Проти цього зла здатні боротися тільки люди.
Як добре, що Едмундо став людиною!
VI. ПЕЧЕРА ХОСЕ
З появою Делії харчевня набрала іншого вигляду. Мірта спершу покрикувала на мовчазну англійку, але Делія вміла так глянути на сварливу господиню, що та відразу ж змовкала. Звісно, Мірта не стала ні щедрішою, ні охайнішою. Але руки ДелІЇ зробили те, чого не здатні були зробити хазяйські песети. Зникло багатолітнє павутиння на вікнах, стіни аж світилися від яскравої фарби, на підлозі не було жодної смітинки.
Хосе та Педро приходили в харчевню добре виголені, у пристойному одязі. Навіть жебраки знаходили для себе охайне вбрання. З’явилося чимало нових відвідувачів. Прибутки Мірти почали зростати. І хоч вона майже ненавиділа Делію за отой владний погляд, але добра слава харчевні поволі примирила її з новою служницею.
Було відомо, що Делія і Хосе жили разом. Але де саме містилася їхня квартира, — ніхто не знав.
Якось Рут умовила Делію показати своє житло. Хоч яким незатишним було горище Себастьяна, але волога печера Хосе вжахнула дівчинку. А Едмундо задумливо стояв біля забрудненого струмка, оглядаючи печерне містечко, де жили ті, в кого відбирали сонце. Вони казали про їжу, про гроші, про кімнати. В їхній свідомості це не мало відношення до сонячної енергії. Проте Едмундо все зводив до єдиного знаменника — Світло! Це був не символ, не поетичний образ, а прихована від людського ока механіка творення того світу, який народився із мінералів. Світло народжує рослину, живе в ній високою енергією, яка призначена для корисної дії. Енергію цю використовує людина-або у вигляді рослинних плодів, або у вигляді тваринного м’яса. Та якщо ця енергія дістається тим, хто нічого корисного не створює, то це, власне, і є служба Пітьмі...
Ота Пітьма жила серед людей, владарювала в суспільстві, яке, можливо, було найвищим чудом природи. Продираючись через тенета Пітьми, люди все ж таки виконували своє призначення: будували міста й кораблі, вирощували пшеницю та виноград, стерегли овець на гірських пасовиськах. Але саме ті, хто це робив, жили так, як Делія і Хосе.
Це був злочин проти Природи взагалі. Злочин проти Світла.
А Хосе та його друзі дивилися на ці явища земними очима.
— Отак ми й живемо, — ніяково посміхнувся Хосе, посадивши Едмундо на грубому ослоні, що стояв під стіною печери. — Я вже звик. А ДелІЇ мені жалко. Це так не схоже на палац Професора!
Делія поклала руку на його шорстке, їжакувате волосся.
— О-о, Хосе! — зітхнула вона. — Не нагадуй про той палац. Тут зовсім непогано. Тільки ота вода.
Вони б могли й не бідувати, якби Делія одержала гроші, зароблені на острові. Але банк вимагав посвідчення про те, що тер мін угоди з Професором закінчився. Звісно, у Делії такого документа не було...
Рут кинула погляд туди, куди показувала Делія. Простирадло, за яким ховалася горбата стіна печери, було мокре. З нього на підлогу капотіла вода. Під ліжком стояла калюжа, яка ніколи не висихала.
— До речі, — підвівся Хосе, якому хотілося перевести розмову на інше. — Ось газета. Ще й досі шукають корабель з місією. Гадають, що він розбився об риф.
— Який там риф? — перебила Делія. — Я певна, що це зробив Професор. Більше того: я була переконана, що він це зробить. А якщо не він, то ті люди, котрі були зацікавлені в його дослідах.
— Невже всі загинули? — вигукнула налякана Рут. — І ми б загинули, якби...
Та Едмундо поставився до цього інакше.
— Це я винен. Мені не можна було покидати корабель.
