— Передали нам вахту, значить — і місто, і села, і ліси, і орну землю. А кому будемо ми передавати?
— Народові, — коротко відповідає Генадій Новиков, не спускаючи погляду з міцної постаті старшини. Все рідше і рідше з'являється вона поміж деревами і незабаром зливається з чорноліссям.
Командир загону залишає біля замінованого поля на всякий випадок двох розвідників і хоче відвести загін у ліси.
— Може побудемо трохи тут? — зупиняє його Новиков. — Зовсім добре було б, щоб фашисти напоролися на міни. А вони, фашисти, неодмінно повинні з'явитися.
— Гаразд, почекаємо, — згоджується Недремний, виставляє дозорців, а загін розташовує в гущавині обабіч дороги. На Сніженка знову нападає приступ скупості.
— Три міни закопали. Хватило б і двох, — говорить наче сам до себе і непомітно стежить за командиром та комісаром.
— Жалієш, Вікторе Івановичу? — сміється Недремний.
Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жаліти.
— Не скупися, Вікторе Івановичу. Коли на цих мінах щось підірветься — вони велику бойову роль відіграють для цого загону, — Новиков заспокоює Сніженка.
— Тільки це й спиняє мене.
Повільно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навіки застигло в полинялому, полатаному білими хмарами небі, відається, небо те й робить, що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотів. І раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щільно прикладає вухо. до присушеної трави. Ніколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.
"А може наші?" — аж у холод кинуло.
З-за дерев з'являється розвідник...
— Їдуть! — повідомляє Недремний.
— Хто?
— Дві п'ятитонки з фашистами.
— З фашистами, — зашипіло навколо.
Партизани ще раз перевіряють зброю. Хтось із нетерплячих виривається вперед, але його повертає назад слово командира.
Гул наростає. Він озивається в долинці і в серці. Щось замерехтіло, і на дорозі з'являються землисті трьохосьові машини. Тепер у рев моторів вплітаються автоматні черги — фашисти, приклавши автомати до животів, навмання поливають свинцем мовчазний ліс.
І враз вибух, огонь, розпухла темінь, неймовірні крики, скрегіт тормозів, дружне "ура" і суміш пострілів.
Новиков не пам'ятає, як він кидається за рослим солдатом і з усього розмаху б'є прикладом рушниці по голові. Фашист падає в один бік, а його автомат — в другий. Хтось біжить до зброї.
— Не чіпай!
— Це ж я для вас, товаришу комісаре! У мене є. Роздобув.
— Все одно не чіпай.
— І не буду...
— Таки вислизнула жменька.
— Краще рисаків поперли...
— Генадію Павловичу, з перемогою! — підбігає Сніженко.
— А ти міни шкодував!
— Моя залишилася, — і усмішка самозадоволення грає на тонких устах начальника штабу.
— Ніколи, братці, не думав, що міни можуть грати! — захоплено пояснює комусь Перепелюк. — То так противно грюкали...
— А це кларнетами обізвалися? — дивується голос другого підривника. — Іще й краще.
— Правду старшина говорив.
Новикову хочеться підбігти, обняти всіх підривників... І найтяжчу годину життя освітлюють, огрівають немеркнучі просвітки.
XVII
Через кілька днів після вступу німців у село з поліцаями прибув Карпо Варчук.
— Навоювався? — розгладжуючи для поцілунку чорні, уже посолені сивиною вуса, задоволеним усміхом стрів його Сафрон.
— За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.
— Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, діло, — похмурнів старий.
— Чому? — здивовано поглянув на батька.
— Чому, чому! Залізяку на пузяку, — ткнув пальцем на автомат, — надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обійшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон кості не знайде.
— Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?
— Знаю чого. Бач, Ліфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий — розумніший за тебе викрутився: вернувся додому і вже рознюхує, чи не можна якоїсь комерції відкрити.
— Так то природний спекулянт, а ми за самостійну соборну Україну і індивідуальну землю стоїмо.
— Ат, покинь мені про Химині кури торочити. І в своїх місцях при батькові тобі хватило б самогону, землі та баб. Знаю твою вдачу.
— Ну, ну, так уже й знаєте, — примирливо посміхнувся Карпо: "Старого дідька не проведеш ніякими ідеями, зразу в корінь дивиться".
— Що, воювати будеш?
— Ні, думаю в поліцію піти.
— Це другий вопрос, — повеселішав Сафрон. З городу прибігла мати, потім прийшли родичі і кілька в опереткових жупанах, з нагаями націоналістів. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити — увесь той безлад, що буває при несподіваних зустрічах і п'янках.
Батько і старий Созоненко сіли поруч на одній колоді, простоволосі і сутулі.
"Неначе коршаки", — не втримавсь від насмішкуватого порівняння Карпо, повертаючись із саду з начальником районної допоміжної української поліції Омеляном Крупяком. : За ці дні надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Своїми широкими планами він просто замучив Карпа. . Молодий Варчук на своє служіння в поліції дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити. Над Бугом він з м'ясом одірве з колгоспних масивів найкращі лани, захопить луги і млини. І, будьте певні, не один активіст згорбиться від роботи на його землі і млинах...
