Вони рибачили трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі.
— Їдь, товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У Вилкові наших багато.
Біля Тилигулу та Хаджібею Рогоза побачив однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків вже поженилися і вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і турки не забороняють займати займища.
"От, сюди я й приведу Галю... — мріяв козак.— Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна".
Через кілька днів Рогоза прибув до невеликого молдавського міста Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а у тому місті сидів полковник Запорозького Війська Свербиніс з кількома сотнями товариства, постачаючи звідсіля на Січ борошно, крупу й інші харчі.
Почувши від Демка про його пригоди, Свербиніс почав сміятись.
— А лиха мати вас там держала? Ото було б не відбиватись от товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навіть борода одростає.
— Та як би ж я голив її у дорозі? — виправдувався Рогоза.
— Ну гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачніша за московську патоку?
— Бодай і ворогові не коштувати тієї патоки!
— Та от, якщо хочеш до Січі, так треба тобі їхати дубом. До Січі, братику, конем немає ходу. Тут ще з десяток є таких саме втікачів, як і ти, так от мої хлопці везтимуть завтра до Січі борошно, та й вас усіх заберуть.
Другого дня великий байдак, навантажений борошном, виїхав кілійським гирлом Дунаю у Чорне море. Січ Запорозька тоді ще була не на Дунавці, як в останні часи перед зруйнуванням її 1828 року, а біля Читал на Сулинському гирлі; через те запорожцям доводилося об'їздити Чорним морем великий острів.
Хоч з нап'ятими вітрилами байдак і біг хутко, а все-таки у Сулинське гирло він повернув тільки надвечір.
Серце запорожців раділо, коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як і у Великому Лузі на Дніпрі... Ті самі верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози та очерету. Так само герготіли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотіли горлиці, стрекотіли сороки й кували зозулі... Здавалося, що вже не було чого запорожцям більше бажати і всі мало не плакали од щастя, почувши від дунайців, що все це належить товариству і тут всякому запорожцю вільно і рибачити і полювати.
Ще більше зрадів Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку, привернув до берега і він побачив на острові тридцять вісім новеньких куріньків, що підковою обступили майдан, так само як і у Січі на Підпільній; там же, де підкова зближалася кінцями, стояли: паланка, скарбниця і розпочата в будові церква.
Рогоза пішов понад протокою до Січі. Берегом стояло багато великих і малих човнів і тут же запорожці працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сіті. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя — ченця, не пізнаючи Рогози; він же не хотів ні до кого признаватись, поспішаючись до Платнирівського куреня, де мав надію здибати свого старшого брата Петра.
Петро Рогоза був років на десять старший за Демка. Він був далеко завзятішої вдачі, ніж Демко та менші брати. Завжди суворий і рішучий з надзвичайною міццю, він був страховищем не тільки для татарів та турків, коли зустрічався з ними у бойовищах,— його боялося й січове товариство. Боронь Боже було, коли хто скривдить товариша, або не по правді поділить здобич — уже Петро й тут... І досить було йому показати свого великого і, як довбня, важкого кулака на товстій, вкритій чорним волоссям руці, щоб той, хто скривдив, не тільки згоджувався ділитись по правді, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха.
Уславився Петро Рогоза поміж товариством ще на Дніпрі і під час переходу був обраний за осавула у тій частині війська, що мандрувала суходолом через Дике Поле.
Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокійний, бо знав, що Петре дуже гнівається на нього за те, що він покинув товариство, лишився на Запорожжі й одружився.
— Дивіться: чернець, чернець! — почув він од берега хлоп'ячий голос.
Той голос здавався Демкові дуже по знаку і, глянувши на хлопця, він пізнав свого найменшого брата Василя. З Січі хлопець пішов за братом Петром зовсім малим, за останні ж два роки він добре виріс і склався на молодика.
— Васильку! — радісно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пізнав брата і тільки згодом, добре придивившись, радісно кинувся йому на шию.
— Демку, Демкуі…— гукав він, обнімаючи брата.— Нащо ти пішов у ченці?
— Скажи краще, Василечку,— одповів Демко,— де брат Петро?
— Тут, Демку... тут усі: і Петро, і Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата під кручу до води і там Демко побачив Петра, що разом з середнім братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її дьогтем, свої ж широкі" як четверикові лантухи, штани він підкачав угору і прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате від волосся, тіло було в усій своїй красі. В одній руці він держав на довгому держаку квач, а в другій кудель, і коли Василь гукнув братам, що іде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибіг йому назустріч, Петро ж так і зустрів брата, не випускаючи з руки квача.
