Скоро Ник дістався кам’янистого берега річки, спустився у воду і, обережно ступаючи, перебрів на протилежний бік. Вода була зовсім тепла і сягала йому до пояса. "Теп-ла… — міркував Никифор. —А чому, власне, тепла? Де вона зігрівається?"
Обдивився друге півдужжя стіни. Картина та сама — граніти, базальти, деінде поблискує гірський криш-таль. Знову дійшов до річки, тепер уже там, де течія із шумом виривалася з невисокого темного тунелю. Зазир-нув — метрів за три–чотири нічого не видно. Але з темряви теж тягне теплом. Шістсот метрів… Хіба туди про-б’єшся?
— Агей, Генріху!
Уранос підійшов до тунелю, схилився над водою, кумедно витягнувши голову на довгій шиї.
— Треба спробувати… — гукав Никифор. — Піду по руслу в тунель!
— Добре! — закивав головою Генріх. —Я теж піду. Підемо разом!
Ярковий стрибнув у воду і, пересилюючи течію, пішов у темряву тунелю. Генріх чалапкав услід, незгра-бно змахуючи руками. Вода спочатку сягала їм до пояса, але чимдалі русло глибшало. "Ех, треба була взяти ліхтаря… — подумав Никифор, але вертатися не хотілось. — Ну, та нічого, тут не заблукаєш". Ішов, відчуваю-чи поблизу Генріхів лікоть, і від цього було якось певніше на душі. Скоро Уранос намацав його праву руку, взяв у свою і пішов попереду. Довго йшли в чорному шумовинні, дно все віддалялося, нарешті вода сягнула їм під руки. Генріх зупинився, певне, вирішив вертатися. Тупцювали в нерішучості з хвилину.
— Ходімо ще, ходімо! — крикнув Никифор і легенько підштовхнув Генріха вперед. Той послухав, і вони мало-помалу здолали ще якусь сотню кроків. Дно ніби трохи піднялося, а склепіння понижчало, довелося руха-тися напівзігнувшись. Дихати було важко, обличчя Никове зросилося потом, але він уперто йшов уперед. Мо-же, це русло виведе на той бік гори…
— Світліє… Помічаєш?
Уранос щось сказав, але за шумом води Никифор не розчув, що саме. А довкола світліло, уже он чітко видні-лися плями на воді. Чи не галюцинації? Ні, таки видніє, видніє! Никифор зрадів: а що, як попереду отвір назовні?
Хвилин через десять, мокрі й стомлені, Никифор з Ураносом викарабкалися на берег у просторій печері. Роздивилися. Річка текла тут не посередині, як у гроті, а попід боком, підмиваючи прямовисну стіну, бо тунелю далі нема. І світло… Звідки воно?
Уранос показав на потік — так і є; світиться вода. Фосфоресценція?
— То, може, отут і є магнітний полюс?
Никифор подивився на свій компас: стрілка показувала в той бік, звідки витікає вода. Значить, не дійш-ли. Та, певне, якби саме тут був полюс, то, звичайно, стояла б і вимірююча апаратура, в усякому разі, в цій пе-чері побували б і до них. Полюс виявляється, збоку від тієї лінії, яка з’єднує обидві печери. Настрій у Никифора підупав: доведеться вертатися ні з чим. Сміятимуться тепер з нього, і по заслузі. Що він тепер скаже Вірі? Сті-льки перемучилась дівчина із-за нього… Зиркнув на свого попутника — сидить собі, наче нічого й не сталося.
— А ти маєш вибухівку?
Уранос неквапно вийняв із кишені і подав Нику малесеньку пластиночку — її можна затиснути в кулаці, не більша від звичайної харчової таблетки.
— Обережно, не стискуй! — скрикнув Уранос. — Бачиш, на торці кулька? Повернеш її вбік, і через п’ять хвилин — вибух.
— В який бік повертати?
— Однаково.
— І воно здатне хоч трохи відколупати породу?
— Побачиш.
