Птах перекручує голову аж на плече, лає з утіхою, як котюжка, кваче, мов качка над теплим бовтом, далі хропить з ігри, ніби людина, зморена важким сном.
Ганебна оце ніч! Не візьме він, Свен, дівки оцієї, непросте з нею,— проти чарів хіба сила його? Заснути б, приспати жагу! Та хіба годен пірнути в безтямі попри цей сміх із местним причитуванням, йому, лицареві, кутаному з повиття у шкуру, кормленому шпіком лисів та буйволів?
Пройнятий гнівом, він жбурнув себе біля Стослава, розкинутого горілиць на збоччі... Тільки здрімле, тур Свенові звиджується рудочолий, із рум'яною ув'язкою на рогах і мокрими ворушкими губами, що мичуть траву саме край його вуха...
У півсні Свен устав, опинився на царині, блукав довго, ніби у хмелю, від дерева до дерева, аж прийшов під тис чорнолитий, де глянуло на нього колись крізь гілля Улине, з золотою вією, око...
Побачив її... У світлі блискавки, в проймаючому шепоті листя, на високій закосиченій колісниці (довгі віжки — струни, самі коні, як гладь), оперта плечем об випростувану тінь у шоломі, Святошину, Уля ринула з маревом у дебриверхогір'я...
— Творче Одине, Апсараза!
Князь спав, засунений твердо в підголовок лігва. Йому мроїлося саме, що кинув Галич, де міг тільки опиратися ворогам,— "до сосни плечима, на Дунай очима". Стіл свій, золотокований, із розкотистим випадом на всі боки сусідських земель, він ніс, як того хотів, у Перемишль.
* * *
Люди перли в ліс, перерубували шлях на угорський бік полонини. Встав новий день, уже третій з черги. І знов їхав князь осторонь дружини, клав око на те, що чиниться довкола. А чинилися речі грізні: із стогоном нагло зірваних струн рили улоги живі, чорні вежі. Вікові ялиці падали в провалля зі срібними шепотами на дні. Чатиння ронило живицю так розтратно, що запах здавався криком.
— Смерть у горах! — співав жалібний вітер між листям божеської дівини й китягами чемериці.
Орли-риболови не повернулися вже до гнізд занести молодим скибу над'їдженої риби, схопленої у розщіпленій призмі глибини. Бджолоїди губили на льоту шибки лісового меду, слухали лячно, як над пущею гупотять топори...
Позривалися готури, й простоволосі тікали жовни. Орябки й деркачі летіли куди очі несуть. Як руді стріли, так стривожені білки. Золотими угарками шугають куни у тінях модрин. Лиси, жовті, гей шафраня перуть хвостами трави.
Скаче й Уля, грізноброва, по зрубах Явір-полонини, відки тікають очманілі дугопері ватаги. Скаче й Уля, кличе понад оголений бір:
— На поміч, танкові створи з зеленим волоссям! Цундраві лісовички з малими ніжками, кучері, як на коні грива, з моря, чи звідки! І ви, смеркові божата, що скачете тільки в один бік, як кіт за мишею! Оманниці, що спираєте людей по плаях, по піхтурках, крок наперед, два кроки назад! На поміч полудниці, нічниці, потерчата, нявки!
Ой Леле! Не зараз бути тут гульбам і пісні!
* * *
Сьомої днини зполудня, князь і його бояри станули на братній полонині. Глянули: там, де колись був ліс, збочем на Угорщину, шклилася полоса, видерта наскрізь. Шлях був рівноберегий — простоїзна дорога в староборі. Просіка бігла, ніби зухвалий камінь, жбурнений в чужі скиби, що від них не ділила її ніяка вже природна границя. Пролупала її сила велика, відверг її гін лютий!
Було ясно й зимно; табун хмар плив низом понад сіножаті. Розгульна вітрова пісня не втихала ні на хвилину між чудове будяччя й мандрагору. Співали трави й каміння, як співає сопілка.
