Розміщене на низинній терасі, над Дніпром, воно вільно вписувалося в розлогі простори Лівобережжя і прямокутниками вулиць нагадувало північну столицю. Всюди охайні білі хатки простих поселян, чималі будинки місцевих купців, поміщиків та чиновників. Біля дворів повсюдно стояли святково вбрані люди, кланялися царській кареті та блискучому почетові.
— Судячи по всьому, народ тут щасливий і задоволений життям, — промовила Катерина. — Які колоритні типи малоросіян!.. Хочу познайомитись ближче. Пане посол, — торкнула за рукав де Сегюра, — ви на власні очі можете пересвідчитись, що мої піддані зовсім не знедолені, як це намагаються втовкмачити французам деякі писаки, що недолюблюють мене.
— Так, я це бачу, — чемно відповів посол.
— І, сподіваюся, спростуєте в себе на батьківщині ті некорисні для нас плітки?
— Безперечно, ваша величність.
Тим часом Потьомкін дав знак кучерові зупинитись.
— Вийдемо тут, ваша величність. Я хочу показати вам, як живуть ваші піддані.
Всі вийшли з ридвана. Катерина оглянулась. Рівна широка вулиця була підметена. Гурточками стояли люди. Ждали її. Кланялись. Хатини охайні, побілені, що було незвично після сірих дерев’яних північноросійських ізб. Це приємно милувало око.
Один Потьомкін знав, яких зусиль коштувало місцевим властям спорядити валку чумаків аж у Білгород по крейду.
Цариця підійшла до гурту людей. Ті низько вклонилися.
— Можна до вас зайти в дім? — спитала Катерина.
Господар, високий чорновусий чоловік, відчинив хвіртку.
— Милості просимо, ваша величність.
Двір, як і вулиця, теж був акуратно підметений. Гній з-перед хліва вивезений. В саду, під яблунями стояли вулики-дуплянки. Над ними мирно гули бджоли.
Господиня запросила до хати, кинувши на дітей, щоб не вешталися під ногами.
Тут теж було побілено, долівка була змазана червоною глиною, потрушена свіжою, з блідо-рожевими корінцями лепехою, над іконами та над невеличкими віконцями — клечання. Пахло дніпровськими лугами, заплавами та гаями. Та що найбільше вразило царицю і її свиту — це стіл, накритий вишитим настільником і заставлений полумисками з різними стравами — білим короваєм, пампушками, крашанками, марципанами, узваром. На продовгуватому блюді, що швидше б пасувало до палацу якого-небудь поміщика, ніж до селянської хати, в центрі столу лежало апетитно засмажене порося з хроном у зубах і присмаженим аж до чорноти закрученим хвостиком.
— О! — вихопилося у Катерини. — Яка розкіш!
А де Сегюр захоплено зацмокав язиком.
Господиня почала припрошувати:
— Милості просимо, дорогі гості! Чим маємо, тим і приймаємо!
Але Катерина відхилила учту.
— Спасибі. Ми щойно з-за столу, — і переможно глянула на французького посланника. — Ну?
Той витягнув обличчя, високо підняв брови. І тільки спромігся:
— Колосаль! Колосаль! О-о-о!
Потьомкін був задоволений. Його сите обличчя розпливалося в усмішці, а в єдиному живому оці заграв бісівський вогник.
— Підемо далі, ваша величність!
В сусідній хаті було теж саме: і чистота, і лепеха та клечання, і заставлений різними напоями та наїдками стіл. І знову — порося на блюді. Хоча в хаті було напівтемно, де Сегюр витріщив очі: дуже знайоме порося! І той же хрін у зубах, і золотисто-коричнева засмажена шкірка, і закручений хвостик.
Він оглянувся на Безбородька і переконався, що й той втупився в порося, здивовано підвівши брови.
Вони переглянулись і ледве стримались від усмішки. А коли виходили, де Сегюр пропустив усіх попереду, а потім простягнув над столом руку і відщипнув кінчик поросячого хвостика.
В третій хаті комедія повторилася. Те ж блюдо, те ж порося, той же надломлений де Сегюром хвостик.
