Лісове Озеро

Далеченько, правда, чотири кілометри, та що вдієш... Подумала-подума­ла та й пішла.

Чого тільки не надивилась, поки дісталася до того, дру­гого колгоспу. Не дуже їй досі випадало бродити по селу — влітку у лісорозсаднику працювала, взимку — до школи, та й удома роботи вистачало. Оце вперше за кілька років про­йшлася Безлюдівкою.

Скільки нового... Майже на кожному подвір'ї щось буду­ють — браві засмаглі хлопці у вицвілих гімнастерках хвацько зблискують сокирами. Зводять нові хати, ремонтують, підновлюють ті, що вціліли. На вулицях вкопують нові стов­пи. На колгоспні ферми електрика вже проведена, тепер тяг­нуть лінії на сільські подвір'я, в першу чергу до удовиних хатин. Не вистачає дроту, в діло іде навіть колючий дріт — концтабірний, круппівський. Служив чорній справі, хай по­служить і світлій...

Проходила через колгоспні городи. Зупинилася, роздиви­лась, розпитала: може, і їй тут випаде працювати... Важко трудяться люди. Ось помідори садять — усе руками... Тися­чу ямок лопатою викопай, гною сапеткою наноси у ті ямки, посади та ще й полий.

Варя проходила якраз під обідню пору, ланка поспішала, руки жіночі так і миготіли, худі засмаглі обличчя заливав піт. Жінки ще не помітили Варі, а та все стояла, дивилася.

"Нелегко, дуже нелегко... — та тут же подумала інше: — Важко, і все ж таки, яке це щастя — отак з усіма... Вільно, без отого тричі проклятого "ком-ком", "шнель-шнель"... Вільно... На вільній землі..."

А молодиці ще й заспівали — давньої, довоєнної:

Спят курганы темные,

Солнцем опаленные...

Про любов заспівали, про свою юність...

— Обід! — дзвінко гукнула ланкова. Покидали лопати, збилися до гурту і аж тут тільки побачили Варю. Знайшли­ся і знайомі, дві навіть з її класу.

— Варю! — загукали. — Ходи до нас!

Підійшла. Присіла. Молодиці подіставали все, що в кого було, поскладали докупи на ряднину — картоплини, печені буряки, макуху, молоко в пляшках, а одна уже літня жінка розгорнула вишиваного рушничка і поклала на купу велику рум'яну перепічку.

— Ого! — вихопилося у кількох. — Багато живеш!

— Та... — і зашарілася, засвітилася щастям: — Іван... син жениться...

Посиділа-посиділа Варя — така заздрість у неї до цих жі­нок... Попрощалася, підвелася, пішла.

Всього чекала Варя: і що голови не застане, і що коли й застане, то не прийме на роботу, а все вийшло навпаки — і голова був на місці, і заяву Варину взяв.

Про ферму і говорити не захотів, а до рільничої бригади записав.

— А на роботу коли? — боязко запитала.

— А коли б ти хотіла?

— Сьогодні можна?

— Можна! — сміється. — Хоч зараз!

І розповів, до кого звернутися, куди йти. Поле, де Варі сьогодні працювати — розкидати гній,— не так і далеко від її домівки.

Вийшла з контори — землі під собою не чує. Ет, якби можна було не йти, не бігти, а, як у сні, відштовхнутися від стежки і — навпростець. Сказати мамі, порадувати, а по­тім — вила на плече і — в поле.

Вона таки не йшла — бігла. Уже недалеко від своєї хвірт­ки стрілася знайома доярка:

— Куди це ти так?

Похапцем, ковтаючи слова, розповіла про все. Хотіла вже прощатись — нащо час марнувати — та доярка спинила:

— Ну й гаряча... Зажди. Скажи мені, ти і справді дуже хочеш працювати на фермі?

Варя аж розсердилася: питає таке!

— Ну, добре, добре, не гарячкуй. От що я тобі скажу: го­лова наш іще не знає, що нам потрібна буде нова телятни­ця. Підеш?

