Алеж дивіться, яка чудова з неї актриса! Просто впізнати неможливо! Ніколи ж тобі тепер, навіть наодинці з нею, ні одного того брутального слова, що раніше. Курити кинула. Про ресторани та кабаре навіть не згадує. І чи то схудла, чи, навпаки, поповнішала, чи якось уся підібралася, не розбереш, але факт, що стала ще краща, якась ясніша, ніжніша, тепліша. Та до такої міри мистецька гра, що й не розшолопаєш, де гра, а де щирість.
— Дорогусенька, та ви дійсно стаєте свята! У вас хутко закохається ввесь пансіон. Ви дивіться: білорус уже дивиться на вас з таким ніжним сумом, що от-от стане навколішки перед вами при всіх. Італієць уже зовсім "засаха-рився", як конфітура. Шведи очей не зводять, як з ікони. Боже мій, що ви робите, Ольго Іванівно? А мені, ви думаєте, легко? Бодай тому чекістові було так легко дихати, як мені дозволити навіть дивитися на вас.
Леся лукаво, весняно проміниться пухнастими віями.
— Бо я закохалася в італійця, Науме Абрамовичу! От що! А що він засахарився, так не біда: я його переварю, і буде чудова конфітура.
Наум Абрамович зідхає.
— Швидше б засахарювався Гунявий. Ми б його добре переварили. Та й конфітурка з нього краща була б. Та от тільки він один, знаєте, щось... якось... Гм!.. Неначе він ще більше боїться вас, чи що? Га? Як ви помічаєте?
Але Леся на це не відповідає.
— Все буде добре, Науме Абрамовичу! Побачите. Чи, може, не вірите мені?
Наум Абрамович аж жахається.
— Ольго Іванівно! Дорогусенька! Оце! Та коли вам треба, на ваше розуміння, повісити мене, будь ласка! От таке сказали! Та я вже, знаєте, віллу собі в Отей виглядаю, такий я певний, що він у нас у руках.
— Та не тільки виглядайте, а завдаток уже давайте!
— Можна? Завтра ж даю! Дозвольте за ваші милі слова поцілувати дорогоцінну ручку!
А вночі Леся вільно ходить по гаю і з ніжною тугою чепурить його.
Ніяких мук сумління в нього, розуміється, немає. Ніяких думок про самогубство теж. Він просто страждає від того, що не може, не має права одверто кохати її. Того і, дійсно, немов би ще більш несміливий з нею, того й був той вираз страждання там біля вікна, і те ридання, і стояння на мостах. Але від того ж і любов до музики та співу. Він через те й не ревнує, коли білорус чи італієць вечорами "сахаряться" біля неї. Сам і не підходить ніколи, вдає навіть, що захоплений Сонькою. А що не любить розмов про більшовиків і чекістів, то що ж тут дивного? Та нехай знайде свого товариша, нехай виконає своє завдання, от тоді все-все розв'яжеться.
По обіді білорус Загайкевич зупиняється в дверях їдальні й помалу зі смаком закурює. Як людина ввічлива й м'яка, він делікатно відходить до стіни, щоб не заважати іншим проходити на сходи. Коректно застібнутий на всі ґудзики, з високим комірчиком, з якого гостро випинається кадик, з хрящуватим носом і гарними сумовитими очима, він трохи нагадує євангелічного проповідника.
Коли проходить пані Кузнецова, він делікатно робить кілька зауважень про погоду, про те, що вчора ввечері дощ був перестав і була надія, що сьогодні день буде гарний, а вийшло навпаки. Пані Кузнецова цілком погоджується з його справедливими словами й висловлює надію, що, може, на вечір уже стане трохи краще.
— Будемо сподіватися. Будемо сподіватися. Загайкевич кидає поглядом навколо й стиха додає:
— Через півгодини в кафе дю Пантеон. Прошу точно бути. Так, так, будемо сподіватися, що хоч завтра небо подарує Парижеві посмішку.