Уранос одійшов подалі, сховався в темряві за камінням. Никифор, тримаючи пластинку на долоні, заліз у воду і побрів до білястої стіни, з-під якої виривався потік. Стіна була майже гладенька, і Никифорові довго до-велося брьохати вздовж неї, поки намацав такий виступ, на який можна було прилаштувати заряд, і мерщій по-брів назад. Спину холодила небезпека, йому здавалося, що течія не пускає, що він топчеться на місці. П’ять хвилин… Лише ж п’ять хвилин! А коли, захеканий, присів за високою брилою поряд із Генріхом, здалося, що час тягнеться надто повільно. В голові пробігло тисячі думок, між ними й така: а що, як завалить вихід? Чи від струсу опуститься склепіння тунелю?..
Блиснуло. Гостро, сизо.
Гу-ух!
Никифор машинально обхопив голову руками, припав до самої долівки. Над ними прокотилися тугі хви-лі стиснутого повітря, пороснуло дощем бризок, торохнуло камінням об каміння, важко шубовснуло у воду, і вона завирувала, засичала. Те, що Никифор побачив, підвівши голову, було таке неймовірне, що він заплющив очі.
— Ти бачиш? — штовхнув Генріха у плече. — Та подивися ж!
Той спроквола підвівся, обіперся руками об камінь і закляк.
— От тобі й пляма…
— Яка пляма? То металева стіна, складена з трубок! Упевнений — металева.
— При просвічуванні Землі з космосу екран фіксував у цьому місці якусь пляму.
— Яке просвічування? — здивувався Никифор. — Я не чув.
— Ми зі свого корабля…
— А-а… То чого ж ми стоїмо? — вигукнув Никифор. — Ходімо, ходімо туди!
Забрівши в річку, він поспіхом умився.
— Умийся! — гукнув Ураносові. — Ти як мара.
Але той наче й не чув. І справді, як мара, видерся у пролом і пішов до відкритої споруди, раз у раз підносячи ліву руку до обличчя.
XXIII
В Никовому помешканні все було так, наче він кудись вийшов на хвилинку. Ліжко не застелене, двері стінної шафи відсунуті, безладно кинутий одяг.
Віра сіла в крісло, обхопивши руками коліна. Куди ж він подався? З кожною хвилиною її охоплювало якесь невиразне передчуття біди, що поступово переросло в тривогу. Встала, знічев’я почала ходити по кімнаті, нетерпляче поглядаючи на двері. Чомусь пригадалося їй, як уперше побачила Никифора. Під веселим юнако-вим поглядом вона тоді знітилась. А скоро зізналася собі, що той зухвалець щось заронив у її серце, і те "щось" не давало їй спокою.
Причулося, що двері відсуваються. Різко обернулася — ні, нема нікого. Тоді вона підбігла до екрана і викликала Клару.
— Ти знаєш, його досі нема. Що робити?
Лице у Клари незворушне.
— Не треба даремно хвилюватися, люба. Почекай.
— Але я не можу більше чекати! Давай спустимось у грот, Кларочко. Ну, поїдьмо!
— Немає необхідності.
— Ну, тоді я сама…
— Як хочеш.
Віра подалася до головного ліфта і мигцем спустилася на нижній горизонт. Проте в гроті нікого не було. І здавався він зараз Вірі темнішим, похмурішим.
— Ни-ки-фо-о-ре!
— …о-ре-о-ре… — відгукнулося луною й стихло.
Слідів теж ніяких довкола, але Віра так само, як і Никифор, пройшла понад потоком до тунелю і зазир-нула в його чорноту. "Туди пішов, — подумала, — певно, що туди". Постояла в задумі, а потім подалася до ліфта і злетіла вгору. Клару знайшла в робочій кімнаті. Ще з дверей видихнула:
— Нема!
— Про що ти? — обернулася Клара.
— Никифора ніде нема. І цього, твого зеленкуватого.
— Це мене зовсім не хвилює.
— Дай мені ліхтаря.
— Нащо?
— Піду в отой тунель… по воді.
