Завдання, що жінка призначена на жінку і матір, але нам не вільно мужів ловити і першому ліпшому на шию вяза-тися. Значить, що богато дівчат цього завдання сповнити не може. І що ж їм лишається? Або остати старою
15"
419
панною, не потрібом на ласці родини погородженою і висміваною людиною, яка з часом стається справді смішною, або дбати самій про себе і зарабляти на себе честно. І ті бідні невибрані ніким з мущин повинні тим другим шляхом йти. Під впливом цих книжок я зложила той план і ніхто мені не може закинути, щоб ця книжка була гірша і для мене не відповідна. Правда мамо?
— Правда, моя дитино, та бачиш я наплакалась. Я вихована в попівському роді. А знаєш, як нас вчили? Аби вийти заміж, та попадею бути, це було найбільше бажання в моїй сфері...
— О то-ж дорога мамо, ми мусимо з цьої задушної темної сфери вийти на ясний божий світ...
— А чи ти говорила коли про цю німецьку книжку з Василем?
— Ні, бо він певно тої книжки не то що не читав, але її не бачив. Взагалі, як я помітила, що він кромі своїх фахових книжок та романів, і то мало, не читав нічого. Його душа то біла книга, в якій можна дуже богато дечого написати. І я це зроблю. Він тепер вважає мене за звичайну собі попадяночку, та я його виведу з блуду, але аж по вінчанні. Тоді я йому вкажу, що йому читати треба, бо те, що він знає, то дуже мало, щоб вважати себе освіченою людиною. Я з цього дуже рада, що знайду матеріал необроблений і я його оброблю...
— Доню, я боюсь за тебе, щоб ти душі не погубила.
— Не погублю, мамо, а піднесу її ще вище до Бога... Мама не говорила вже нічого, а дивилася в свою
дитину мов в святий образок. Ганя справді виглядала під ту хвилю гарно. її біляве лице сіяло рішучостю, енергією, певностю своїх сил. Очи блистіли радостю, а білява коса довгого волосся надавала її вигляд якоїсь вищої істоти. Мамі здавалося, що Ганя в цій хвилі була на ангела похожа, якого на образках малюють.
— Поясни мені ще одне моя Ганю: чи ти справді полюбила Василя, і що ти в йому бачила достойного любови? Я собі зображаю, що женщина може полюбити лише такого мущину, в якім бачить ідеал мущини...
— Мамо, де тут ідеалів шукати! А коли дехто в звичайній людині ідеал бачить, то треба признати, що його вимоги на ідеал дуже маленькі. Я скажу вам, що мені у Василя подобалося. Хлопець гарний, здоровий, статечний, не п'є, не грає в карти, розумний, і мене справді любить. Це як раз прикмети на доброго мужа і товариша до смерти.
— Але мущина як голова жені повинен від неї стояти вище освітою, знанням, то що...
— Таких богато нема. Коли би прийшлося лише такі подружжа складати, то було би цього дуже мало... Я гадаю так, що Василь згодом буде більше освіченим, більше матиме знання, чим я, бо він має сильніщий підклад до цього. Він же вчився чогось в гімназії і в семінари, а я самоучка, дещо лише прочитала...
— Чи то все Ганю, що ти мені тут говорила, стоїть в цій німецькій книжці?
— Ні, мамо, суть ріжні книжки, що про це пишуть, я вже їх декілька прочитала.
— Моя доню, я боюсь за тебе, щоб ти недочиталася якого лиха. Я тебе старалася виховати в страсі божім, берегла чистоти твого серця і твоєї душі, як мойого ока.
— Повірте, мамо, що моє серце і моя душа є чисті, непорочні. Лише, що я все знаю, і зле і добре, і тим легче мені зберегти себе від злого. Воно-ж ясне як сонце, що треба робити. Хіба-ж дитину не остерігає перед огнем, що пече і показується йому, який вогонь?
Мені не раз аж смішно було, як мамуньця, коли що такого говорилося виправляла мене з хати, щоб я не-слухала.
