Ім’я мав промовисте — Велемудр. Знав його розум Володимир і тому терпляче чекав, що скаже. І проголосив Велемудр:
— Від усіх кажу — від думних бояр і старійшин града: потрібна жертва, добрий князю.
Відповів на те Володимир-князь:
— Але я своє слово казав! Чи не чули?
— Чули, князю. Але ти не чуєш, що кажуть у Києві.
— А що кажуть?
— Лихі слова ходять між людей.
— Які слова?
— Навіщо повторювати? Дурні слова. Хай їх вітер носить. Але можуть вони для всіх нас обернутися лихом. Затявся люд, князю. Не супереч йому.
— Але хіба не правду сказав я?
— Правда на твоєму боці, князю…
— Тоді — що ж?
— Не переч люду.
— А правда?
— Що таке правда? І що таке кривда? Твоя державна правда кривдить дідівську віру. Дідівська віра кривдить твою державну правду. Маємо дві правди і дві кривди.
— Чому ж так?
— Тому, що ти ламаєш віру.
— Хіба ж вона не роз’єднує Русь?
— Знову правду кажеш і знову кривдиш.
— Чим?
— А тим, що нічого не даєш взамін. Легко зруйнувати дім, а де жити? Збудуй спочатку новий, кращий, лише тоді старий ламай. І люди тоді будуть з тобою у добрій згоді.
— Теж правда…
— Отож!
Замовк Володимир-князь. Зіперся обіруч на різьблене бильце, в тяжкій задумі опустив голову. Тихо стало у дворі. Мовчки купчилися бояри. Мовчки уклякли старійшини.
Нарешті князь мовив:
— Підемо на раду.
І знову від усіх слово забрав сивий Велемудр:
— А ми вже раду правили.
— І що ж нарадили?
— А от що: кинемо усі жеребок на дітей своїх. На кого жереб упаде, того віддамо богам у жертву.
Глипнув князь спідлоба:
— Страшне діло нарадили!
— Страшне, — погодився Велемудр. І додав: — Люд наш раду ухвалив!..
Князь грізно підвів голову — як? Без нього раду правили? Люд кликали? Самі ухвалили? Очі у нього зробилися вузенькі й злі. Але відповідь вгамувала його гнів:
— Чекаємо на твоє слово, князю. Всі його чекають. Як у такому ділі без твого дозволу діяти? Ти — голова усякого нашого діла! Твоє княже слово — останнє! Як і на кожній раді…
Тоді подивився Володимир у бік двора ярла Інгоульфа, який замочив свій меч у крові його брата Ярополка. Разом із сином Яріслейфом…
І всі подивилися туди…
Тихо сказав князь, зовсім тихо, ледь чутно:
— Вирішуйте без мене — даю на те згоду…
Владо, владо! Чому робиш людину лялькою примх своїх?
І знав князь, як воно станеться. І справді сталося так, як він знав.
Потім розповідали йому: кидали жереб біля кумирні при всьому народі. На кожен двір кидали по черзі, і нікому той зловісний жереб не випадав. Раз у раз більшало люду, котрих проминуло лихо. Аж ось кинули на двір Інгоульфа, хоч він на жеребкування не прийшов. І впав жереб на сина його Яріслейфа. Вміли в Києві жереб кидати, як і ніж у ціль… Радісно заревіла юрба і охоче посунула до варяга. Усім він був чужий і нелюбий. А ще в юрбі казали, що справедливі боги вимагають крові його сина за князя Ярополка.
Варяг із челяддю зачинився за міцними ворітьми. Ті ворота висадили дубовою колодою. Ярл Інгоульф був певен, що його й пальцем ніхто не посміє торкнути, і вийшов до люду без меча.
"Чого хочете? — запитав він. — Моїх воріт? Беріть ворота". — "Хочемо твого сина", — відповіли йому. "Для чого?" — питав, ніби не знав. "Боги хочуть жертву". — "До чого ж тут мій син Яріслейф?" — "Жереб упав на нього. Боги хочуть узяти його до себе".
