Якщо говорити з Микулою до кiнця треба розповiсти все, що трапилось з Малушею, i все, що трапилось за багато лiт iз ним — Святославом. I тому, що вiн скаже, не буде початку, бо не знає Святослав, чому так полюбив Малушу, не буде й кiнця, бо ще не знає вiн, як складеться, коли повернуться вони до Києва.
Єдине, що хотiлось зробити князю Святославу в цю хвилину — пiдтримати воїна Микулу, простими якимись словами подякувати за все, що вiн зробив, пообiцяти, що трудиться i ратоборствує вiн немарно, що за все одержить вiдплату.
— Ти не уболiвай, Микуло, — сказав князь Святослав, — Тепер у Руськiй землi довго не буде бранi, кров наших людей пролита небездоб, пiдуть вони зараз до своїх родiв i осель. Пiдеш i ти, Микуло, у Любеч, побачиш жону i сина, будеш у Києвi — знайдеш Малушу. А вже я сам допоможу тобi — пошукаю Малушу. Жива вона й здорова, де ж їй бути?!
Микула посунувся по пiску, схопив руку Святослава...
— Спасибi, княже, — дуже тихо, але вiд усього серця промовив вiн, — спасибi за слова твої, за дочку Малушу... Сам, може, я й не знайшов би її. Коли ж допоможеш — буде наша Малка.
— Буде, — твердо сказав князь. — Буде наша Малка... А тiльки заговорились ми з тобою, Микуло... Ти лягай! Спи! Завтра й далi в дорогу...
I князь Святослав лiг, поклав голову на сiдло, заплющив очi, нiби заснув. Микула вiдступив вiд нього кiлька ступнiв, тихо сiв на пiсок, потiм лiг i одразу ж заснув.
Але князь Святослав не спав. Переконавшись, що Микула заснув, вiн пiдвiвся i довго сидiв, дивлячись на нього, iнших воїв, що лежали то тут, то там над берегом:,.
"Нi, — думав князь Святослав, — такi люди не можуть загинути! Не для того боролись отцi нашi, не для гого ми проливаємо кров, щоб зникнути, як хвилi, в безвiстi. Проминуть десятки, сотнi лiт, але прийдешнi люди згадають якщо не iмена, то хоч великий труд батькiв своїх..."
Усе своє життя вiн провiв на конi. Але невже вiн так прагнув вiйни i жадав кровi, як це кажуть люди? Проте хто це каже? Руськi люди не скажуть, що князь Святослав марно проливав кров, повiк не скажуть, що вiн, князь Святослав, водив їх на марнi вiйни... Це ромеї кричать на весь свiт, що князь Святослав лютий, що вiн розбiйник, що це вiн iде на них вiйною й жадає тiльки їхньої смертi. Але чому, чому так галасують вони, чому так кажуть?
Тiльки тому, що самi вони ненавидять русiв i його, їхнього князя Святослава, тiльки тому, що хотiли б бачити русiв перед собою на колiнах, тому, що вони хотiли б зробити Руську землю своєю землею... А коли б вони цього не хотiли, коли б вони повсякчас не готували мечiв проти Русi, руськi люди не брали б меча до своїх рук, у них доста є своєї землi, чужа їм не потрiбна. У них доста є людей — рабiв вони не хочуть, вони не заздрять на чуже багатство, — о, яка багата й плодюча Руська земля!..
А коли руськi люди розумiють, що на них гострять мечi, коли вони вiдають, хто це робить, коли бачать, як ворог пiдступно пiдкрадається до їхнiх городiв, лiсiв, рiк, — як же можуть спокiйно сидiти, як можуть ждати своєї смертi?! Ось чому i веде на бiй людей своїх князь Святослав. Не вiн iде, не сам вiн бореться — iдуть, борються всi руськi люди.