Хтось дуже меткий і спритний устигав, поки цариця переходила з хати до хати, перенести городами блюдо з поросям до сусідів.
Француз потішався. Був такий задоволений своїм відкриттям, що ледве стримувався, щоб не розсміятися і не розповісти Катерині про цю анекдотичну витівку князя Таврійського. Однак стримався, а все ж кінчик поросячого хвоста, що все ще тримав у руці, показав Безбородькові і шепнув:
— Графе, а оті села, що ми бачили над Дніпром, чи не з однієї голови висіялися, що й цей хвіст? Га?
Безбородько беззвучно засміявся і приклав палець до вуст. Мовчи!
9
Хуржик потерпав: а що коли цариця відверне носа від чумацьких маж, наквацьованих дьогтем? Що коли їй не сподобаються самі чумаки і їхні пісні? Що тоді скаже вельможний Потьомкін? Чи не зашле туди, куди Макар телят не ганяв?
О Боже, яке лихо на його голову! І не сподівався такого! І стало ж Потьомкіну на думку показувати цариці чумаків! Х-ха! Сіятельному князеві — забаганка, а йому, Хуржикові, — страшний клопіт! Та де там клопіт — напасть!
Він наказав відігнати волів подалі від табору — в гай, щоб не розмахували тут хвостами, відганяючи гедзів та комарів, і не псували картини зеленого дніпровського берега. Вози поставили півколом, посередині розклали багаття, над ним підвісили великий казан — і кашовар почав варити кашу. Чумаки зранку попідстригалися, покупалися в чистій дніпровській воді, понадівали чисті сорочки й шаровари, що берегли на випадок нежданої смерті. Івась красувався у вишитій сорочці, настроював кобзу.
Хуржик ніби забув про сварку, запобігав перед парубком:
— Ти ж, Івасю, не підведи — заспівай так, щоб цариці сподобалося. На тебе вся надія! О Боже! Яке лихо! Не жалій свого голосу, Івасю!
Під’їхала карета — привезла крісло імператриці та стільці і дзиглики для придворних. Солдати поставили їх у тіні тополі, на зеленій траві. Капрал Фількін сказав:
— Скоро її величність прибуде. Як тільки закінчаться маневри, які показує їй наш генерал Суворов, так і ждіть! Та всі встаньте. Скиньте шапки, поклоніться матінці гречно, а не сидіть, як мужлаї необтесані. Понімать нада! Імператриця! О! — І він підняв угору вказівний палець.
— Чули, що каже чоловік? — помахав батогом Хуржик. — Щоб усі мені як один! І щоб не чухалися перед царицею, хоч і дуже свербить! А то…
Що "а то", не сказав. Але чумаки загули:
— Та знаємо, знаємо! Не маленькі! Не бійся — не підведемо!
Та Хуржика це не заспокоїло.
— А як ти думаєш, служивий, — звернувся він до Фількіна, — чи не пригостити нам царицю чумацькою кашею?
Той витріщив очі.
— Ти що, хохол, здурів? Буде цариця їсти твою задрипану кашу! Та вона знаєш що їсть?
— А що?
— Вустриці!
— Вустриці? А що це воно таке?
— Ну, риба така! Без кісток! Ех ти, дєрєвня! Питаєш!
Чумаки здивовано перезирнулись, уперше почувши про таку рибу. А колишній запорожець Безкровний, опасистий, поголений заради майбутньої зустрічі з "вражою бабою" (інакше він царицю не називав), гучно зареготав:
— Га-га-га! Та яка то риба! То морська черепашка! Молюск такий!
— Молюск? Черепашка? І ото цариця ласує ним? Гидота яка!
— Та наша каша в сто разів смачніша за якусь черепашку!
Чумаки розвеселилися. Хтось почав розповідати побрехеньку про царицю і Потьомкіна. Але капрал набрав поважного вигляду і гримнув:
— Ану, прекратіть! Хто сміє? Понімать нада! Цариця ж! О!