Серед цього князь глянув соколиним зором в ужоцький хід, що стояв перед ним, ніби ворота під бойове тягло. Він свиснув по-юнацьки — робота ціпка!
— Якісь он кільця золоті розсипані по травах з того боку гір,— тужив Свен Гіллє.
— Це грає вісімнадцять бань монастиря в угорському Берегові,— пояснив світоход Делята.— На Атос ідучи, у Степана Неманії чертоги я поступав туди гідних напитків ради.
— Чи не градова хмара он, огненними рантухами трясе по криворівнях?.. Добре, що колиба не за горами,— сміявся немолодий Милорад із відламком половецької стріли у коліні.
— Що ви? Вогненно спіють грозна в угорських винницях... Рябіє марга, чернеча хвала!
— Ждіть! — живо пообіцяв їм князь.— Мир стоїть до війни, війна ж стоїть до миру! Недалеко вже завтра, коли, як обрив углиб, звалимося на пушту, рознесемо Буду!
Він пристрасно забажав у цю мить, щоб табуни дорогих коней гнали вже перед його полками і щоб переможці кидали бранок із ластівчаними брівми на свої весело чічковані сідла. На його вилицях блимнуло яре полум'я, брови стрілили високо.
— Недалеко вже завтра,— проніс удруге,— як у цьому Берегові питимемо по береги налите вино!
Вітер рвав віддих із уст, шарпав слова, як клоччя, а княжий кінь у підскоках збивав зелень на дикій височині.
— Тут я поставлю чати кріпше стін! (Так князь, приборкуючи коня...). Над джерелами, на сторожі засіків і стад моїх поселю як стій полонену Литву, збагачу її вольностями...
І князь побачив заздалегідь, як у Книзі Законів, на цілій карті, мов завойовник, що йому завжди буде затісно, він, Роман, напише уставом, букви гей вежі:
"Бранці, поселені в наших землях, на межах гір, є признані руськими горожанами".
— Так, Литву прикую до скель,— радів жагуче,— а сам...
Він м'яв очима залюбки звабливий пай сусідський і глузував із щирої душі:
— Го-го! Один плиг із верховини —один плиг тільки!
* * *
З кедрового смеріччя, гаджуджками, проміж срібну осугу гілок, на полонинський плай вискочив рись, басаманистий, як коли дуже барвистий мотиль. Він в'їдно напучив уха з сивими павурами всередині, слухав, що там тяв-кає скрізь царин. Шуба на ньому здригувалася — шуба гідна: басаман білий, басаман чорний, басаман черлений. Він підстерігав, гей у півсні, сторожко щурив павурята у пригорщах сонячних огнів, у посвистах, що качалися верх шиви-зілля.
Тут на дерево, там на дерево, скакав готур,— перо за гребенем накочене, брови гей грань, на хвості капанка чорна, капанка сіра... Він закукурікав по небо, спорошив крисками, гей силянкою, став одноніж...
А рись не дихав,— зіньки жовті, туговиді, прикрі, він упер просікою у готурові ковтки і з рота, що його не допирав ніколи, пряв липку ласу слину.
ВІТРИЛА ПЛЕЩУТЬ...
Хвилі побіліли, гребінчасті нарви стали як криця. Дністер стрепенувся спросоння й позіхнув досвітньою імлою. Край берегів знявся туман із крихтою багру, де верболози.
Перший промінь сонця перелистував осоку на самоті, і в цю мить із роззолоченого пня відпав пірнатий клубок із настороженим назверх терням малих крил. Серед перемерзлого цвірінькання сіра куля розсипалася на траві дрібною пташнею, очманілою від світла й утіхи. Це сплюшки з притятими борідками бігли кривулькою перед себе й хмільно збивали росу, ніби хтось сипнув зерном по материнці, по зимнім інею...
Дністрова пристань виринула нараз із сутінків, а з нею на якорах дванадцять опанцирених міддю високостінних суден із різьбами-амулетами на причолах. Роки вже, як вони, оті могутні будівлі, починали тугсвоє життя, вдягалися в тіло з дуба, ясеню, з металу, брали в себе довготривалу працю людських м'язів, спрагнено й ласо нили снагу, хист своїх творців, щоб стати нарешті здійсненням корабельної краси.
