І пахне мені деревина стругана. І калі б мав я руку справну, а не кістку суху на плечі пораненому, був би я тобі хоч інколи в поміч. Але ніхто уже не поверне мені руки моєї, і не поверне років, пролетаріату світовому та біднішому селянству одданих". І не було колишньої строгості в очах Сави, а був смуток в очах та задума.
Утішав його Кузьма, син Семирозума, на посад вітряка присівши: "Кожному своє у цій жисті, Саво Савовичу, як кому на роду його написано. Вершиш ти діла світові, хундамент для щастя людяцького, завтрашнього, муруючи. А я, наче жук, у гною та землі риюся. Тольки й просвітку мені, як осюди, під небеса світлі, зійду, вітру весняного вхоплю у груди і крила вітряка у мріях своїх побачу". І так вони розмовляли, душа в душу, доки й день не догорів. І допитувався Сава Малаха у совісті своєї, чи правильно він досі жив. І розказував він про себе Кузьмі Терпилу: "Не тобі, Кузьмо Несторовичу, розказувать, як ми виростали, не хужєй мого знаєш. Виростали ми, як бур'ян коло тину. Під піччю — кури, біля печі — поросята, коло лежанки, на соломі, телятко та ягнята, а ми, дрібна дєтва, на печі, влипаємо худорбою своєю у теплий черінь. А тади попав я в ремесленне. Тут уже мені стало лучшенько. Послєй, аж до служби воєнної, робив я у селищі Мньові, на лозовій фабриці. Тут я уже наївся і сяк-так приодягся, у штани матерчаті вбравсь і в чоботи юхтові взувся. Тут я уже ночами, хазяйці за гас доплачуючи, книжки почитував, а книжки мені давали соціал-демократи мньовські, вони на мене око поклали, і я до них душею тулився. Було у мене з дєтства гостре відчуття правди і справедливості, а книжки ще гострішим його зробили. Уже я крізь написане в книжках на жисть навколишню дивився, упевненим будучи, що тольки в справедливості й рівності люди жить мають.
І ось привозять нас, новобранців, у вагоні воєнному аж на Далекий Схід. Казарма тюрмою видалася. "Попал служить я в край Амурский, далеко от родиньї своей", — співали старі солдати голосами заупокійними. І знущалися з новобранців, як хотіли. Вельми ж ті, хто в дрібні начальнички вислужився. Кожен єфрейтор вимагав йому честь оддавать, хоч сотий раз повз нього ідеш. А болєй усього зачепило мене, калі єфрейтори та унтер-офіцери стали вимагать од молодих солдат грошей на горілку. Звалися ті гроші — вівсяні. Хто їх не давав, тому — позачергові наряди, або ходи увесь день по плацу гусиним кроком. Або — виводить тебе із строю, командує: "Руки на бег!" — і ганяє до семи потів. Дехто не витримував знущання, рубав собі пальці на руках, потрапляв до дисциплінарного батальйону, а одтуль уже одна дорога була — у могилу. І душа моя, прагнучи правди й справедливості, збунтувалася. А командував відділенням землячок наш, єфрейтор Бандурка. Йон особливо лютував, якщо не мав потяжки з молодого солдата. Якось в обідню перерву підходжу я до нього і кажу: "Пане начальнику, хіба можна так знущатися над людьми? Нам з вами і після служби на одній землі жити, мо', і зустрітися вам прийдеться з тими, по кому ви так топчетеся тепер…" Йон і на лиці перемінився: "Для початку, земляче, як ти такий розумний, — два наряди поза чергою! Може, навчишся розмовляти з начальником". З того дня й почалися мої ходіння по муках, заради справедливості… Серед ночі підняв мене і ще одного, сіренького, черговий по роті, показав на восьмивідерне цебро, з вушками, а в ті вушка вставлялася палиця. І побрели ми по воду для роти, а вода — під сопкою. До ранку носили ми водицю на гору. А коли рота вмилася, давай виносити брудну та чистити вбиральню. Ще я тих двох нарядів не одробив, а вже мені — нових три: не так честь оддав фельдфебелю. А яни, нижчі чини, одне одного, понятно, підтримували. І пішло: що не деньок — то нові наряди. Уже нема куди тих нарядів дівать. Рядові мені потайки співчували, а заступитися — хто заступиться, кожному своя сорочка ближче до тіла. Хто довшей служив, підходив, радив: "Бачиш, Малаха, як за твою справедливість із тебе три шкури деруть? Дай їм на горілку, вони і відстануть". А я — на своєму стояв, такий уже у мене норов: "Нікого у жисті своїй не підкупляв і принижувать себе підкупом не збираюся".