— Не роби мені Ганю з цего докору, бо я так вихована, що в присутности дівчини не вільно було вимовити слова: штани або гачи... я так і тебе хотіла виховати.
— Мамочко, я вам докорів не роблю, але по нинішній нашій розмові не вважайте мене дитиною, лише за людину доспілу і не закривайте передімною нічого.
— Ти ще така молода...
— Мені вже двайцять літ минуло, а жінки ранше доспівають ніж мущини.
В тій хвилі відчиналися двері і війшов о. Ясиниць-кий.
— Чи був у вас Василь?
— Був, лиш що поїхаа
— Чи говорив, що був у мене?
— Ні, але про саме діло говорив. Ганя знає вже все. Він побожився, що щоб воно ні було, він Гані не покинеться, хоч би прийшлося з батьком всі зносини зірвати.
— А то славно! Прошу вас, я пообіцяв йому, що з його батьком ще раз на розум поговорю. Йду я через ринок і стрічаю старого Пандяка. От думаю, зроблю це зараз. Він удавав, що мене не бачить. Так я заступив йому дорогу і прошу до себе на кілька слів, бо маю до нього діло. І що ви на це скажете, що той хам мені одмовив. "Як каже, у єгомостя є до мене діло, то прошу до мене прийти, така сама дорога". Бачите, яка свиня! Так мені ще ніхто не відповів... Прямо шкандал!
— Жаль мені, що о. професор задля нас наразили свою особу на таку неприємність, а по сім, що не давно у нас сталося, шкода було трудитися.
— Ні, не шкода. Що Василь додержить слова, то я це знаю, але і я додержу, в половині дороги не стану, і з ним мушу поговорити. Як воно є, так є, але краще би Василеві з батьком не зривати і діло поладнати по доброму. Старий є упертий неотесаний брус, але беручи річ льогічно, він має рацію, що я повинен до нього прийти, як я маю до нього діло.
— Чи о. професор говорили може сьогодні Василеві, що коли би він зірвав заручини, то не буде висвячений?
— Ані слова! Це би виглядало на грозьбу, на силування, а я цього не хочу. Краще, що він рішився з доброї не вимушеної волі.
— А знаєте, о. професоре, який мала би плян що до своєї будуччини Ганя, як би була розручилась?
— Я цікавий. Певно пійти до брата на ласкавій хліб, це не був би мудрий план...
— Ні, навіть учителькою не хотіла би бути, а ось що.
Пані Підліська росказала усе подрібно, що від Гані почула.
— А, це славно! — каже о. Ясиницький подобрівши зовсім,— це мені подобається, і поки не вивелись дурні сойки, що люблять строїтися — а вони не виведуться ніколи — мала-б з чого жити. Ти Ганю славна дівчина, і за це тебе мушу похвалити.
Ганя засоромилась, що її так хвалять і вийшла. З цього користала пані Підліська, щоб в чотири очи поговорила з о. Ясиницьким.
Вона знову посумніла і каже:
— О. професор, я до вас у всьому так, як до ріднього за порадою. Я уже побоююсь про Ганю. Вона читає якісь книжки німецькі, і цей плян вона після цих книжок собі склала.
— Дуже похвально, що вона читає і дбає про своє знання.
— Ті кижки бере вона від жидівки...
— Не бійтеся, цих книжок ця жидівка сама не писала.
— Я боюся, щоби душі не погубила, бо в книжках ріжне написано, а я її виховувала в страсі божім.
— А які-ж ви хочете, щоб вона книжки читала, самі релігійні? Хіба-ж вона попом буде? Хай читає все. Завіряю вас, що в книжках які наша молодь читає, у цих розповсюджених романах французьких тільки мерзости, спокуси, гріха, богохульства, що плюнути не варто. Припускаю, що Ганя читає книжки научного змісту популярно написані. Німці у цьому мистці, і жадної бляги не напишуть. Із цього пляну, я уявляю собі, що ця книжка говорить о обовязках і правах женщини. Я щось такого читав, лише як раз не можу нагадати... Але з відкіля дівчина на стільки німецьку мову знає?
