— Не так швидко, голубчику! Ми зовсім не граємося з вами, можете бути певні! Для того, щоб не потрапляти до нас, не треба робити злочинів! А ви вчинили злочин — допомогли важливому злочинцеві Карумбі втекти від правосуддя! Бачите, до чого привів ваш гнилий гуманізм: чорношкірий злочинець на волі, а ви — тут… І невідомо, чим все це кінчиться!
Антоні почервонів від обурення. В грудях клекотіла лють, готова вибухнути якимсь диким вчинком. Одну мить він ледве втримався, щоб не вдарити свого мучителя. Але, оволодівши собою, спокійно відповів:
— Відомо, чим кінчиться: ви відповідатимете за таке безчинство і сваволя!
Але службовець у справах реабілітації був, на диво, спокійний. Слова лікаря не справили на нього ніякого враження, його холодне обличчя, на якому, мабуть, ніколи не з'являвся рум'янець, вкрилося жовтизною. Глибокі очі дивилися на підсудного байдуже, наче на мертву річ.
— Значить, ви ні в чому не хочете зізнатися? — спокійно спитав Блек.
— Я ні в чому не винен, — відповів Антоні, — і вимагаю звільнити мене. В противному разі я скаржитимусь губернаторові і генеральному прокуророві імперії.
Службовець у справах реабілітації, здавалося, не чув, що говорив Антоні.
— Отже, ви відмовляєтесь од зізнання? — ще раз спокійно запитав він.
— Відмовляюсь!
— Що ж… — Джон Блек повернувся до Кребса. — За законами воєнного часу, його треба стратити! Але, зважаючи на те, що підсудний усе-таки білий і, на жаль, англієць, ми, я думаю, засудимо його до шестирічної каторги в одному з таборів на островах Вікторії, ну, хоча б у "Чорному екваторі"…
— Я не заперечую, — відповів Кребс і натиснув кнопку.
Ввійшов полісмен.
— Виведіть арештованого!
Лікаря вивели. Інспектор поліції трохи занепокоєно глянув на Блека.
— Ми не переборщили, Джон?
— Не бійся, друже, — відповів службовець у справах реабілітації. — Все зроблено по закону! Співчуття бунтівникам карається найчастіше півторарічним ув'язненням, але тут справа ускладнюється тим, що підсудний допоміг утекти злочинцеві, який зараз може бути й серед мау-мау.
— На жаль, ми не знаємо, де він.
— Це не має значення! — відповів Джон Блек. — Покладись на мене, Нельсон! Усе буде гаразд! Тепер комісія повернеться ні з чим!
Джон Блек вийшов. Капітан Кребс підвівся, пройшовсь по кімнаті, трохи постояв біля вікна, потім знову сів до столу і заглибився в папери. Через деякий час задзвонив телефон. Капітан зняв трубку, і обличчя його враз витягнулося.
— Міс Дженні? Будь ласка! Прошу! Вас пропустять.
Викликавши чергового, капітан наказав провести міс Ніксон, що чекала внизу, до нього в кабінет.
Кребс догадувався, чого приїхала Дженні, і лагодився відповісти їй чемно, але твердо — хай ця примхлива дівчина зрозуміє, що це управління поліції, а не брукомвілський маєток, а він, Кребс, — інспектор поліції! "Напевно, сльози литиме", подумав капітан і поморщився, як від зубного болю — він страшенно не любив сліз.
Але капітан помилився. Дженні не плакала. Привітавшись, вона сіла навпроти інспектора поліції і тихо запитала:
— Віконте, це ви розпорядились арештувати Антоні Райта?
— Я, — коротко відповів Кребс.
— За що?
— Міс Дженні, це допит?
— Ну що ви! — заперечила Дженні. — Але мені хотілося б знати, в чому справа. Я твердо переконана, що його арешт — просто якесь непорозуміння.
— Ні, міс Дженні! Тут нема ніякого непорозуміння! Лікар Райт вчинив тяжкий злочин, і його засуджено до шести років каторжних робіт!