Ох, ті млини двоповерхові, ті питлі на димчастих, із сльозою, гранітних підмурках, ті колеса у зеленаво-синьому зітханні спіненої води! Вони і заколисували і в снах шуміли Карпові. І прокидаючись, ще довго наяву бачив чудесні видіння; м'яким гулом одзиваються важкі крупчасті жорна, струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а поміж тими потоками зерна, як живі, проскакують, двоячись в очах, веселі червінці. Він, Карпо, не дурний у великі чини лізти — досить із нього і начальника кущової поліції.
Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Він хотів такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк — інша річ. Той тільки про своє підвищення думав і весь час нарікав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у націоналістичного "провода". Крупяк в товаристві групи націоналістів якось їдко висміяв полковника, а хтось з послужливих доніс про це. І "блискуча" кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замість начальника окружної допоміжної поліції його посадили тільки на район.
Раз навіть вирвалося в нього:
— Дурний, що не з того кінця вчепився за свою долю. Треба іншого було "батька" підшукати... Проторгувався. — Але вчасно спохватився: — Ти, Карпе, забудь ці слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. І так у нас чого-чого, а гризні вистачає. Мало того, що "батьки" не миряться, так ще пішла колотнеча між нами і тими, що на заході відсиджувалися. Ці західники, повір і помовч, справжні єзуїти, вони тільки язиками таляпали, а тепер починають відтирати нас від влади.
Карпо ще одне помітив і в Крупяка, і в усіх націоналістів: були вони всі на один кшталт начинені однаковою начинкою.
"Не люди, а прямо тобі ковбаси одного заводу", — слухаючи різних ватажків "з проводу" та "батьків", насміхався в душі.
В перші дні не міг зрозуміти, чи то вони лукавлять, чи просто по-дурному вірять, що й справді фашист дасть їм самостійну державу. Не треба було і великого розуму мати, щоб зрозуміти, що їм тієї самостійності, як сліпому світу, не побачити. А от трублять про неї без угаву.
"Держи кишеню ширше. Такий уже німець дурний, щоб від такого багатства відмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх із Гітлером одним мотузочком". Але своїми думками ні з ким не ділився: на різні доноси націоналісти були чималими майстрами.
"Поживемо — розкусимо, що й до чого", — думалось. Навіть самому Крупякові не довірявся.
Другого дня з дозволу німецького коменданта села до школи повиганяли на збори селян. Прочитали кілька наказів, і кожен із них закінчувався одним — смертю. Потім довго і красномовно говорив Крупяк про "нові порядки", які заводять вони, націоналісти, при допомозі німців на Україні.
— Слава тобі, боже, слава тобі, боже. Недаремно двадцять років ждали, — похитував головою Созоненко.
— А землю нам, хазяїнам, скоро будуть наділяти?
— Скоро, скоро, — усміхнувся Крупяк. — Будете жити, як і жили колись.
— Ура! — не витримав Созоненко. Але перестарався — не догодив. Крупяк поморщив тонкого носа і строго обірвав:
— Не "ура", а "слава Україні, бо..."
— А вже тепер можна свою землю орати? — перебив хтось, і Крупяк знову поморщив носа і скривив губи: яка, мовляв, невдячність...
— Ні, панове, не можна.
— Чому?
— Іще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга — німецької держави.
— А-а-а... — протягнув хтось злорадно позаду.
— Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його оброблятиме, даватиме державі податки... Попереджаю, це тимчасове необхідне явище, а далі земля перейде до своїх господарів.
Але і цим Крупяк не втішив навіть завзятих прихильників, що двадцять років виглядали німця.
— Назвали б панщиною, а то "громадське господарство", — заремствували позаду голоси.
— Німецькою панщиною. А фашист обдирати уміє. Цей уміє.
— Та вже з першого дня показав свою науку.
— Цитьте, бо почує хто з їхньої братії, тоді і не відхрестишся і не відмолишся.
Наприкінці обирали старосту села.
— Панове! На нашу думку, і це погоджено з комендантом села, — найкраще обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.
— Варчука! — гукнуло кілька голосів спереду, і сход боязливо почав розходитися по домівках, залишаючи біля школи споважнілих Крупяка, Варчука і Созоненка.
* * *
Поважно і шанобливо вони входять до хати Супруненка,. де тепер розмістився комендант села лейтенант Альфред Шенкель. В сінях на них налітає заплакана і перелякана Супруниха. Побачивши Варчука і Созоненка, відскочила назад, ні слова не відповідає на запитання, мов прокажених, обминає їх, рвучко вибігає на двір.
— Напевне, комендант приставав, — по-змовницькому подивився Созоненко на Варчука, і його червоне обличчя, пересипане потом і добірним ластовинням, розтягнулося в стриманій усмішці.
— Ні, — заперечливо крутнув головою. — Не таке лице у бабів, коли до них пристає мужчина. Ну, пішли з —богом.
Знову натягнули на обличчя статечно шанобливі маски і, згинаючись ще на порозі, увійшли до хати.
З другої кімнати чулось занепокоєне, часте кудкудакання квочки, жалібний писк курчат і шаркання підошов по підлозі.
Поскидали шапки, нерішуче прокашлялись.