Дедалі всі судна стали видні, мов на пожежі: від долівки з рівними засмоленими ребрами і яворових облавків, заквітчаних вінками, аж до жовтих щоглів і синіх вітрил. У круглих вирізах степениць двома покосами нудьгували весла, мірило сили, чорні крила суден. Ще трохи — й полонена Литва приляже їх валкою засмалених грудей і з глухим, чужинецьким співом, що в ньому гудітиме далека погроза, знесе Романів флот Дністром у Чорне море.
Кораблі були вже повні княжого й боярського набору під вощаними ряднами: соболині й боброві блами, сувої льняного більця, бурштин із Литви, риб'ячий клей, мед у берківцях, воскові кружала, стиртами сповитими в мотузи, закутаними в рогожі, встеляли долівку суден. І ще пірнаті подорожани, яструби до ловів, кривавоокі й люті, оббивали з криком прути кліток під свіжим смерековим гіллям.
Усю ніч гриміли край Дністра ковані вози, й усю ніч танцювали зорі на криці важких коліс, накарчницях ярем і рогах волів. У тьмі вони здавалися побільшені, ніби постаті на хмарах. Грохіт скринь, маяки смолоскипів, відбиті, мов огненні бунчуки над водами, скрип вантажу з висоти двигарів, блиск зіниць, що їх заливав піт, нагота плечей, потемнілих у змагах, хвилювали Дністрове набережжя мало не до світанку.
Був ясний ранок, коли людська сутолока налетіла, гей стобарвний вітер, усіми нараз дорогами й коли серед окликів знявся вгору стяг цеху дроводілів із розшитим, на малиновому полі зеленим дубом, ознакою ремесла. Його окружив гурт корабельних робітників із старшиною, рослим кметищем із-над Черемоша. У сніжній сорочці верх портяниць, гей грань, і взірчатими пазухами під хусткою з шовку, він зняв крисаню з вогкого чола й полегки прочісував чупер, чорний, з виблиском.
Думав, може, про свої далекі мандри, залитими сонцем лісами Болгарії, Боснії та Кавказу, де за гідну плату вчив чужинців правити деревом, обробляти його? Хто ж, як він, годованець барвінкових грунів, знав так глибоко світ дерев, ігру живих, местьпобитих, щоб на бутинах, на кізіх плаях, поміж палі, вбиті, мов копія, за спадом гори, гнати ковбки в долини рік, ніби слухняну отару? Хто інший умів би безкарно заволодіти тайною, як це дерево з недоступних скель сколихнути, звалити з ніг,— і вести в безпеці поміж запори та дубові бугаї оцю сліпу, могутню силу?
Тесля всміхався щасливо та розпинав крашений киптар. Ставало тепло.
А на пристані поміж юрбою купців ішов живий гомін про плавбу, що мала сріблом діргем і золотом солідів наповнити шкуряні калити з хитрими сківками, перевішені біля дорожніх опанч, багацьких.
Сонце йшло на пальцях по білій ріні, минало купецькі плечі, як заборола, визолочувало рожево ковпаки з повсті, в кунинихбламах, великі обличчя в бородах, опукі черева півкулями під сукном, в емальованих гудзах, до колін і плетених байорах здовж шиток.
Говорив щось там Самобор, Вишата,— його права рука в мінливих перстенях сипала, здавалося, жмут веселого світла на майбутню дорогу. Недаром його судна плавали по всяких океанах і недаром держав він у пучках пальців усі нитки боярської та княжої торгівлі, де б вона не простягала своїх метких гонів,— від північного моря до староперських провінцій.
Він дивився, як гребці увихалися по чердаках, поміж ужища і якори, а простоволосий морський волоцюга, рудий вікінг, кріпкий, як корч, із червоним карком, немов витертим генною, розправляв згрібний мотуз із кружала, та гойдався в такт своєї пісні.