Пані Кузнецова охоче поділяє сподівання пана Загай-кевича, потім мило хитає йому головою і йде нагору. А пан Загайкевич уклоняється пані Антонюк, що саме виходить із їдальні, і сумно хитає їй головою:
— І сьогодні дощик! Вчора звечора була надія, що хоч сьогодні, нарешті, небо подарує Парижеві посмішку. Дозвольте запропонувати цигарку?
— О, ні, дякую. Я вже не курю.
— Та так таки серйозно кинули? Навіть по обіді?
— Навіть по обіді.
— О, та й сила ж волі у вас! Абож якась дуже важлива причина. Навіть без компромісів. Ви не любите компромісів?
— Як коли й у чому. Я — не більшовичка. Та ви теж, здається, не великий прихильник їхніх метод?
— Дякувати Богові, такої хвороби не маю. А я, знаєте, ще й сьогодні ввесь час чую мелодії тих чудових пісень, що ви вчора так знаменито співали. До всіх ваших талантів і чар ще й цей. Ви — дуже небезпечна жінка, Ольго Іванівно! Серйозно!
* Ольга Іванівна машинально підносить руку до зачіски й легкими дотиками пучок перевіряє її, а довгий, синій розріз очей так мило, лукаво й по-дитячому випромінює посмішку.
— Невже? Дуже небезпечна?
Коли жінка машинально-заклопотаним жестом перевіряє зачіску, значить, тут є хтось, кому вона хоче подобатися. Але в коридорі, крім Загайкевича, тільки Кавуненко та Свистун. Не їм же вона хоче подобатися?
— Дуже небезпечна, Ольго Іванівно. Більше, ніж ви самі це знаєте. У вас велика не тільки кінетична, але й потенціяльна сила. У вас щодня сюрприз. Не знаєш, чого можна ждати від вас.
Кавуненко в своєму смішному зеленому вбранні, немов з хакі переробленому, опустивши очі, проходить повз Ольгу Іванівну й навіть по вирівняній спині його помітно несміливість і винуватість.
Ольга Іванівна сміється й весело киває Загайкевичеві головою:
— В такому разі я з альтруїзму тікатиму. А то ви вже й так налякані мною. До вечора!
— О, такого страху я не боюся! А ввечері знову буде якийсь сюрприз на зразок пісень?
— Не бійтеся, ніякого!
І знову кивнувши, швидко йде сходами за зеленою, стиснено-витягненою спиною.
А пан Загайкевич проводжає її постать сумовитими, розумними очима й прямує до передпокою. Там він помалу вдягається, підіймає комір і виходить.
Цієї години в кафе дю Пантеон немає майже нікого. Пан Загайкевич замовляє собі чорної кави, знову закурює й зручно вмощується в кутку.
Так, так, і тут, у цій каварні, зміни. Нема вже колишньої банди студентів з їхніми amies, — економіка й сюди дихнула й задула молодий, безпардонний ґвалт і сміх. Закинутою каплицею виглядає бідне кафе. Збідніла французька буржуазія, не може вже видавати синкам своїм на утримання їхніх сезонових коханок.
І нема тієї кошлатої, нечепурної, голодної еміграції, що колись займала ці столики. Перед ними тоді стояли скромненькі склянки з пивом, але в їхніх голодних обличчях, в їхніх брудних, неохайних постаттях було стільки чистоти й віри в своє багатство, якого ніяке шампанське не може дати.