І ношу я воду та чищу вбиральню із ночі в ніч. А удень — на заняття. Хоч і міцний я був хлопець, а вже на плечах і долонях — мозолі криваві, і туман у голові, бо не висипляюся. Хто в наряді —той снідає після усіх, а спізнився на заняття — новий наряд. По колу мене ганяли, на виснаження. Одного дня прибігаю з їдальні, сідаю на лаву, із своїм відділенням. Єфрейтор Бандурка глянув злими очима: "Чому чоботи не чищені?!" — "Не встиг", — відповідаю. "Молодий солдат, встаньте, коли з вами розмовляє начальник!" А мене уже ноги не тримають. Я тольки посміхнувся. Посмішка моя збісила єфрейтора. Підскочив йон, ухопив за гімнастьорку, а другою рукою в лице. Кров потекла з розбитої губи. Я відштовхнув Бандурку, той на підлогу упав. А помічник його перевіряв гвинтівки. Побачив йон, що єфрейтор упав, і з гвинтівкою, як у штикову атаку, на мене. Я ухопив табуретку і — по гвинтівці. Калі вбігає фельдфебель: "Черговий! Що тут твориться?!" Я пояснюю: "Пане фельдфебель! Мене пан єфрейтор ударив, а побої солдат государем одмінені!.." Фельдфебель як заходився зіпати: "Тобі не тільки зуби треба повибивать, тобі голову одірвати треба давно! Дисциплінарного батальйону тобі мало, тобі розстріл пахне, ти руку підняв на свого начальника!" — "Пане фельдфебелю, — пояснюю спокійно, хоч уже й мене усього трясе, — я третій тиждень у нарядах, бо не даю грошей на горілку. І ви це знаєте, а дозволяєте знущатися над людиною".
Аж ось — і сам ротний. Фельдфебель йому доповів. Капітан вихопив револьвер і — в обличчя мені тиче: "Кулю тобі гострую, негідник!" А я і йому не змовчав: "Можете карать мене, якщо закон дозволяє, а зброю свою — заберіть, бо я за себе не ручаюся. Лякати мене не треба, я — не з лякливих". Ну, тут йон уже геть втратив тяму: "Зв'язати йому руки!" Зв'язали мені руки рушником і повели до канцелярії. Там склали протокола, зняли з мене погони та ремінь і — на гауптвахту, в одиночку. А на гауптвахті знаєш як: кухоль води на добу, хунт хліба, а на ніч — койка без матрацу. І пробув я на гауптвахті аж шість тижнів. А тади повели мене на суд батальйонний. А вже батальйоном командував бойовий офіцер, йон ще японської ухопив, надивився там і кой-що пойняв. Ми познєй і на миколаївській були за ним, як за кам'яною стіною, покуль не ліг йон од кулі німецької у сиру землю. І був йон у тому суді, який мене мав судити. Розказував я усю правду — і про вівсяні гроші, і про знущання над молодими солдатами, і про наряди безкінечні… І правдиві слова мої зачепили за живе командира батальйону. Одне слово, суд визнав півтора місяця на гауптвахті як достатню кару для мене і направив у роту для продовження служби. Переодягся я в караулці, іду в роту. Іду в роту, аж фельдфебель мене перестрекає: "Ты как идешь?!" — "Ногами, пане фельдфебелю…" — відповідаю. "Почему идешь?!" — "По землі". — "Я вижу, что — по земле, по чьему приказу идешь?!" А йон ще не знав про рішення суду. "За наказом командира батальйону, пане фельдфебелю!" А солдати біля казарми стояли, курили і чули нашу розмову. Фельдфебель тольки оком блиснув: "Я тебе еще припомню, ты свое получишь…" Але скоро миколаївська загриміла, і опинилися ми в окопах, а в окопах— уже друга балачка… А розказую я сеє тобі, Кузьмо Несторовичу, щоб ти пойняв трохи душу мою і через що я так ревно — за революцію, за власть робітничо-селянську. Бо революція — се та ж війна за правду, за справедливість, супроти начальників різних і підначальників".[11]