— Телятницею? Боже... Та я...— поглянула недовірливо, зітхнула. — Жартуєш. А я й повірила.

Та доярка і не збиралася жартувати. Не минуло й годи­ни, як вона й Варя говорили з бригадиром...

Додому Варя прийшла аж увечері — просто-таки знеси­лена від щастя. Підійшла до дзеркала, знову узяла той календарний листочок. Ну і день! Ну просто тобі другий день народження...

Минуть роки, і вже не учорашня школярка Варя — відома по всій республіці Варвара Савельєва завжди святкуватиме в цей день.

3

Прийшов син бригадира з фотоапаратом. Клацнув. "Завт­ра, — каже, — матимеш знімок". І приніс. Варя довго роздив­лялася: все, як є, — і хлівець телячий, стінка біла-білі­сінька, сама недавно підбілювала, і плямисті її телятка, і огорожа, і навіть віялка колгоспна за огорожею — і ту видно. Посередині — вона, Варя: у чорних чунях, у бурках ватяних. Жакет на всі гудзики застебнутий. А на обличчі — усмішка щаслива-щаслива...

Щаслива?

А насправді, в житті щаслива вона чи ні?

Подумала, і аж досадно стало — лізе ж отаке в голову, стільки роботи, а вона...

Подякувала за фотокартку, загорнула у папірець, сховала: вдома буде час, роздивиться краще.

Хлопець пішов, а Варя за цеберки і до свиноферми, там вона брала гарячу воду, холодну наношувала іще зранку. Притягла воду, тепер можна і по молоко. Принесла два від­ра, почала напувати. Кожному теляткові, після того, як на­п'ється, обов'язково треба вимити мордочку теплою водою. Вимити та ще й витерти сухим чистим рушничком. Телят­ка — як діти, не витри дитині губенята, зашерхнуть, а там, гляди, і вавка яка прикинеться. А у телятка і волоссячко мо­же повилазити.

Зараз Варі уже легше, зараз — нове приміщення. А до цього намучилися. Дали їй на самому початку двадцять п'ять малесеньких — усі як е молочняки. Теляток дали, а те­лятника спеціального колгосп ще не мав, нашвидкуруч об­ладнали колишній інкубатор. Для кожного з підопічних зробили окремий станочок.

Як вона раділа... Ходила по тому хлівцю, роздивлялася, і все, ну просто-таки все хотілося погладити, поторкати ру­ками. Стіни — чисті, тільки-тільки потиньковані, підлога гладесенька, без щілин. Не втерпіла і нову, добре виструга­ну підлогу іще й помила...

Відтоді мила її щодня. Вичистить, повиносить гній, вимиє чисто-чисто, щоб аж блищало, підожде, поки висохне, і тіль­ки тоді починає стелити солому. Старанно стелить, а потім, коли закінчить, іще й сама ляже, покрутиться, перевернеть­ся з боку на бік: чи не твердо буде теляткам.

От і сьогодні — вимила, натрусила соломи, лягла на мить і замислилась. Знову чомусь згадалася фотокартка, і оте химерне, аж дивне оте питання знову вигулькнуло: "Чи щас­лива? Чи справді вона, Варя, щаслива?.."

Хотіла відмахнутися — де там. Мов цвях засіло.

Схопила цеберки, побігла по вечірнє молоко, а в голові — одне: "Чи справді?"

Принесла молоко, а коло телятника — татко. Цілий возик трави привіз. Кормів у колгоспі не вистачає, а у батька — відгул. Вчора обходив свою дільницю і понад насипом під лісосмугою гарної трави нагледів. Узяв сьогодні зранку ко­су, возика...

Яке це щастя, що в неї такий татко...

Вхопила сапетку і — руками, руками. Вил Варя не ви­знає — руками і швидше, і чистіше виходить — і травинки у возику не залишиться.

— Ну, коли ж ти сьогодні додому підеш? — буркоче тат­ко. — Може, тут і ночуватимеш? Що у тебе за робочий день: в шість ранку ти вже тут і увечері тебе не докличешся...