І тоді ярл Інгоульф узявся в боки, примружився і почав кпити: "Боги хочуть, боги бажають… Ах-ах-ах!.. У вас не боги, а дерево! Нині вони є, а завтра згниють. Боги хочуть… Ти диви! А чому ж вони хочуть, коли не їдять, не п’ють, не говорять?.. Та й взагалі не було б на світі ваших богів, якби ви самі не витесали їх з дерева, як і все стругаєте!" — "Гей ти, чужинцю! Менше розпатякуй! Давай сина!" Та ярл не вгавав: "Боги хочуть… Казали б уже: "бовванці"… А бог існує Один, котрий сотворив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину, якій дав жити на землі. А ваші боги що зробили? Самі вами ж роблені! Не дам сина дерев’яним бовванцям!" — "Ні, даси, вража личино! Ми прийшли і без твого сина не підемо!" — "Ну, добре, давайте порозуміємось. Якщо вони справді боги, то хай пошлють до мене якогось одного бога з-поміж себе по цю жертву. Йому я віддам сина. А ви чого клопочетесь?" Насунула на нього юрба: "Кажи, де ховаєш, бо самі знайдемо!" Закричав ярл: "Геть з двору! Піду до князя чолом бити на вас, лиходіїв! За нас він вас усіх посіче!" — "Самі лиходії! Ви убили Ярополка! Душогуби! Вовкулаки заморські! Упирі!"
Аж тоді розчахнулися двері до хоромів, сипонула з них челядь з батогами, а Яріслейф з двома мечами — один кинув батькові, і той зброю спритно впіймав на льоту. Підняли мечі і пішли на юрбу, щоб за хвилю обом полягти заюшеними…
І знову не стало жертви богам, та ніхто вже не бажав її шукати. Ніхто не жалів забитих варягів, останніх, що лишилися в Києві. Однак після їх смерті утихомирились люди. Кожне убивство нуртує і не дає спокійного сну. Якби варягів судили і покарали за їхній злочин, у всіх було б чисте сумління. А так сталося діло темне, нещире, підле, і кожен це подумки розумів, хоч і не промовляв уголос. А може, справді боги їхніми руками отак помстилися за смерть Ярополка? Може, тому їхні руки закривавилися, що князь убивць не покарав? Хто скаже, чому він їх не покарав? Хто відповість?
Мовчали темні, прокурені ідоли. На Старокиївській горі чорними стовпами здіймалися в небо смоляні дими. Стояли ідоли поряд, але не збратані, і це вкарбувалося до кожної голови…
Розділ 11
ЛЮДИ БЕЗ ТІНІ
День зійшов разом із сонцем — світлий, безхмарний, але не гарячий. З гір повівала приємна прохолода, що бадьорила тіло. Никифор Тавр прибув до школи ще вчора, добре відпочив і піднявся разом з усіма, дотримуючись усталеного шкільного розпорядку. Зараз походжав серед вихованців, склавши руки на грудях і замислено тримаючись правицею за підборіддя. Робив це про людське око, аби ніхто не заважав йому, насправді ж уважно прислухався до розмов, що точилися навколо.
Невпізнанно змінилися колишні залякані хлопчаки, маленькі бранці, за роки, проведені у таємній школі. Хоч мали ще отроцькі ламкі голоси, але щоденні фізичні вправи і тренування витягли їх вгору вище за ровесників, розширили плечі, налили опуклі м’язи динамічною силою. Никифор Тавр із втіхою прислухався, як вони із знанням справи гомоніли поміж собою про далекі купецькі шляхи до Європи, Індії і Китаю, про вени та артерії людського тіла, про пульс і лихоманку, про валютний курс міняйл і процентні заклади лихварів, про дію різних отрут і прийоми стрільби з лука, сидячи верхи на коні, на повному чвалі, або як удати себе мертвим, зависнути з сідла униз головою і прицільно пустити у ворога стрілу з-під черева коня.