І пішов Сава Малаха із шпиля гори Крукової так само неждано, як і прийшов. Але встиг гукнути йому навздогін Кузьма, син Семирозума: "А куди ж яни подінуться після революції, випаруються в огні, чи як?" — "Хто?" — "Та різні ж начальники та підначальники, які топтаться по людяці простій звикли. Яни ж — наче гниди у волоссі. Воші революція, мо', трохи і вичеше, а гниду — ніщо не бере. І завтра з тих гнид хіба такі паразити виведуться! Ті ж чорти будуть, тольки у других шкурах. Не міг ти, Саво Савовичу, про такеє не думать, яно само кожній людяці, яка жисть знає, думається і болить…"
Але нічого не відповів на те Сава Малаха.
А коли утретє зійшов Сава Малаха на гору Крукову, уже вивершував Кузьма вітряка свого. Уже крутилися на каркасі крила, легкі, з напнутої між брусків ряднини. Од крил вал крутився, на вал намотувалася тонка конопляна вірьовка, і поволі повз на гору по молодій ще, весняній траві жорновий камінь. Жорна з першого, збудованого Кузьмою млина потріскалися у вогні, і уламки їх, обмиті дощами, біліли на схилі, як черепи давнього викопного звір'я. А як виповз жорновий камінь на шпиль гори і зупинив Кузьма вал та одв’язав вірьовку, сіли вони під вітряком покурити. І казав Кузьма Терпило весело: "Скоро покличу, Саво Савовичу, на першу паляницю!" А Малаха був ще сумніший з лиця, аніж торік, об цю пору, і очі його в самого себе дивилися, байдужі до світу, який відкривався з гори Крукової. І далі казав Кузьма, син Семирозума, лагідно й співчутливо: "Щось гнітить душу твою, Саво. Читаю сеє в очах твоїх". І одказував Сава Малаха, голова Пакульського комнезаму: "Чую довкіл, я ж не глухий, ніби ми усе, що й доброго було, зруйнували, а нового на попелищі жисті учорашньої нічого толком не вибудували. Дак думаю я довбешкою своєю мужицькою, що не ми руйнували, а нас самих війна руйнувала, сперва — миколаївська, а тади уже і громадянська. Як сього не пойнять, нічого пойнять не можна у вариві житейському. Що я робив три годики на фронті? Був я в саперах, підривником, і там, де я ступав, після мене гола, ранена земля залишалася. Мо', через те і сходжу я калі-не-калі на сюю гору. Як душу каменем придавить, хочеться глянуть, як ти, на зло усьому, що довкуль твориться, будуєш, а не останнє доруйновуєш. Хоч тхне од тебе чужим мені класовим душком, се теж правда. Але єстяка в тобі, Кузьмо Несторовичу, і тая правда жисті, над якою я не думать не можу. Я тобі ще тольки одну приключку свою розкажу. Було сеє у п’ятнадцятім годі. Ми тади в окопах гнили, на Варшавському напрямку. Гнили, бо не було з чим наступать, ні патронів, ні снарядів, самі штики.