I спокiйно стало на душi у князя Святослава. Йому захотiлось, як i всiм воям навкруг, спочити перед далекою дорогою. Але перед тим як спати, вiн спустився до води, став там i довго прислухався. На Днiпрi було дуже тихо. Бiля самих нiг ледь торкалась пiску хвиля... Князь Святослав схилився, набрав повнi пригорщi холодної води, вимив руки, кiлька разiв оплеснув обличчя, вiдчув велику, велику полегкiсть. А потiм тихо, щоб не розбудити воїв, пiднявся на кручу, лiг i, поклавши голову на сiдло, витягнувши руки, одразу заснув...
I, мабуть, через те, що довелось йому цiєї ночi говорити про Малушу, побачив вiн дивний сон.
Снилось князю, — як це було й ранiше, — що йде вiн широким полем десь пiд Роднею, навкруг зеленiють трави, серед них всiма барвами грає множество квiтiв, недалеко голубiє Днiпро. I так хочеться йому швидше вийти до берега, а там спочити.
Аж бачить князь, — i це також не раз бувало у снах ранiше, — стоїть на березi пiд вербою у бiлому платнi, бiлому убрусi, i сама така, що аж свiтиться, дiвчина, знайома, бажана, — Малуша.
Князь Святослав кинувся травами, бiжить, нiби летить, ламає гiлля шипшини з червоним ягiддям, що ранить йому руки, вiд чого закипає кров, бiжить з пагорка на пагорок до Днiпра. От i став перед Малушею.
Тiльки чому ж, — цього нiколи не бувало в снах ранiше, — у Малушi такi невеселi очi, чому зiрвалася в неї з очей i покотилась по щоцi перлиста сльоза, чому скорбнi, стиснутi в печалi її уста?
"Малушо! Усладо моя, Малушо! Що з тобою?"
А вона не простягнула, а звела руки над його головою, нiби осiняла його. Очi були тi ж самi, але материнськi, уста не ворухнулись, а вiн почув:
"Спочинь, княже, спочинь!"
I вiн послухав її, бо вiдчував, що йому справдi дуже хочеться спочити. Сiв, прилiг на землю. I Малуша сiла над ним, поклала руки на його голову, над собою вiн побачив її очi.
"Спочинь, княже, спочинь! Ти довго шукав, а я тут... Земля та я, i ти тут, княже мiй!"
Але що це? Тiльки-но вiн бачив над собою очi Малушi, а от це вже й не її очi, а двi зорi, якi княжич бачив давно-давно, ще тодi, коли вони в полi ночували з вуйком Асмусом.
"Спочинь, княже, спочинь!"
Зорi-сестрицi горiли над ним, вони були дивно привабливi й теплi. Чому ж вони летять вiд нього, летять так, що в небi чути свист, крик?
Невiдомо, чи довго спав князь Святослав. Але раптом крiзь сон вiн почув якийсь дивний звук i одразу ж прокинувся...
Сталось неймовiрне, страшне, те, чого нiхто не мiг ждати тут, на островi, цiєї темної весняної ночi. Десь у рiжку острова почувся дикий, несамовитий крик, що одразу ж повторився на всiх берегах i косах пониззя. Здавалося, що навкруг острова загомонiли, зашумiли самi днiпровi води...
Князь Святослав одразу ж схопився на ноги, зрозумiв, що до острова пiдпливли печенiги, оточили стан, накинулись на сторожiв, iдуть сюди. Князь Святослав пiзнав печенiзький крик — гасло до бою.
О поле битви! Воно страшне удень, коли людина очевидь iде на людину, коли на землю ллється гаряча кров, коли раз за разом по удару меча обривається навiки життя людське!
Але з чим зрiвняти нiчну битву на островi Григорiя, коли вої руськi пiсля важкої ратi й далекої дороги спочивали, а пiдступний ворог пiдстерiг їх i, мов тать, увiрвався в стан?!
Це була нерiвна битва, бо печенiги задовго до цього стежили, як коршаки, за руськими воями. Вони знали, де вої зупинились на нiчлiг, бачили, де ночують. Вої ж руськi не знали, звiдки на них упав ворог, вони бачили перед собою тiльки чорну нiч.