І як, власне, дивно, що він оселився тепер у тому самому пансіоні, що був у ньому перед самою війною. Добре, що й там усе змінилося, від господині до прислуги, а то хто знає, чи не впізнали б його, не зважаючи на зміну й у ньому, починаючи з прізвища та обличчя й кінчаючи... чимсь більшим за вуса й бороду. Тоді він мав крихітну кімнатку на самій горі пансіону, таку низеньку, що міг викручувати з стелі лямпочку, не підставляючи стільця. Тоді він не знав сьогодні, чим заплатить завтра за пансіон і пішки ходив через увесь Париж на реферати та доповіді. Тепер він може оплатити рахунок у першорядному готелі, їздити в автах до найшикарніших ресторанів, театрів і веселих місць. Але, коли б йому хтось у 1913 р. сказав, що він, Петро Долгополов, соціяліст і революціонер з 1903 р., каторжанин, емігрант і член ЦК, буде колись шефом со-ціялістичної жандармерії за кордоном, що буде шпигувати, провокувати, підсилати партійних товаришок і ціною їхнього тіла здобувати потрібні відомості, він або божевільним того назвав би, або побив би йому пику до крови.
Та що це! А коли б якимсь телепатичним способом, відразу, а не помалу та повільно, як воно сталося, та без підготови та звикання, відкрилася йому вся сучасна картина. Кому б він бив пику?
Економіка! Всемогутня владарка, невблаганна душогубка, цинічна розпутниця, брудна зводниця, спокусниця дітей, руїнниця храмів, богів і святинь. От, колишні аскети та схимники повдягалися в шовки та оксамити, розіп'яли на вівтарі цієї Астарти Революцію і, відрізаючи шматками тіло її, торгують нею на всіх торжищах. Колишні мученики за віру позлазили з хрестів своїх, повдягалися в цяцьки влади, розкошів, насильства, лицемірства, в ті самі цяцьки, що за боротьбу проти них так довго висіли розп'ятими, і, відгодовані, гладкі, брутальні, ліниво, недбало, урядовими голосами повторюють старі псальми.
Економіка! І ціла армія маленьких блюдолизів улесливо товчеться на розпродажу революції, стараючися захопити найвище місце та найсмачніший шматочок.
А він, Петро Долгополов, охоче дурить себе та ловить "ворогів". От тепер ганяється по Европі за одним із маленьких паскудників, щоб видерти в нього один із секретів Астарти. Він хоче обдурити себе, що цим золотом можна буде заткнути пельку Астарті-Економіці й визволити Революцію. Здобути це золото, зробити з нього добрий батіг і вигнати ним із храму всіх тих, що торгують і ганьблять.
Але хто знає, — може, і справді це не так уже й фантастично? Може, його полювання за Гунявим не таке вже безглузде? Хто зна?
Загайкевич виймає годинник. Але в цей момент у дверях з'являється Кузнецова, і він кладе годинника в кишеню, не подивившися на нього.
Кузнецова ставить мокрий парасоль у підставку, розстібає пальто й сідає проти Загайкевича. Під очима в неї руді западини, повіки синюваті, зів'ялі, колір лиця й з-під пудри — сірувато-жовтий. Очі ж байдужі, холодні, мляві. Вона і вітається, і сидить, і чекає, як урядовець на прийнятті в начальства. І Загайкевич через це почуває, що й він сам стає сухіший, жорсткіший, далекий і чужий, як начальство.
— Я вас попросив прийти сюди, щоб поінформувати про деякі деталі та нові обставини...
Кузнецова без ніякого виразу чекає, — деталі, так деталі. В такому стані, як тепер, цій бідоласі все байдуже, вся вона повна чеканням тільки одного моменту, — прийняття порції своєї отрути.
— Деталь такий: Гунявий, видно, дуже любить дітей. Ці його гуляння годинами в Люксембурському саду, виявляється, не ради чекання когось, а ради дітей. Не знаю, чи згодиться вам цей деталь, але майте його на увазі.
Кузнецова мляво зрушує оранжеві губи:
— Добре.
— Потім важливіша обставина: агентура остаточно встановила, що за ним провадиться ще кимсь слідкування. Очевидячки, справа ще комусь відома. Можливо, що якась білогвардійська група. Ми про це довідаємося.