Я злегка обнімаю її, і так ми ідемо увесь час до самої хвіртки. Наталя говорить з плачем, пригніченим голосом.
І як раптом вона змінилась! Наче цілий місяць хворіла і зразу стала такою серйозною, солідною — і таким старече-розумним голосом говорить.
Ми починаємо прощатись. І тут Наталя знову міцно— міцно цілує мене, любовно-вдячними очима заглядаючи мені, а по обличчю котяться в неї двома смужками сльози.
— Васильку, ти ж не забудеш мене? Прийдеш скоро чи ні? Приходь. Слухай, приходь неодмінно.
— Прийду, прийду, Наталю, неодмінно! — нещиро їй відповідаю. — Спасибі тобі, Наталю, за все.
— Не треба сього. Се тільки так кажуть, коли надовго прощаються або зовсім. Не говори так.
Вона в останній раз киває мені і, як підбита, поволі задумливо одходе. Як вона раптом виросла! Якою глибокою стала, і яким я маленьким здаюсь проти неї.
Навколо поволі світліє. Останні зорі згасають, ледве помітне бліде слабке сяйво місяця, дерева чіткіш висуваються з темряви.
Я іду бадьорий. Щось голосно співає в мені якусь дужу пісню. Ні, то якась нова звірина десь всередині сміється — ха-ха-ха!
Приходжу додому і від приємної втоми з легкою усмішкою на обличчі незабаром міцно засипаю. І тільки одною тоненькою смужкою проходе якась думка. Спиняюсь на хвилину на ній — піднімається несвідомий біль і презирство до самого себе. Але й се проходить, і поволі упірнаю в міцний солодкий сон.
VIII
Опанували моєю істотою лише одні думки про останні події з Наталею, і ніяк я не можу позбутися їх. То раптом охоплює дужа бадьора хвиля, коли я готовий послати голосний виклик всьому світові.
Десь всередині якісь голосники сміються буйним сміхом перемоги. Ха-ха-ха! І тоді я готовий благословляти мою Наталю, цілувати її свіжі пахучі груди, залити її тоскною хвилею мого палкого почуття.
А то надходе якийсь глибокий сум незадоволення і цілковита байдужість до всього. І Наталя здається мені звичайною провінціальною панночкою, у якої такі вузькі буденні інтереси. І чого тільки і чим саме вона привабила мене? І що вона може дати мені, окрім сентиментальних поцілунків, які в такій же мірі можуть дати тисячі інших самих звичайних жінок? І чого тільки вона пристає до мене? — роздратовано питаю себе, готовий наговорити Наталі силу самих жорстоких, образливих слів.
І се вагання остаточно паралізує мене.
До Наталі я зовсім не заявляюсь і кожен вільний час зостаюся дома. Робити що-небудь нема охоти. Але коли надходе теплий, темно-оксамитовий вечір, відчиняю вікно і байдуже вдивляюсь в тремтячі сутіні саду, повільно перебираючи одні і ті ж думки.
Ллються густі пахощі ночі. Міцні соковиті спарини землі і рослин лізуть до мене. Метушаться метелики, а звідти, з глибин темряви, линуть якісь таємні шелести ночі. Щось давнє, постійно-таємне і нерозгадане шепочуть мені, зоставляючи на серці болячу тонку тривогу. Поволі спускається густе блідо-оксамитове небо з глибокими зеленкуватими вогниками, і їх промінясте тремтіння викликає в мене якусь скорботну мелодію. Про віщо так сумують вони? Може, про чисту панянку Наталю, яка в ту місячну ніч найчистіші таємниці своєї юної душі згубила? Може, про мене, холодного, егоїстичного, постійно шукаючого і постійно незадоволеного?
"Наталю, Наталю! Ти будеш моєю сьогодні?" "Ні, Васильку, сього не можна, не можна, любий, ні в якім разі!"
"Але я далі так не можу, Наталю, чуєш? Я далі не можу!"