Це була нерiвна битва, бо руськi вої розтяглися по Днiпру, їх на островi було пiвтори-двi тисячi. А через Днiпро до острова на конях перепливло цiєї ночi вдвоє, а може, й втроє бiльше печенiгiв.
I все ж вої руськi боролись так, як завжди. Рубали ворогiв без пощади. Коли бачили смерть, приймали її смiливо. Помираючи, вiрили, що за них помстяться iншi.
Стан руських воїв був оточений, — князь Святослав зрозумiв це, тiльки почув навкруг крики печенiгiв. Отже, сторожа на островi знищена, допомоги ждати не доводиться, треба боротись самим.
Вiн дав знак — якщо його почує руський воїн, то зрозумiє князя, якщо почує печенiг — нехай стережеться,
— Вої руськi! — крикнув князь Святослав. — Становiться колом, я тут, потягнемо на печенiгiв!
I, перекликаючись один iз одним, вої руськi ставали в темрявi плече в плече, зливались у живу стiну, пiднiмали перед собою щити, нацiлялись гострими списами.
На початку цiєї сутички з печенiгами князь Святослав зумiв пiдiйняти, зробити коло, створити стiну проти печенiгiв, вiн на якийсь час врятував життя багатьом своїм воям.
Але печенiги лiзли щосили на стан князя Святослава, вони зрозумiли, що пiдкрастись зненацька i вирiзати всiх воїв їм не пощастило. Вони вiдчували, що перед ними виросла стiна воїв, тому за всяку цiну i чимшвидше намагались зламати цю стiну, бо вона могла обрушитись на них.
Над островом стояв рiзноголосий шум, луна його котилась над плесом i до обох берегiв. Десь у темрявi iржали сполоханi конi. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи нi на хвилину, кричали печенiги. Руськi вої, пiдбадьорюючи один одного i наганяючи страх на ворога, не вiдставали вiд них. Навкруг бряжчали щити, дзвенiли мечi, свистiли списи, звiдусiль до неба лунали крики поранених i тих, що помирали...
I вже край стану почав виростати вал — там лежали трупи печенiгiв, там склеплювали очi, прощаючись iз зорями, руськi вої. Цей вал вимальовувався в темрявi як межа життя i смертi, вiн виростав, здавалося, до самого неба.
Увесь час князь Святослав рубався разом iз своїми воями. Вiн бачив, як смiливо помирають вони, але розумiв, що сила перемагає силу, їх мало — печенiгiв багато, їх буде ще менше, а по Днiпру пливуть на конях до острова новi й новi печенiги.
I ще раз князь Святослав спробував урятувати своїх воїв, протриматись до свiтання, коли, може, до острова допливуть iншi лодiї i коли вони повидному не прийматимуть вже удару, а самi накинуться на печенiгiв.
Вiн дав знак, слово князя воїн передавав воїну, i, вишикувавшись в кiлька рядiв, вони стали вiдходити до рiжка острова, де височiли скелi: там печенiги могли нападати на них тiльки з одного боку, тiльки там можна було втриматись.
Князю Святославу пощастило обдурити печенiгiв. Тiльки тодi, коли руськi вої налягли з одного боку, прорвали коло печенiгiв i, почепивши на спини щити, стали пробиватись до рiжка острова, тiльки тодi печенiги зрозумiли, що руський князь з воями своїми вирвався з кола, вiдходить од них i, може, сам збирається напасти...
Як оскаженiлi вовки, сунули вони тепер за руськими воями, спотикаючись в кущах i падаючи на камiння. Намагались забiгти наперед, стиснути їх з бокiв, утворити нове коло...
Поприще, може, два поприща, — як мало довелось пройти руським воям вiд їхнього стану до скелястого рiжка острова, але яким важким виявився цей короткий шлях! Уже нi з чого було вибрати в цю останню коротку годину перед свiтанком. Вирiшувалось — життя чи смерть. У цю коротку годину печенiги кинули на бiй все, що могли, руськi вої — що мали...
I руськi вої пробились до рiжка острова, вийшли на скелi.
За Днiпром свiтало.