— То мій покійний муж вчив її від малку німецького, а так само на феріях. Все говорив, що знання німецької мови то ключ до освіти.
— Правда, я дуже з цього радий, що Ганя виб'ється своїм знанням по над пі наші дурні гусочки, що поза молитвослов, і лихі романи нічого не читають. Я з моїми дівчатами роблю те саме, вчу їх по німецьки, бо в школі не навчаться нічого...
— Та в школі вчать по німецьки...
— Вчили перше, а від коли завели польську научну мову, то тої науки німецького тільки, що кіт наплакав. Знаєте польську пословицю: учил Марцін Марці на...
— Спасибі о. професоре, що заспокоїли мою совість що до Гані.
— Не бійтеся нічого. Хай читає, як найбільше. На романи хай і не дивиться, бо це дрань, лише голову макітрить, і душу затроює. В польських романах
Крашевського лише про панів говориться, а у нас панів немає. З французьких знову такі річи, що зовсім не для нас, то погань — тфю! Та що порадиш? — О. Ясиницький вийшов. Пані Підліська заспокоїлась, пішла до Гані і стала її цілувати.
— Моя доню, як я тішуся, що ти така освічена...
— Мамо, не говоріть так. Мені до освіти ще дуже далеко. Тепер у мене лиш так, що я засвітила сірника, а мамуньці здається, що то сонце світить... Але все я тим, що знаю, зроблю мому чоловікові несподіванку. Він засоромиться мене і стане також над собою працювати над поглубленням свойого знання. Я цим дуже тішуся.
О. Ясиницький написав до о. Городиського листа, щоби зараз як вернеся старий Пандяк до дому прислав по нього коні.
Воно так і сталось. Пандяк приїхав за кілька днів до дому, а перед мешканням о. Ясиницького з'явилася бричка о. Городиського.
Як о. Ясиницький приїхав, о. Городиський післав зараз піддячого до Пандяка:
— Скажи Петре, що приїхав хтось з Самбора і має до Павла діло, щоби зараз прийшов до мене.
— Скажи, що його проситься, не забудь! — докинув о. Ясиницький.
От і не оглянулись, як піддачий вернувся з такою відповіддю: "Коли той хтось з міста має до него діло, то хай прийде, дорога однака".
О. Городиський аж побагрянів і закусив губи з досади. Такої нечемности від свого парохіянина він не надіявся.
— Шкода заходу, нічого не вдіємо...— каже.
— Так не можна казати, як ми ще не пробували. Тепер таке: Не прийшла гора до Магомеда, так він мусить пійти до гори. Ходім зараз.
— Дуже прикра місія каже,— о. Городиський.— Не побачив би він мене в своїй хаті, і я би його упокорив при найблищій нагоді. Але, як ви рішилися йти, то ходімо...
Стрінули Пандяка на оборі і звіталися.
— Ми прийшли до вас по ділу, бо ви не хотіли до нас прийти...
— Прошу в хату.
Пандяк був вдоволений, що по його стало і аж двох попів упокорив. Мусіло їх дуже припекти, коли аж сюди прийшли. Тепер можна твердо держатися. Посаг мусить бути забезпечений на письмі і то у нотаря. Ця хата в Самборі ліпша чим півтори тисячі готівкою, бо хати підуть з часом в гору в ціні.
В хаті була Павлиха і Василь, який нічого не знав про це, що батько, відповів піддячому.
Павлиха дуже була рада гостям і стала зараз змітати фартушиною порох з стільців.
— Гостенькі мої любі, чим же я вас прийму? — вона цілувала обидвох єгомосів по руках.
— Нічого, не турбуйтеся, ми прийшли по ділу до вашого чоловіка, бо він одмовився прийти до мене,— сказав о.