Надвечір ще гостріше пахло розпуклими бруньками, першою лісовою травою, вагітною землею.
Часом Іван забувався, і його одвиклі від селянської праці, розм'яклі долоні стискали перетинки костурів, ніби чепіги плуга. Губи ворушились, готові породити нетерпляче хмільне: "Н-но..." Натомість з них уривався стогін: сира земля не тримала костурів, вгиналась і дерево гостро натискало в розтерті до крові пахви — другий день шкандибав Іван до хутора. Тоді опам'ятовувався і починав гадкувати які дерева будуть за поворотом лісової дороги, — перевіряв себе. Заплющував на хвилю очі — бачився молодий, струнконогий березнячок.
Дорога справді повертала в березовий гай, тільки повирубаний за воєнні роки та й не вельми вже молодий. Берези біліли поважні, статечні.
"Усе забуваю, що минуло чотири роки, — думав Іван і серце його солодко-гірко завмирало: — Які там вони, дітки мої? А Марія?.. Ще проминути осинничок, а за ним хутір. Філаретові двори обійду. Коли навпрошки — близько".
Він звернув в осинник в надії на свою пам'ять. Тут мала бути стежка. Ще з Таврії щоосені вертав нею.
Дивно, скільки гнилих окопних днів мріяв про ці хвилини, бачив в уяві цю стежку, на яку зверне, переклавши ревчовий мішок на інше плече, тоді кожен рух розквітне казковими барвами, а зараз усе якось звичайнувато. Тільки груди глухо, щемко стугонять.
Стежка справді вервечилась крізь осинник, але вже прострочена молодим пагінням — мало хто приходив з далекий країв за ці роки, — і незабаром Іван заблукав у синіх сутінках.
Прислухався — десь валували пси і глухо долинав людський гомін.
Пішов на ті голоси, зі злістю продираючись крізь осинникову парость. Здається, ще ніколи так не поспішав. Ніби раптом злякався, що може припізнитись.
Вийшов прямо до Філаретових клунь. Хлюпнуло в очі: натовп, Матвій Семирозум на гребені клуні, рожева подоба птаха...
Саме тієї миті гримнув постріл і гучні виляски покотилися попід лісом, сколихнули Івана...
Розкинувши руки, Матвій Семирозум повільно і довго падав на гребінь клуні.
Повалився горілиць, мовчазний і незворушний, як Місяць над лісом. Дивився мертвими очима в небо, що запалювало перші зірки.
Тоді до людей долинув звук пострілу.
Сколихнув, скаламутив.
Тієї ж миті вуличками хутора, городами, дворами з гуком та улюлюканням промчали вершники, узяли гурт у тісно коло.
Пріська лежала на землі без пам'яті.
Данило спружинив усім тілом і рвонувся назустріч кінському храпу.
Але чиїсь руки лягли на його плечі:
Озирнувся: крізь сиву млу помсти — обличчя Івана.
— Пізно... — прошепотів Данило. — Пізно ти вернувся, Іване...
— Не пізно, — важко видихнув Іван, рвучи костури з глевкої землі. — Не пізно... Усе ще тільки починається...
Наступного дня, вранці, отаман з двома в чекменях переступив поріг Філаретового дому.
— Хазяїне! По твоєму слову привів півсотні вояків. Годуй соколів!
Засмоктало у Філарета під грудьми. Кинув за вікно в бік хутора:
— Вони — бунтівники. З них, розумників, — і по шкурі...
— Дивились уже... Самі миші в засіках. А корови — кістьми торохтять. Ми ж не пси, щоб кістки гризти. Чи як думаєш, хазяїне?
Ще дужче засмоктало під грудьми в Філарета. Аж з обличчя змінився: ось тобі й рятівники, тряси гаманцем, це ж два добрих воли віддай...
І раптом у голові нагло блиснула думка. Попросив отамана до іншої кімнати, зашепотів на вухо:
— У мене дещо для вас особисто знайдеться... Маленький подаруночок, по наших достатках, звісно, як рятівникові. А для гурту вашого у Денисовім хліві пошукайте. Бугай же там вгодований, аж лисніє. Це в того, що вас вів. Такий він чоловік — сьогодні вашим, завтра нашим... Кушнір не заступатиметься...