Широко розкритими очима, повними жаху, Наталя дивиться на мене і несподівано для себе віддається мені. Власне, не мені, а моєму тілові, моєму п’яному почуттю. Якусь чисту мелодію, а може, молитву юності і чистоти берегла дівчина, а сталося так, що прийшов я і розтоптав сю молитву. І сталося дві Наталі — одна пригнічена, підточена якоюсь хворобою, з старечим розумом і скорботно-серйозним тоном в голосі, і друга — юна, весела, бадьора, з чистими, як ранкова пісня, настроями, дівчина. І без кінця боляче за сю другу чисту, світлу Наталю. Хочеться стати на колінах і в сльозах цілувати білі атласні черевики її — благати, щоб повернулось все, щоби знову стала Наталя такою ж чистою, ясною.
"Наталю, люба! Шуми весняні лоскочуть серце. Чуєш, як співають?"
"Чую, Васильку! — скаже Наталя. — І моє серце теж тремтить. Хочеться чогось такого, щоб усю, усю охопило".
Се вони, шуми весняні, оп’янили мій мозок, наспівали мені таку глибоку до всього байдужість.
В кущах стоять глибокі темні сутінки, тремтять сторожко таємничо-задумливі дерева, порушуючи від легкого подиху вітру чутку тишу ночі.
З протилежного боку, певне, коло вікон Ольги Петрівни, чути легкий шелест і нервовий сміх, а далі тихий протестуючий, стриманий голос. Я догадуюсь — Ольга Петрівна часи кохання святкує з Євгеном Григоровичем. Коли-не-коли вони шепочуться, і мені здається, що сі закохані шептання лізуть мені прямо в уха, розбуркують кров, викликають якусь тоскну заздрість. Я почуваю, як вони, оці шептання, входять настирливо і владно в моє серце, як поволі, але рішуче опановують вони всією моєю істотою. Хочу одігнати їх, злісно розтоптати оці темні плазуючі тварини, і почуваю, що не в силі цього зробити. Вони довго ще сидять. Потім я чую, як Ольга Петрівна потихеньку, наче кішка, проходить в дім. її кроки ледве чутні в сонливій тиші кімнат. За ними чути другі кроки, полохливі, нервові, то голосно стукаючі, то ледве помітні.
Я починаю хвилюватись і всіма силами напружуюсь, прислухаючись до кожного чуть помітного звуку. Ось вони стиха щось гомонять, шелестить одежа жіноча, чути, як необережно заскрипів по підлозі стілець. А далі все стихає.
А я увесь час сиджу, мов закам’янілий, і чомусь така самотність і безсила злість опановує мною. А сон довго не надходе до мене.
І ось раптом я вчуваю в кімнаті Ольги Петрівни якусь метушню, голосні суперечливі розмови. Євген Григорович роздратовано нападає, Ольга Петрівна силиться заспокоїти його. Раптом чую вибух з пістолету: один… другий…
Щось важко гупнуло об підлогу і покірно стиха застогнало. Нарешті чую тривожний переляканий голос Ольги Петрівни:
— Женю! Женю! Боже мій… Що ж то ти робиш? Ой лишенько… Женю… Женю…
Я вбігаю в сусідню кімнату. Іван Іванович запалив лампу і поспіхом одягається. Він в одних кальсонах і силиться одягти верхні штани, але ніяк не попаде в них ногами.
— Іване Івановичу! — злякано запитую його. — Що сталось? Чули стрілянину?
— Не знаю, голубчику! Се там, у неї. Біжіть туди скоріш.
Іван Іванович злісно кидає штани і тюпає за мною. З кімнати Ольги Петрівни падає бліде сяйво. Тоненька в бляшаному підсвічнику свічка кидає тремтячі тіні. На підлозі лежить Євген Григорович. Лице в нього жовте, перекошене глибоко-болісним виразом. Він увесь час важко дихає. Коло нього, спустившись на коліна, стоїть Ольга Петрівна. Вона лише в одній сорочці. Мережка сорочки недбайливо закотилась, і звідти видно ніжне, пухке, обточене коліно.