Лише тепер усі пригадали, ким насправді був Едмундо.
Хосе довго мовчав. Лівою долонею розтирав рубець з неоковирними залишками вуха. Потім обережно мовив:
— Ходять чутки про появу месії. Нібито його бачили в горах. Один із розвідників стріляв у нього. А він тільки посміхався. — Хосе багатозначно зміряв поглядом зніяковілу Рут. — І пресвята діва була з ним. Делія переконана...
— Це були ми, — не дала закінчити Рут.
— Так, це були ми, — повторив Едмун-до. — Я повинен щось робити. Але що саме? Гадав, мені підкажуть повстанці. Може, вони знають.
— Кепсько вийшло, — докірливо похитав головою Хосе. — Дехто повірив розвідникові, дехто — ні. Ті, що повірили, почали кидати зброю. Навіщо вона тепер, коли прийшов сам Христос?
— Зброя, — ніби сам до себе проказав Едмундо. — Якби я вірив у зброю...
— Хіба можна повалити Генерала без зброї? — запитав Хосе.
— Генерала можна повалити хоч завтра. А що далі?.. На його місце прийде інший. І так буде доти, поки люди не дадуть відповіді на запитання: хто вони є? Хто я, хто ти, хто він?..
— Хіба це не ясно?
— Ні, Хосе. Це зовсім не ясно. Хто з людей задумується над тим, навіщо взагалі потрібна земна цивілізація?
— О-ва! Для мене це занадто мудро, — засміявся Хосе. — Наше завдання значно простіше. Ми прагнемо того, щоб люди не жили в печерах. Щоб кожен трудівник мав добрий одяг і добру їжу.
— Але ж це тільки боротьба за існування, — заперечив Едмундо. — Хіба тварини не борються зо добру їжу та добре кубло? Розумна істота мусить відповісти на основне запитання: для чого я існую?
— Хай так, — легко погодився Хосе. — Але яке це має відношення до нашого страйку? Його призначено на неділю.
— Це дасть івам певність, що ви виступаєте від імені природи.
Хосе засміявся:
— Та вона ж у нашому шлунку, ця природа. Хто ж про неї не знає?..
Едмундо розгубився. Рут було боляче за нього. Безмежна сила, якою володів її друг — всі блискавиці неба! — зараз просто ні до чого. Він почував себе школярем, який не вивчив урок. І в цій ролі Едмундо став для неї ще рідніший,
А проте в його словах було значно більше істини, ініж він сам бачив. Це добре зрозуміла Делія.
— Хосе! — сказала вона. — Якби людина була здатна жити тільки шлунком, я ніколи б не покинула Професора. Я була покоївка, але почувала себе господинею палацу. Професор завжди підтримував у мені цю ілюзію. За неї я платила тільки порошинкою з пальця. Але яка ж то була порошинка! Я множилась, множилась... Виникали нові Делії... О, це жахливо! І тоді я почала питати себе: хто ж ти, звідки, для чого?.. Професор розгвинтив тебе, наче старого годинника. Але навіщо? Кому це потрібно?.. Лише в оцій печері я знов відчула себе людиною. То як же нам не шукати відповіді, для чого ми живемо на світі?. О-о, даруйте! Якби я не шукала відповіді на ці запитання, то й жити б не захотіла.
Ці слова Делії трохи підбадьорили Едмундо. І все ж його знов переслідувало запитання: куди кидати блискавиці? Що руйнувати? Що виросте на землі після цих руйнацій? А Хосе знав: страйк докерів служить не руйнуванню — він служить утвердженню загального добра.
Тому Едмундо й почував себе школярем. Йому хотілось виправдатись перед Хосе:
— Візьміть мене з собою. Я хочу побачити ваш страйк.
Рут його відмовляла. Бона боялася, що Едмундо знов виявить ту наївну прямодушність, яка так недобре прислужилася в горах. Але Хосе її заспокоїв:
— Едмундо буде зі мною. Я нікуди його не відпущу.