Дженні мовчала, вражена цією новиною. Очі її раптом втратили блиск, кутики уст опустилися, з щік поволі сходив рум'янець, а натомість з'являвся невиразний сірий колір.
— Це серйозно? — нарешті запитала вона тихо.
— Цілком серйозно, міс Дженні.
— В чому ж ви його обвинувачуєте?
— У допомозі мау-мау.
— Тобто в допомозі Джомо Карумбі?
— Так, лікар Райт допоміг тому мерзотникові втекти і уникнути арешту.
В очах дівчини спалахнули недобрі вогники. Нахилившись уперед, вона по-змовницьки сказала:
— Тоді, дорогий віконте, арештуйте і мене. Бо то я відвезла негра з Брайтона в савани.
— Що ви, що ви, міс Дженні! — злякано вигукнув Кребс. — Я цього не хочу й слухати!
— Тоді звільніть лікаря Райта! Він не винен!
— Ні, він винен, — сказав твердо капітан. — Ви тільки-но самі підтвердили провину Райта, сказавши, що відвезли Карумбу з Брайтона в савани.
Дженні замислилась. Її поволі охоплював відчай. Невже нічим не можна допомогти Антоні? Невже й справді Кребс ненавидить його і намагається усунути з дороги? Може, вона тому причиною?
Ця раптова думка здалася Дженні смішною, але, глянувши зненацька на Кребса, вона піймала на собі його погляд і зрозуміла, що так воно, мабуть, і є. І як тільки вона не помічала цього раніше? Адже очі можуть іноді сказати більше, ніж слова!
У неї залишався ще один шанс вирвати Антоні з тюрми. Правда, він був дуже непевний, але все-таки давав хоч якусь надію.
— Отже, єдина провина лікаря Райта — це його допомога Карумбі? — запитала дівчина, після деякого вагання. — Я правильно зрозуміла?
— Так, міс Дженні!
— А якщо я доставлю Джомо Карумбу сюди, то ви… звільните Антоні Райта? — тихо промовила Дженні і пильно подивилася на Кребса.
Ця пропозиція була така несподівана і незвичайна, що в першу мить інспектор поліції аж оторопів. Потім на його обличчі з'явився вираз крайнього подиву.
— Міс Дженні, як це ви зробите? — вигукнув він.
— Це моя справа, — ухилилась від прямої відповіді дівчина. — А ваша — гарантувати волю Антоні Райту! Що ви мені на це скажете?
Кребс вагався. Схопити Карумбу — пропозиція дуже заманлива. Але випустити Райта, який може розкрити його злочин — нерозумно, неможливо! Лікаря треба потримати в концтаборі принаймні півроку, щоб скомпрометувати в очах властей і правосуддя. Що ж робити? Хіба дати слово, а потім порадитися з Блеком? Той щось придумає.
— Міс Дженні, я думаю, що ми зможемо звільнити лікаря Райта, коли ви передасте нам в руки злочинця Карумбу, — промовив урочисто капітан Кребс.
Дженні схопилася з місця і подала Кребсу руку.
— До побачення, віконте! Не забудьте про нашу домовленість!
Кребс провів Дженні до виходу, а потім повернувся в кабінет і довго стояв біля вікна, ошелешений тим, що почув.
ДЖОМО КАРУМБА ВИРІШИВ
Після зустрічі з лікарем Райтом і Дженні Ніксон Джомо Карумба втратив спокій. Адже тепер про місце розташування загону знали сторонні люди! Чи не краще відразу, не гаючи часу, перейти на інше місце, ну хоч би в гірську країну May? В тому, що Антоні Райт — чесна людина і довіритись йому можна, Джомо не сумнівався. Але Дженні! Він так мало знав її! Що коли вона розповість своєму братові про загін повстанців, який ховається в лісі, так близько від Бруконвіла? Це накликало б на їхню голову смертельну небезпеку, а нехтувати навіть найменшою загрозою несподіваного нападу поліції на загін він, як ватажок, не міг. Порадившись з товаришами, Джомо в той же день перевів загін за кілька миль на північ, де влаштували тимчасовий табір. Перш ніж вирушати в країну May, треба було провести глибоку розвідку і виявити реальні можливості безпечного переходу через савани. Найкраще це міг зробити Туку, але він був ще слабий. Тільки цілковитий спокій міг підвести його на ноги. Тому Джомо послав у розвідку двох кмітливих масаїв.
