І тут, в кафе, де ми гуляємо, зайшла Елізабет Тейлор. Ще й підморгнула.
— Може, Бріджит Бардо? По-моєму, Лізі померла. Павук, ти що — п'яний?
— Ні, я — тверезий. Вона жива. Очі сяють двома кольорами, й уся в діамантах. Клеопатра!
— Павучок, слухай пораду: замов собі сто п'ятдесят граммів нашої Столичної; смокчи ковточками, запивай червоним і не закушуй. Хіба що солоні горішки. Зверху викури цигарку. Побачиш, як усе воно устаткується...
— Я вже двадцять три роки, як не палю. Як ти, Гришо? — Павло змінив тему.
— Люба померла, а я її кохаю.
— Не пробував знайти когось?
— Розумієш, Павко, ми старіємо, а дівки то молоді подобаються.
— Так приводь молоду!
— Залиш. У мене немає таких грошей і перед дочкою стидно. Вона так дбає.
— А я ж, брате, оце саме вирішую: йти мені на пенсію, чи ні.
— Тримайся якнайдовше. Поки ти — директор, доти тебе знають. Підеш — забудуть. Щойно я пішов, у мене відібрали акції двох м'ясокомбінатів. Розумієш: у мене. Це у нас так, в Донецьку. І це ті, що колись сходити зі мною на полювання вважали за свято.
— Я не маю жодної акції.
Зранку майбутні партнери вирушили на південь Франції. Жан-Жак хвацько керував автомобілем, не гальмував на поворотах, і Павло дещо піднісся духом: "А якщо ідея Спільного підприємства з французами насправді реалізується, може, мені й не квапитись з уходом? Їздитиму на наради до Парижу, питиму каву по три євро за чашечку. Директор Петров колись співпрацював із цими французами, відзвивався схвально. Розширимо Європейський ринок, остаточно відкинемося від Росії."
Французький завод не справив на Павла особливого враження. Технологія виглядала багатолюдною, слабшою від тієї, яку він бачив у пана Бернарда, більш схожою на конотопську. Зате сподобалося мальовниче містечко Фьюмел на березі бурхливої річки. Жан-Жак зводив його на засідання Муніципалітету, де подав гостя, як потужного інвестора, але депутати йому не повірили. "Мабуть, не все на заводі добре з економікою, якщо вони так насідають на директора. Форд попереджав, що об'єднання двох неспроможних виробництв здатне лише породитти одного здоровенного банкрота", — подумав Павло і відчув, як повільно згасає ентузіазм, що тільки-но розпочав зароджуватись.
Повернувшись до Конотопу, Павло Гнатович написав заяву на звільнення. Обійшов усі цехи і відділи; сфотографувався з усіма бажаючими, побажав успіхів в роботі, здоров'я і щастя в особистому житті, попрощався і за два тижні вже не вийшов на роботу.
Дев'ять років потому
Липневого суботнього вечора на велелюдному майданчику попід кінотеатром "МИР", біля фонтана, два десятка немолодих пар задушевно виводили позабуті танці. Три дідугани — кларнет, труба, тромбон — і шмаркач з акордеоном грали їм диксиленд. Кларнетист — то був Джока, який нещодавно повернувся з Новосибірська, де прожив понад сорок років, поринувши у підсвідомість, імпровізував на тему "Маленька квіточка"; трубач Мотузка слинявив мундштук, готуючись до вступу з високої ноти. Він приїхав із Чернігова навідати брата і залюбки приєднався до раритетного гурту. У тромбон дудів Павло Шелестович, а на акордеоні витівав молодший син покійного Фіми — Ілля.
— Може, Павле Гнатовичу, вдаримо "Коли святі марширують"? — шанобливо запитав він, завершивши мелодійні перебори.
— Чому б ні?
Квартет гримнув в унісон вступну фразу; Мотузка зачепив тему; Джока обкрутив її карколомними варіаціями, а Павка, відчеканивши улюблене соло, колупався в нехитрому контрапункті. Звідкілясь у коло поважної публіки заскочили молодики і зашарпалися у бугі-вугі. Павка затягнув гліссандо знизу вгору на всю кулісу і побачив дружину що стояла під пишним золотавим каштаном, схрестивши руки. "Яка ж вона у мене гарненька!" — вигукнуло серце.
— І не соромно генеральному директору, хоч і на пенсії, виставлятися хлопчиськом? Ви б ще картуз для дрібняків перед собою виставили, — відзначила жінка, підійшовши впритул.
— Анфісочко! Роки безсилі перед тобою! Будеш вічно молодою. Якби не Павка, я б закохався, наче в перший раз. Приєднуйся! Вдаримо твою фартову "І want You", — вигукнув Джока.
— Нехай спершу Шелестович пояснить, що то за лист з військкомату? Чуваки, подивіться на нього: дід Павло на війну зібрався! І як же твій роман, що ти пишеш усе життя? А хто ж тебе в АТО лікуватиме? Унітаз із собою прихопи. Дивись, бо й я піду слідом: лікарі на фронті в дефіциті.