Як завжди, у гурті вихованців, вимахуючи руками, розповідав брит Норман Квіклій свої нескінченні бувалиці про військові звитяги. Цей брутальний вояк нічого іншого не знав, окрім солдатської справи, але цю знав досконало. Вирячивши своє єдине око, він хрипко і захоплюючись сам оповідав про якусь давню баталію.
Останнім часом Норман Квіклій дужо змінився — посивів і змарнів, сили його підупали. Однак Никифор Тавр і надалі тримав його у школі саме за безкінечні вояцькі оповідки, які тепер важили більше, аніж його вміння володіти зброєю. Вони пробуджували у вихованців бажання військових звитяг і ратної слави.
У гурті, що купчився навколо Нормана Квіклія, був і Феодор. Хлопець одразу впадав в око, бо вже був вищий від усіх на голову. Мав сміливе, відкрите обличчя і добре розвинуту статуру, гідну уваги античного ваятеля. У ньому одразу вчувалися спокійна певність і сила. Слухав учителя ратної справи уважно, але без надмірного запалу, що світився в очах інших, а опановано, і це подумки відзначив Никифор Тавр.
Ударив мідний гонг, кличучи учнів до класу. Починався навчальний день.
Никифор Тавр пішов разом з усіма, почекав біля дверей, поки не увійшов останній з учнів. Після того увійшов сам і зачинив за собою двері. Коли ж піднявся на лекторську кафедру, учні завмерли в здивованому мовчанні і всі очі втупилися в нього в напруженому чеканні. Никифор Тавр бачив цей подив і знав, що цей день вони запам’ятають на все життя. Розумів, чому дивуються учні: за ці роки вони звикли до нього, але ще ніколи не бачили за лекторською кафедрою, отже, й не чекали цього.
— Так, — сказав він і приязно всміхнувся до всіх, — сьогодні лекцію читатиму я. Заперечень нема?
Зрозуміло, заперечень Никифор Тавр і не чекав. Це було просто риторичне запитання.
— За роки, проведені в стінах цієї таємної школи — так, таємної! — знов усміхнувся він, — ви дечого вже навчилися. Вивчили різні мови і багато ремесел. Напевно, неоднораз у вас виникло запитання: ким же ви будете? Для чого вас готують? Навіщо вам знання купців, лікарів, солдатів, митників, міняйл і лихварів? Хто скаже?
І знову це було запитання, що не потребувало відповіді. Навпаки, учні, тамуючи хвилювання, чекали відповіді від нього самого: сьогодні — нарешті! — вони дізнаються про власну долю.
Никифор Тавр зігнав з обличчя усмішку і суворо вирік:
— Ось відповідь: ця школа належить до управління, що відає відносинами з іноземними державами і веде всі заморські справи імперії. А точніше: ця школа належить до одного з найважливіших відомств — секрети по охороні державної безпеки, яку нині очолюю я!
Клас збентежено принишк. Никифор Тавр помовчав хвилину, даючи учням змогу усвідомити новину і отямитись від несподіванки, а тоді повів далі:
— Ким же ви будете? Насамперед, космополітами. Візантійська імперія тримає під своєю владою півсвіту і впливає на події в усіх країнах. Космополіт — громадянин всесвіту, він дитя усіх народів. Для нього не існує кордонів і окремих народів, бо всі люди є дітьми Адама і Єви. Накази і завдання поведуть вас по всьому світу. Ви будете людьми ночі, тобто людьми без тіні. Навіть удень ви мусите не лишати по собі слідів. На того, хто лишає по собі сліди, рано чи пізно на самого впаде тінь. Тінь підозри! А це завжди небезпечно…
Никифор Тавр знову замовк і споважнів.
— Запам’ятайте терміни, якими ваші наставники будуть користуватися в наступних лекціях. Службовці моєї секрети поділяються на три категорії. Агент — особа, що штовхає інших людей на вчинки, вигідні для нас.