Вже на другий день Туку відчув себе значно краще. Він попросив їсти і з жадобою накинувся на маїсові млинці і згущене молоко. Джомо з любов'ю дивився на хлопця, і перед його очима мимоволі постав образ Коване. Туку так схожий на свою сестру! Смутні карі очі, трохи збентежена мила усмішка і приємний задушевний голос — все це так нагадало йому Коване, що Джомо, заплющивши на мить очі, відчув її присутність і ледве стримався, щоб не крикнути від болю, який важкою кам'яною брилою притис йому серце в грудях. "Де ти, моя Коване? Що зробили з тобою білі мау-мау з концтабору "Апландс"?" Глухий стогін вирвався у нього з грудей. Вражений Туку здивовано глянув на друга.
— Що з тобою, Джомо?
Джомо провів рукою по обличчю і тихо відповів:
— Я думав про Коване… Невже ми так нічим і не допоможемо їй?
— Можна напасти на "Апландс". Це не так далеко.
— Це недалеко, — погодився Джомо, — але захопити його так само важко, як вилізти на Кіліманджаро! В концтаборі щонайменше півсотні добре озброєних охоронників!
— То, може, мені якось пробратися туди і все розвідати?
— Це нічого не дасть, поки ми не матимемо хоч сотню воїнів…
— О духи, ми їх ніколи не матимемо! — вигукнув Туку.
— Не впадай у відчай, — підбадьорив Джомо хлопця. — Ми налагодимо зв'язки з іншими загонами і спільно нападемо на концтабір! Але для цього потрібен час… Видужуй, Туку! А потім подумаємо і про визволення Коване.
Бачачи, як розхвилювався хлопець, Джомо зрозумів, що зробив помилку, почавши з ним розмову про Коване. Він заспокоїв Туку і вийшов з шамби.
На галявині воїни-масаї вивчали нову для них вогнепальну зброю. Керував навчанням Комебі.
З гордістю і радістю Джомо окинув поглядом своїх товаришів, що готувалися до рішучої боротьби, і відчув, як у серці зростає впевненість у тому, що їх шлях справедливий.
Хай собі що хоче думає бвана Антоні, а коли тебе позбавляють волі — за неї треба боротися. Із зброєю в руках боротися за те, щоб ніхто не смів відтоптувати тобі пальці, не називав тебе смердючим шакалом, не прирікав тебе і твоїх дітей на рабське життя, на повільну голодну смерть.
Воїни поважали і любили свого командира, вірили в його розум, силу і вміння. Особливо зріс авторитет командира після вдалого нападу на поїзд, коли була здобута зброя, без якої кожен відчував себе безсилим. Джомо Карумба зразу виріс в очах товаришів на цілу голову. Тепер він був не просто Джомо, а їх керівник, вождь! З ним вони готові були йти куди завгодно, навіть на смерть!..
Якось опівдні в табір прибіг схвильований Дедані і сповістив:
— Джомо, з нашого поста біля Червоних скель передали, що там затримали молоду англійку. Вона сказала, що хоче поговорити з тобою про щось дуже важливе… Який буде твій наказ?
Джомо захвилювався. Це могла бути тільки міс Дженні. Але чому вона тут? І чому сама? Може, вона щось хоче сповістити про Коване?
— Я зараз іду до Червоних скель, Дедані!
І лишивши загін на Комебі, Джомо вирушив у дорогу.
Через годину дозорець провів його до машини, де сиділа перелякана Дженні.
— Дьямбо, міс Дженні! Що сталося? — спитав Джомо, зустрівши засмучений погляд дівчини.
— Лікаря Антоні арештовано…
— Хто? За що? — кинувся вражений Джомо.
— Поліція, його арештували і засудили до шести років каторжних робіт… За те, що він врятував вас від арешту.
— Шість років! — вигукнув Джомо і стис кулаки.