— Справді, — мені, — здивувався Павло. — Дякують за патріотизм і радять сидіти вдома, берегти здоров'я. Так що, люба, заспокойся. Бачиш: відмовили. Хотів в бою черпнути натхнення, і не дали.
— Навіть і не думай: воєнком у мене лікувався.
Дружина пішла, а Павло пояснив друзякам:
— Знайшов я в Інтернеті фотографію російських солдатів, які обсіли танк ПТ-76 і хизуються завойованим Донбасом. Підписалися, як службовці 227-мої танкової бригади, що постійно дислокується на Півночі, в Луостарі, тобто там, де я відслужив два роки. Всі в тільняшках, наче матроси; розвалилися на броні і скалять зуби. Ну, думаю, я вас, шмаркачів, навчу воювати! Пішов до військкомату і написав заяву. Оце, бачите: відмовили.
— А я за сорок чотири роки звик до росіян. Вони навіть здаються мені щирішими від нас, особливо у випивці, — признався Джока.
— Для мене, як футбольного вболівальника, це — якби у роздягальню "Шахтаря" вдерлися б фанати московського "Спартака" з фаєрами і битами та почали геть усе трощити. Навіть вбивати, — висловився Мотузка.
Промовчав Павло, що вже побував на полігоні, і за сто доларів йому дали зробити на Т-64 повне коло з перепонами, які він подолав без зупинок та скачувань і вклався в норматив часу. Тридцятирічний комбат, який ще донедавна працював токарем на "Автомоторі", здивувався:
— Ну, ви, Павле Гнатовичу, даєте! Скільки вам? Сімдесят два? А виглядаєте браво. Будь по-вашому: беру вас позаштатним зампотєхом. Мимо воєнкомату. Танки повсякчас потребують ремонту, а спеціалістів катма.
— Єсть! — козирнув сержант Шелестович. — Слава Україні!
— Героям Слава! З неділі виступаємо.
Конотоп,
березень 2022 року
Далі буде
Література
1. Танцюра Г.Т. Зятківці. Історико-соціологічні нариси: Худож.-публіцист. Видання. — К.:ЗАТ "Віпол", 2007. — Іл. — 536 с.
2. Боровиков С.С. Освідчення у Коханні. Літературно-художнє видання. К.:ЗАТ "Віпол", 2006. — 159 с.
3. Матвієнко А.А. Подвижник. Спогади сучасників про Івана Андрійовича Лисого. Громадсько-політичне видання. ФОП "О.О. Купріянова", 2010. — 150 с.
4. Матвієнко М.П. Історія славетного заводу. Історико-краєзнавчевидання — ТОВ "ТВОРИ", 2022. — 360 с.
5. Сучасне виробництво, відроджене банківським капіталом. Стаття в журналі "Час Відродження" (вісник УСПП) No3,c 100-103. Вид. Дім Час відродження. — 2002 .
6. Авторський колектив: Акічев Ш.М., Ганзя М.М. та інші. Конотоп на перехресті шляхів. ВД "Фолігрант, 2012. — Іл. —126 с.
7. Голомба І.Ф. Чорні жнива. Із збірника матеріалів Всеукраїнської наукової конференції "Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу". — МАУП, 2003. — 26 с.
8 Енциклопедія українознавства. Сільське господарство.Аграрний устрій центр. і сх.земель. izbornik.org.ua/org.ua/encycl/eui100
9. Енциклопедія українознавства. Аграрний устрій зах.українських
3eMenb.izbornik/org.ua/org.ua/encycl/eui100.htm
10. ик.'иткіреДіа.огд/Мкі/ФранцішеК-Салєзій-Потоцький
11. uk.wikipedia.oгg/wiki/Станіслав_Щенсний_Потоцький
12. гu.wikipedia.oгg/wiki/Иваново-Вознесенские_стачки
13. uk.wikipedia.oгg/wiki/Сас_(герб)
[1] Шляхецький герб, до якого належала більша частина української шляхти в Галичині (червоної Русі)
[2] Ваньча Валух. Граф із Угорщини, який розмовляв і писав на слов'янській мові, будував церкви візантійського обряду і мав слов'янську ДНК крові. 27 червня 1431 року король Речі Посполитої Владислав ІІ Ягайло пожалував на вічну пам'ять про ратні діла Ванчі Валоху і його синам села Турку, Ільник, і Явора у Самбірському повіті (Галичина).
[3] Місто, адміністративний центр Турківського району Львівської області. Вважається неофіційною столицею Бойківщини — історико-етнографічної області на північних і південних схилах Карпат.
[4] Історична область у Карпатах. У теперішній час її північну частину складають Хустський, Міжгірський, Тячівський і Рахівський райони Закарпатської області України, а південна відноситься до Румунії.
[5] Вікіпедія