Клара спробувала відговорити, але Віра стояла на своєму. Вона не заспокоїться, поки не огляне того річища. Клара тільки плечима знизала.
З ліхтарем у руці Віра знову опинилася в гроті. Не гаючи й хвилини, зайшла у воду і, кинувши перед со-бою сніп яскравого світла, побрела в тунель. Ноги ступали пружно, упевнено, але тривога давила груди. Вода масно блищала у світлі, проте Віра помітила кілька неживих рибин, що гойдалися на хвилях догори животами. Звідки тут ця риба, та ще й нежива?.. Спіткнулась об слизький камінь і впала, мало не впустивши ліхтаря. Блуз-ка прилипла до грудей, з волосся текли патьоки, та вона не зважала на це, ішла і йшла.
Здавалося, цьому тунелю не буде кінця й краю. А коли склепіння притиснуло її до води, подумала, що зараз буде тупик. І яка ж була її радість, коли знову випросталась! Одразу ожила надія знайти Никифора. Ну, де ж він може подітися?
Побачивши звіддалік печеру, Віра остовпіла. Оце так несподіванка! Ну, певне ж, Ник тут. Але що то за пролом у білій стіні? За ним щось, без сумніву, штучне. І це в таких глибоких надрах гори. Що ж воно таке? О, вже й голоси чиїсь чути…
XXIV
Стіна, складена з труб, оточувала приміщення, яке мало форму еліпса з довгою віссю щонайменше чоти-риста метрів. Кінці труб химерним вигином спускаються до підніжжя тієї стіни, в якій зараз зяяв пролом; з них ото й брала початок підземна річка Що це — охолодження? Бо чого ж тоді вода тепла? А може, в систему охо-лодження входить уся крига Антарктиди?..
Розміри зали вражаючі. З одного її кінця не можна розгледіти другого. А стеля… Задерши голови, Ники-фор і Уранос побачили над собою небо! Так, так, густо-синє, майже чорне, небо, всіяне зорями! Он і Південний хрест… Так ніби над головою немає багатокілометрової товщі криги, а лише бездонне провалля неба, мовчаз-ний і холодний космос. Та придивившись, Никифор помітив сітку координат, що білою павутинкою розкресли-ла темний оксамит неба.
Так що ж це таке? Еліпсоїдна зала нагадує кабіну повітряного лайнера, збільшену в тисячі разів. Але до чого тут кабіна?
Уранос пішов до середини зали, час од часу підносячи ліву руку до обличчя. Никифор поволі рушив по-під стіною, розглядаючи нагромадження якихось пристроїв, що тяглися на кілька десятків метрів. Це був хаос форм і кольорів — чорні зрізані піраміди, що переходять у червоні довжелезні циліндри, сині куби з якимись голубими наростами, всілякі призми, багатогранники, прозорі, ніби скляні, кулі — величезні і зовсім малень-кі… Яке їхнє призначення? Хто і коли змонтував усе це тут? Адже людська цивілізація не відає про ці таємничі установки. І чи вони й тепер працюють, чи зупинилися?
Запитання, запитання… У Никифора від них аж почало гудіти в голові. Дійшовши до протилежного кін-ця зали, він зупинився ще більш вражений. Угорі, не прикріплене ні до чого, просто в повітрі ледь помітно по-хитується напівпрозоре веретеноподібне голубе тіло з багатьма світними точками. Никифор, задерши голову, потирав чоло: чим воно тримається? Магнітними силовими лініями? Що все це означає?
І тут перед внутрішнім зором Никифора постали яскраві, як дійсність, хоча уривчасті, хаотичні картини.
…Древня цивілізація зеленої, теплої Антарктиди. Енергетична станція. Потім катаклізм — чи Місяць наблизився, чи якесь інше небесне тіло, але змінився нахил земної осі, і континент швидко почав замерзати…
…Обсерваторія прихідців із космосу. Може, звідси вони протягом тисячоліть вивчають Землю. Вважа-ють за недоцільне вступати в контакт із людьми, їх цікавить планета…
…Генератор магнітного поля.