— Ото замість того, щоб одружитись, так пішов у ченці? Що ж, се діло добре: ліпше спасти душу у монастирі, аніж запровадити її у пекло через жіночу спокусу!
Демко зразу розказав, що він не тільки не чернець, а справді оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв він і того, яке лихо випало на його голову.
Оповідання Демка не викликало у Петра ніякого до брата співчуття, навпаки, слухаючи його, він навіть неначе радів з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли він, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжі і предрікав все те лихо, що сталося.
— Чого хотів, того й добув,— сказав він врешті, коли Демко скінчив.— Нема на кого нарікати... Не будь зрадником та не покидай товариства!
— Брате! — скрикнув Демко,— не один же я лишився на Україні!.. Половина товариства лишилася там!
— Від того ж і лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобі дівка миліша й дорожча була за матір-Січ — ну так і живи, як знаєш!
— Бійся Бога, Петре! Чи не однієї ж ми матері діти? Я до тебе за порадою прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволі.
— А який біс намовив тебе придбати собі ту пеню?
— Та годі бо про се, Петре, вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалій мене. Глянь, що ті кати мені поробили!..
З останнім словом Демко зняв з голови свій підкапок і відкинувши рукав, показав тавровану руку.
Побачивши на голові брата замість оселедця лише кілька випадково не одрізаних волосків, Петро Рогоза вип'яв на нього повні жаху очі.
— Де оселедець? — грізно гукнув він через хвилину.
— Се так з нас, запорожців, знущаються: таврують нас, як волів, і на глум, привселюдно, одрізують нам оселедці.
— Хто саме одрізав? Говори! — ще голосніше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожці почали оточувати братів колом.
— Князівський управитель!
— Яку ж смерть ти йому заподіяв? — з погрозою спитав старший брат.
Демко соромивсь одмовити на се питання і винуватим голосом почав розказувати, як він лагодився зарізати управителя, і як Галя не допустила його до того.
— Нікчемний бабій! — несамовито скрикнув Петро і так вдарив квачем по дубові, що квач розтрощився на дрібні тріски,
Дуже боляче було Демкові почути від брата таку образу замість співчуття, так що він навіть поступився од нього назад.
— Так от яка у тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дідьком, а я пошукаю між товариством таких, що дадуть мені пораду й поміч і без тебе!
З тим Демко хотів йти до Січі, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата:
— Підожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю!
Той, хто одрізав тобі оселедця, умиється своєю кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.
Менші брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рідного батька, і дуже зраділи, коли він згодився їхати з Демком. Вони почали розважати обох братів, щоб вгамувати збентежені їхні душі, і врешті Петро таки пом'якшав і навіть пожалів Демка. Покинувши роботу, він повів його до куреня, звелів скинути рясу і дав йому своє зайве запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повів його показувати Січ.
Надвечір, коли все товариство позбиралося до куренів вечеряти, Демкові припала ще одна велика радість:
між козаками він побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у плавні, прибули на Дунай дубом за два тижні до сього.
Того ж вечора троє старших братів Рогозяних і Балан з Люлькою вже радилися, як іти на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями і щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку.
Всяк з козаків висловлював свої думки: той радив їхати морем та Дніпром, інший кіньми, тим шляхом, що ним ішов Демко; тільки Петро не казав, якої він думки, а коли його про те спитали, він сказав:
— Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робіть те, що я казатиму, а я сам, як знаю.
Знаючи завзяття Петра, всі охоче згодилися обрати його за отамана і покластись на його досвід та метку вдачу.
XII
На другий день по Січі пішла чутка, що з російської сторони прибув посланець од князя Потьомкіна з тим, щоб умовити запорожців повернутись на Україну.
Козаки захвилювалися. За два роки до Січі на Дунай прибуло чимало простих селян, що тікали з України під нелюдськими утисками кріпацтва, покидаючи там хто жінку, хто дівчину, хто батька й матір. Таких втікачів було на Січі під той час мало не стільки, скільки й певних запорожців, що вийшли з Дніпровської січі із зброєю й деякими клейнодами, і хоч ті селяни на Дунаї одяглися у козацьке вбрання і носили при боці шаблі, а проте їх тягла до рідного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звістка про можливість вороття на Україну освітила душі втікачів надією на з'єднання з родинами при щасті-долі, і вони нетерпляче дожидали того часу, коли посланець прочитає лист Потьомкіна.
Після обіду, справді, довбиш вдарив у котли, скликаючи козаків на майдани.