VII. ВТЕЧА В ПІДЗЕМЕЛЛЯ
Коли вони підійшли до воріт, біля яких стояла робітнича варта, Хосе зустріли вигуками:
— А-а, Безвухий! Проходь. Це що за хлопчина? Може, прийшов на роботу найматись?..
— Заткнись, — незлостиво лайнувся Хосе. — Я з штрейкбрехерами не знаюсь.
Хосе працює тут недавно. Але такий уже в нього характер — він усюди почуває себе серед своїх.
Робітники збиралися групами. Щось обговорюючи, запально жестикулювали. Хосе підводив Едмундо то до однієї, то до другої групи. На них не звертали уваги. Це дозволяло Едмундо чути те, про що сперечалися страйкарі.
— Вони перед Генералом вислужуються, — сказав старий робітник, у якого замість ока під лівою бровою непорушно леденів скляний протез.
— Генерал нічого не тямить. Їм Мар лон диктує, що робити належить.
Едмундо небагато зрозумів із цієї розмови. Хосе пояснив: йдеться про тих, хто керує страйком. Докери їм не вірять.
Хлопець почував себе так, як мусив почувати себе землянин серед людей іншої планети. Ходив, слухав, намагався врости душею в їхні клопоти. Але то був незнайомий для нього світ. Зрозумілим було одне: якщо ці люди самі не здобудуть для себе свободу, ніхто й ніщо їм не допоможе!..
І знов переслідувало запитання: чого ти прийшов у цей світ? Невже тільки заради золотоволосої Рут? О, це багато, дуже багато. Едмундо вже не уявляє свого життя без неї. Та якщо він не потрібен людям, він не потрібен І сам собі.
Що доброго він може зробити для Рут? Подарувати блискавку? А навіщо їй цей подарунок?..
Хосе, помітивши пригнічений стан Едмундо, підбадьорливо сказав:
— Не тужи, хлопче. Коли я вперше сюди прийшов, з мене сім шкур спустили. А потім повірили — свій!..
Та ось із кола докерів вийшов невисокий чолов’яга середнього віку. Він ступив кілька кроків назустріч Едмундо і здивовано чи, може, навіть перелякано побіг назад, щось нашвидку пояснюючи страйкарям. Тепер усі повернули голови до Едмундо. У виразі облич можна було помітити заклопотаність і здивування.
Від групи до групи котився таємничий ш&піт. Хосе поки що нічого не розумів. А Едмундо бракувало досвіду, щоб надати отому перешіптуванню якогось значення.
— Може, він просто грабіжник? — голосніше бід інших сказав чолов’яга, який упізнав Едмундо.
Робітники називали його Густаво.
— Його розшукує Генерал. В оголошенні не сказано, що він злочинець, — зауважив одноокий страйкар.
— П’ятдесят тисяч песет! — прицмокнув язиком Густаво. — Якщо він не злочинець, то йому нічого й не загрожує. Може, він сам зрадіє, що його звели з Генералом.
— Покличеш поліцію? — з презирством запитав Одноокий.
— А чому б ні? Він тут усім чужий. Одноокий сплюнув у бік Густаво й круто вилаявся.
Що саме означала ця суперечка, Хосе та Едмундо зрозуміли тоді, коли із натовпу вислизнув скуйовджений Педро і, важко дихаючи, підбіг до них.
— Хосе! — ковтаючи слова від надмірного хвилювання, шепотів Педро. — На Едмундо оголошена облава. Його треба негайно сховати.
Він похапцем добув із кишені згорнуту газету й простягнув її Хосе.
Едмундо встиг помітити лише власний портрет.
Тим часом до воріт, які вели на доки, під’їхала поліція. Одноокий покликав до себе Хосе.
— Ми з тобою до пари, — пожартував він. — Одновухий І Одноокий. Що не кажи — родичі... Не знаю, що там накоїв твій шибеник.