Бугаєві Мишку обридло жувати сухе й шорстке болотяне сіно.
А крізь щілини в стіні — дразливий запах молоденької трави — з лугів, зеленого листу — з лісу, розбудженої після лютих хуг та морозів землі — з городу.
А ще — гомін. Ніби череда йде селом — валують пси, кричать пастухи, посвистують батоги, чиргикають об дорогу копита корів, перегукуються через городи молодиці.
Мишко щосили гупає лобом у стінку: тріск, шелест сухого соняшничиння і яскраве світло весняного дня — в бугаєві очі.
Неподалік Денисового двору, біля крайньої Філаретової клуні, — прип'яті коні, чужі люди, гамір, свист. Збиваючи чобітьми зеленкуватий мох, двоє деруться по солом'яній покрівлі до гребеня. На гребені стоїть щось біле, рогате, з колесами, ніби в тачки. Двоє людей беруться за широкі роги того дива й штурхають його вниз. Лопотять колеса по даху, не бачене досі Мишком створіння відривається од стріхи, перевертається у повітрі, тоді хилиться набік і з гуркотом, та тріском заривається одним рогом у город.
Ті, що внизу, дістають довгі, блискучі ножі, шмагають ними по білих рогах, топчуть те створіння ногами.
Тоді хтось із чужих смикає із стріхи віхоть, блимає вогником і підносить до порубаних рогів. По городу стелиться білий дим, далі вогонь весело й бездумно смокче роги.
— Смаженю! Смаженю! — кричать у натовпі.
Гурт людей прошкує до Денисового хлівця. Вчувши запах незнайомців, Мишко круто вигинає шию, настовбурчує роги. З хати підтюпцем спішить Денис.
— Думаю, ти будеш радий подарувати рідному воїнству свого бугая? — каже передній у високій сірій шапці.
— Рятуйте! Грабують! — волає Денис і стає між гуртом та хлівцем. — Кушнір мене знає! Він міністра мені обіцяв!..
Передній ступає кілька кроків до Мишкового господаря і, майже не розмахуючись, б'є його, в щелепу.
Тіло Дениса розпластується на чорній землі. Той, що ударив, бере Денисову руку і по хвилі кладе йому на груди.
— Хлипкий був чоловічок!..
— А-а-а-а! — не своїм голосом кричить на ґанку Мотря.
Гурт рушає далі, просто в почервонілі Мишкові очі.
Бугай реве, гребе ногами підстилку і навалюється грудьми на стіну хлівця. Стіна тріщить, подається, вже передні Мишкові ноги на волі, вже чужий дух прямо в ніздрі...
Тоді щось гостре й болюче вибухає в руках переднього, червона віхола вирує в Мишкових очах, а за хвилину — пітьма...
В хаті вже темнувато, але Марія не запалює світла, хоч їй і хочеться зараз світла, хочеться дивитись на чоловіка, на людей, що сидять попід стінами. Так рідко в останні роки її хата мала гостей. Тільки Іван забороняв світити. На вулиці тихо-тихо, і зненацька кінський тупіт повз вікна: Кушнірові люди гасають по хутору, мов навіжені, мабуть, шукають, де похмелитися. Тоді поріг Маріїної хатини теж переступає тиша, лише по долівці шерхотять костури, що на них Іванко пробує шкутильгати. А коли вмовкає тупіт, глухий, злий Іванів голос знову б'ється об низьку стелю:
— Зарились у болото і ждете, коли вам ту правду на рушнику принесуть, з хлібом-сіллю, ще й низько вклоняться: "Звольте покуштувати..." На Місяць зиркаєте, гадкуєте, там вас щастя жде... А за лісом он люди кров за нього проливають. Куди оком не кинь, головами накладають, щоб інші, після нас з вами, жити могли. А ви носа боїтеся з двору вистромити. Під бабські спідниці поховалися...
