парканом церкви. Лише до тих пісень, що співали молодими дзвінкими голосами школярі, котрих зібрав Горошинський, люди не мішалися і з вдоволенням самі їх слухали.
Нараз громада втихла і навіть ті, що оглядали досі До-роша, звернули свою увагу в інший бік, туди коло престола, де явився молодий син о. Левицького, щоби мати проповідь. В Заліссі не проповідував він ще ніколи, отже, всі були цікаві послухати єго. Ярослав постояв хвилину мовчки, як би ждав на се, аби всі зібрали свою увагу, і відтак рівним голосом розповів дещо приступно з життя цісаря, вказав на значення конституції і тих прав, що милостивий цісар людям признав, і зійшов на то, як з тих прав треба користати, передусім у громаді. Тут звучний голос Славка став щораз підніматися, набирати сили, лице єго стало напружене, очі замиготіли, і він, не називаючи Залісся, почав яркими красками описувати такі самі злидні і такий самий нелад, які були в Заліссі. Передусім описав безрадність і непроворність самих селян так, що чути було між громадою голосні потакування і зітхання, а відтак дотепно змалював зверхність громадську, котра користає з непорадності і темноти селян. Люди зглядалися з усміхом і злобою на Костишина, що сховався між людей і дивився в землю, та на радних, що не могли встояти спокійно на місці. І все те говорив Славко так, що не називав нікого по імені, а проте, всі знали, про кого він річ веде. Вкінці на прикладі одної громади, знаної з порядків в цілій Галичині, пояснив, як люди собі радять, і закінчив величанням цісаря, котрий дає людям спроможність рядити собою на власне добро.
Під час цілої проповіді о. Левицький був дуже неспокійний і не втерпів, щоби потім не сказати єму тихцем: "Тобі здавалося, мабуть, що ти на вічу; ще мені біди наробиш!" А Заборовський через весь час вдоволено усміхався і до доньки своєї сказав: "Добрий проповідник! Дуже мені сподобався той Славко. Батько єго не такий". А коли Славко зложив дальматику та, почервонілий, підійшов до сестер, Заборовський встав і подав єму руку, сказавши: "Гратулюю! Враження знамените! Ви бачили, як селяни вас слухали?"
— Ні, я не завважав добре! Забуваюся майже зовсім, коли говорю, і здається мені так, якби я сам до себе говорив, а людей перед собою не бачив.
Славко усів, похиливши голову, і слухав дальшого богослужения. Нараз здалося єму, що голос батька якось дивно затремтів, немов став жалісний. Глянувши в сторону престола, він замітив коло дяка слугу Марту з дому. Славко здогадався, що сталося.