— Прийду, прийду, куди дінуся...

— Та тобі коли б дозволили, ти б тут і ночувала...

Пішов батько, поторохтів колесами старенький возик — годувальник їхній окупаційний: скільки це разів мандрував з ним татко на мінку і з мінки, а, бач, і знову пригодився...

Пішов татко, і всі, хто працював на колгоспному подвір'ї, теж пошабашили. Телята уже вляглися на пухкій соломі. Тихо... Уже наче все зроблено, що треба було зробити, а от і справді — так би і не йшла звідси зовсім.

Присіла, поклала голову на руки і знов — укотре — та ж думка. І чому їй весь день про це думається? Щастя... Чи щаслива вона? Чи по-справжньому щаслива?

Мабуть-таки, ні...

І не тільки тому, що при всіх її заробітках у сім'ї їхній все ж таки дуже й дуже сутужно і з харчами, і з одягом. Все це, ясна річ, важливе, але зовсім не головне.

А що ж головне?

Що?

...Прийшла на ферму — тільки-тільки світає, і одразу Ж за роботу. Треба встигнути почистити, понапувати телят теплою водою — впоратися, поки не прийшли важити. Встиг­ла...

Важили телят раз на місяць, і завжди у Вариних був доб­рий приріст. Цього разу теж її вихованці додали по вісімсот грамів, а деякі й по кілограму на добу.

Тільки поважили, побігла по концентрати. Клопоту виста­чало, і все ж таки до обіду викроїла більше години вільного часу.

Ворітця — на защіпку і щодуху до корівника.

Тут уже вона не вперше і все одно завжди, як вдихне отих особливих, молочних, трав'яних п'янощів, аж трішечки наче зомліє. Гарно... Корови повільно повертають великі го­лови, уважно вдивляються вологими лагідними очищами.

Прибігла вчасно — якраз доїння. Підійшла, стала за спи­ною доярки, дивиться, як мелькають невтомні руки, слухає, як видзвонюють у цеберці молочні цівки. Гарно... До чого ж гарно...

Просить:

— Дайте, я спробую...

Котрась усміхнеться, встане зі стільчика:

— Ану, спробуй.

А інша й скривиться: і так тут, мовляв, ніколи. І тоді Варя йде до Андрія Яковича. Старий завжди привітно її зустрічає. Хоч і не дояр — скотар, але й доярські премуд­рості добре знає. Поговорить, покаже. Присяде Варя з дій­ницею і — ось вони, довгождані хвилини! Уже і з-під її паль­ців дзенькають у лункий цебер пружні струмені.

Здоїть, вийде на сонечко і аж очі заплющить — гарно! Гарно жити на світі! Але...

Але все це — тільки на хвилинку: вона — не доярка. За­раз їй знову треба повертатися до свого телятника.

Ну й що? Хіба їй там уже стало недобре?

Ні, працювати телятницею їй подобається. Але...

Ну вже й лихо з оцим "але"! Глибоко-глибоко, десь аж там, у самісінькім серці, затаєно від усіх, живе воно і живе, не гасне. То розгортається у справжню жагу, і тоді дівчина просто-таки не знаходить собі місця, то примерхає до ледь помітного вогника. Коли ж засвітився він?

Десь аж із самого початку жевріє, та вперше сяйнув, за­палахкотів — отам, уночі, під тополею, під комунарською тополею...

Подивилася на годинничок — ще встигне заскочити до контори.

Ось вони, двері кабінету. Вкотре вона вже сюди йде, а рі­шуче поговорити, поставити категоричну вимогу все якось не вистачає духу. Просить, а їй відмовляють, просить — від­мовляють. І все одно вона піде. Знову піде...

— Можна?

— Заходь-заходь... З чим прийшла? Якщо у доярки проси­тися, то ми з тобою уже про це балакали.

Мовчки кивнула, опустила очі.

— Слухай, дівчино, — голова аж устав.