— Не поховалися, — одказує з кутка Почепня. — Тільки не знаємо, за яку голоблю братись.
— Я вам скажу, за яку голоблю, — тихішає Іванів голос. — За свою, а не за Кушнірову та Філаретову. Бо як зараз свого воза з болота не визволите, то й онуки ваші біля чужого поля гибітимуть...
— Правда твоя, Іване, — важко видихнув Дахновець. — Тільки ж — діти...
— А в мене що — не діти? — знову спалахує Іван. — У мене що — не мої? Чи мені що — не болить? Чи сили більше маю? Ось, на двох обрубках вернувся, а перед Кушніром та Філаретом не плазуватиму...
Марія схлипує в сутінках, тулиться до чоловікового плеча.
— Ліси в нас великі, і сила бідацька велика збереться... Цить, Марієчко. Ми ще поживемо з тобою. Хай тільки... Хтось мусить починати...
— Воно то так, — обережно мимрить од порога Кирик і встромляє в присмерки червоне око цигарки. — Тільки як ще воно повернеться... Матвій Семирозум — той теж... А бачиш...
— А так повернеться, — раптом підводиться з полу Данило Семирозум, — що і я з тобою, Іване. Доки житиму, – стискує губи, — за правду...
Стоїть посеред хати, головою мало не до стелі, — страшний і гарний у своїй ненависті та рішимості.
В Маріїній хаті зовсім тихішає, навіть Іванко не шерхотить костурами, принишк на лежанці біля Любки. Тоді з кутка — ніяковіючий голос Дахновця:
— Воно то... я сьогодні гній розкидав, стара й сама латку нашу скопає, та й старша дітвора уже в поміч годиться...
По довгій хвилі озивається Почепня:
— А коли, значить, рушати?..
*** *** ***
Я все пришвидшував кроки. Після зустрічі з сином Дениса Бугая ліс чомусь гнітив мене. Хотілося простору, свіжості. Нарешті, крізь рідкодерев'я зазеленіло поле, війнув вітер. Я пройшов ще з півкілометра і присів під старою вербою.
Сідало сонце. Земля після погожої днини була тепла й ніжна. Переді мною, в чорній ковбані, крізь дьогтьоватий намул пробивалися зелені голки трави. Виповзав на доріжку спориш. Вощисті листочки верби стиха жебоніли на легкім вітрі. У ямі, край дороги, ще сірів старий-престарий сніг, але моріг над ним яскраво зеленів. Усе прокидалось до життя, росло, дихало. Весняна земля нагадувала обличчя баби Рути, коли вона розповідала про свого Данила.
— Як поховали Матвія Семирозума, увечері прийшов до мене Данилко, син його, та й каже:
"Коли що, не поминай мене лихом, Руто. Вподобав я тебе..."
"Куди ж ти, Данилку?" — питаю стиха, а в самої сері розривається.
"Сьогодні дізнаєшся. А завтра, якщо судилося, я буду вже далеко, їдемо з Іваном за правду воювати".
Та й пішов.
А невдовзі вся господа Філаретова спалахнула. Коні людей тих, які Матвія встрелили, іржуть, гості незвані, в клуні ночували, в чім прийдеться на городі танцюють. Як побачила таке, одразу збагнула, чиїх то рук діло, зайшлася плачем та до Семирозумової хати.
В хаті — анікогісінько.
Я — в город.
Ніч, як зараз пам'ятаю, така місячна, світла, а Семирозумова хата — крайня в хуторі, одразу за городом дорога починається.
Чую — кінь подзвонює вуздечкою, Данило стоїть біля верби, а поруч — мати, Пріська Семирозумова.
"Куди ж ти їдеш проти ночі, синочку?" — ледве промовляє вона.
"Правду захищати, мамо".
"Одного сьогодні поховала, а другого в світ білий проводжаю. Невже ж тобі, Данилку, матері не шкода?"
"Шкода, мамо", — зітхає син.
"Так невже ж тобі, синку, правда та дорожче за матір?"
Довго думав Данило.