— Женю… Женю!.. — плачучим голосом кричить Ольга Петрівна. — Що ти хочеш зробити зо мною? Чуєш? Що ти хочеш робити, що ти надумав? — вдивляючись широкими очима, кричить вона.
— Так, Олю! Я знаю, що я як мужчина не здатний, — говорить хриплим пригніченим голосом Євген Григорович. — Хіба я не помічаю, що я не можу дати всього, що тобі потрібно. Ні, я се добре… бачу.
— Ну, що за дурниці! Візьме собі в голову якусь дурницю і мучить себе. Навіщо?
— Все одно, Олю, я не хочу стояти тобі на дорозі. Як знаєш. Ти тепер вільна і можеш з ким угодно…
Ми стоїмо одну хвилину коло дверей, не рухаючись. Ольга Петрівна піднімається з підлоги. З одурманілим поглядом вона чогось шукає.
— Що сталось? — глухо питаю.
— Ніяк не найду марлі, — замість відповіді говорить Ольга Петрівна, заклопотано оглядаючи кімнату. Іван Іванович зразу, підтягнувши рукою широкі кальсони, нахиливсь до Євгена Григоровича.
— Ум! Пустяки. Не страшна річ. Тільки трохи зачепило, — заспокоююче говорить він. — Василю Павловичу! Ідіть лишень до Фені. Хай дає зразу води.
Я біжу до Фені і, розбудивши її, через кілька хвилин приношу миску з водою.
Іван Іванович стиха ворчить, возиться коло Євгена Григоровича. Ольга Петрівна встигла вже надягти на себе капота.
Почали промивати виразку. Виразка була невелика. Тільки в одному місці захопила куля кінець грудей, вирвавши невеликий шматок м’яса. По сухих ребрах широкими струмками стікала темна запекла кров. Сорочка була зав’юшена, в деяких місцях кров збивалась в невеличкі темно-бурі грудки.
Іван Іванович суворо, як справжній знавець, метушиться. Коли-не-коли він дає короткі розпорядження і сердиться, коли ми з Ольгою Петрівною не так робимо, як він казав.
Євген Григорович лежав спокійно, помутнілими очима дивлячись на стелю, і стиха стогнав.
— Іване Івановичу, — звернувся він одного разу, — дуже шкодлива виразка?
— Шкодлива виразка? — передражнив його Іван Іванович. — Треба було краще стрілитись, тоді й була б шкодлива. Ех ви! Стрілитись не вмієте! Дурному отаке в голову приходить — тільки людей морочить.
Євген Григорович, певне, сподівався співчуття і тому з докором глянув на Івана Івановича.
— А коли ж я… Іване Івановичу, як мужчина… нездатний…
— Цитьте, ви! — крикнула Ольга Петрівна злісно, тупнувши ногою. — Коли не здатні, то мовчіть. Ніхто тут не стане вас жаліти.
Перев’язали виразку. Довелось перемінити при сьому сорочку.
— Ну, готово. Скінчив, — важко передихаючи, говорить Іван Іванович. — Треба тільки в лікарню його. Василю Павловичу! — звернувся він до мене. — Збігайте, будь ласка, за візником. Потурбуйтесь вже. А знаєте що? — додав він, трохи помовчавши. — Справа була б дуже паскудна, коли б трохи правіш попав. Якраз коло серця. От дурне зілля!
Сонний, почуваючи, як в’яла втома потроху опановує мене, повільно поплентався за візником. На розі однієї вулиці я зустрів візника, який дрімав на козлах.
— На станцію, паничу? — спитав він, позіхаючи.
— Так, на станцію, тільки зразу заїдемо до мене на квартиру.
— Ой, Господи, Господи! — позіхаючи, провадив він. — І ні одної тобі ночі не виспишся як слід.
З Євгеном Григоровичем сталося моторошно. Його обережно знесли на візника, і я поїхав з ним до лікарні.
Надворі поволі світліло. Густий туман піднімався з землі, пронизуючи вогким неприємним холодом. По вулиці зустрічались поодинокі люди, ходили коло крамниць вартові і, схилившись, дрімали на лавках темні постаті городових.
Їхати до лікарні треба було через місток.