Чумаки замовкли і повернули голови до вулиці, з якої вискочив вершник і помчав прямо до них. То був кінний посланець Потьомкіна. Ще здалеку він гукнув:
— Ідуть! Її величність! З князем і графами!
Берег затих. Скільки чекали на царицю, скільки було розмов, хвилювань! Аякже! В які-то віки простому чумакові випадає нагода побачити царицю, самодержицю всеросійську! І ось так раптово — їде! Хоч і чекали, а все ж ніби й не вірили. Буде — не буде! А може, щось трапиться? А може, не захоче звернути до них? А тут — на тобі! Їде!
Хуржик заметушився, ляснув батогом:
— По місцях! І не патякайте зайвого язиком! Я один говоритиму!
Ледве встигли чумаки зайняти свої місця — хто біля багаття, хто біля маж, а дехто просто на зеленому лужку, як з міста виринула кавалькада вершників, а за нею — ціла низка ридванів та карет. Чумаки посхоплювалися зі своїх місць і схилили в поклоні чубаті голови. В їхніх очах зарябіло від блиску золотих еполетів, орденів, дорогої зброї, вишуканого одягу та не менш вишуканої кінської збруї.
З переднього ридвана, підтримувана під руки Потьомкіним, зійшла Катерина. Немолода, розповніла, з високою зачіскою, вона нетвердо ступала по м’якій траві і зразу ж сіла в приготовлене для неї крісло. Вона з цікавістю і деяким острахом споглядала на мальовничий гурт худих, жилавих, запечених на сонці чубатих чоловіків, що, вирядившись у білі полотняні сорочки та шаровари, вільно розташувалися великим півколом на траві та возах.
— Оце і є малоросійські чумаки? — запитала тихо.
— Українські, ваша величність, — так же тихо відповів Потьомкін. — Так вони себе називають.
— Хай і так, — погодилася цариця. — Чула я, що вони приносять велику вигоду торгівлі і всьому суспільству.
— Так, ваша величність. За літо чумаки перевозять сотні тисяч пудів різних товарів — пшениці, солі, риби, вина та багато іншого. Одні їдуть до Хаджибея, другі — в Крим, треті — на Дон та Волгу. Вся Україна поснована чумацькими шляхами. А під час війни їхня допомога просто неоціненна! Вони доставляють провіант, порох, ядра… Я вже не кажу, що без їхньої важкої і небезпечної професії весь народ залишився б без солі, ваша імператорська величність.
— Я розумію важливість цього. Піднесіть від мене чумакам по кухлю горілки — за вірну службу!
Хуржик упав на коліна.
— Спасибі, ваша імператорська величність, за ласку… Однак у поході не можна… Такий наш звичай…
Потьомкін враз насупився, перебив його:
— Царська ласка вище звичаїв! Приймай, отамане, подарунок імператриці та вгости своїх людей. А зараз хай чумаки заспівають її величності своїх малоросійських чи то пак українських пісень! Її величність наслухана про їхню мелодійність і солодкозвучнісь…
Хуржик ще нижче вклонився. Подумав — ну й дурний, що ляпнув про сувору заборону пити в поході. Хай хлопці вип’ють на дурничку! Хіба йому шкода!
Солдати тим часом знесли з воза чимале барило, поставили на лужку, поблизу багаття.
Хуржик гукнув до чумаків:
— Дякуйте паніматці за подарунок! Та заспівайте їй нашу гарну пісню. Івасю, починай!
— А яку? — спитав, Івась і сів на барило, поставивши на коліна кобзу. Чумаки, котрі вміли співати, вишикувалися півколом.
— Ну, щось, таке, щоб за серце брало. Про кохання, чи що! Паніматка любить такі пісні…
Почувши, як чумаки величають імператрицю, Безбородько, що сидів по праву руку від неї, усміхнувся і впівголоса пояснив.
— Ваша величність, "кохання" по-малоросійському — це любов, а "паніматка" — шанобливе звертання до високотитулованої особи жіночої статі.
Князь злукавив, промовчавши, що паніматкою на Україні називають кожну господиню поважного віку.