І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. "Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?.." Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. "І як жить після цього?.. Як жити?.." Він аж застогнав, бо не бачив просвітку,— волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно — тільки не старостою!
"Як жити після цього?.."
А жити треба було: не для себе — заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смерті. Який навряд чи й зрозумів, чия рука висмикнула його із петлі. Який повік, до самої смерті своєї пам'ятатиме, як шматували його шомполами і як староста стояв над ним поруч із комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть наші, повісити старосту. І Іоказуватиме своїм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повісити, розіп'ясти, розстріляти, спалити, ще й попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду од посіпаки німецького! Щоб і земля над ним поросла кропивою!
Та ще більше, ніж того майбутнього суду, боявся Васильович іншого: якось у Хоролівці, в бургомістраті, йому розповіли, що в сусідньому районі повісили старосту. Заскочили уночі якісь невідомі, стягнули з постелі й повісили. Посеред двору, на журавлеві.
19 А Дімароо
577
Оцього найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і — в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти — не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка..
"То як жити на світі?.."
А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.
— Щоб у селі й душі живої не лишилося!
— А хворі?
— Вилікуємо! — І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: "Цей вилікує! Такі ліки припише, що й мертвого на ноги поставить!" Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто — ні. Гайдук, діставши блокнот, занотовував. Часто цікавився:
— Погрібний, це той, що біля ставу живе?
— Той самий.
— Теж був у активі?
— Який там із нього актив! — махав рукою Васильович.— За старшого куди пошлють.
— А хто тоді у нас поле одрізав?
— Погрібний?! — перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнів: Погрібного він бачив у лиху ту годину чи не Погрібного? — Та куди йому міряти, як він двох пальців на своїй руці полічити не годен!
—А цей? — дійшовши до комірника, запитав Гайдук.— Теж не ходив? Не розкуркулював?
— Цей розкуркулював.— Приходькові комірника не жалко ніскілечки — лайно людина! — Цей і мене розкуркулював — за Івасютами вслід. Тільки його тепер голими руками не візьмеш...
— Що він за цяця?
— Цяця не цяця, а в активістах німецьких. Старається, аж спина тріщить.
— Гріхи замолює?
— Та може, і так.
— А це — теж німецький активіст?
— Глекуха? Та цей з колиски — ні риба ні м'ясо. Куди вітер повіє, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи...
Потім, коли покінчили зі списками, Гайдук поцікавився, скільки лишилося коней, чи взяті на облік. Дізнавшись, що не так і багато: на чотири підводи од сили,— жорстко сказав:
— Впрягайте корів! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвір'ї була! Чули, що казав комендант?
— Та не позакладало,— скривився Васильович.
— Тож завтра щоб було не менше десятка підвід! Приходько сам розумів, що одними кіньми не впораються.
Тож доведеться впрягати корів. Це ж плачу буде та прокльонів!..
— Все? — запитав Гайдук
— Та начебто все... От тільки людей сповістити...
— Ну, то вже ваша справа.— Гайдук звівся, потягнувсь, аж хруснуло в спині.
—Ви що ж, у район? — запитав Приходько: була саме обідня пора, але йому не хотілося запрошувати до себе Гайдука.
— Який там район! — з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите.— Буду знайомитись із поліцією, подивлюся, хто на що здатний... Та вже й пізно... Поки доберусь, зовсім ніч буде.
"Кликати на обід чи не кликати?" — вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильніше, може, що й випитати. В одній же упряжці віднині, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого,— не хотілося, ох не хотілось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидів за обіднім столом у власній оселі, на що вже той набивався. Раз навіть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тоді Приходько спровадив із дому. Не в спину виштовхав — послався нд серце... А цього так не вирядиш, це тобі не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом німецьким і тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.
Цьому не скажеш, що я тут, може, старший. Бо я таки староста, а ти — начальник поліції...
Приходька виручив, сам того не відаючи, комірник. Почувши, що в управі сидить якийсь німець, не витримав, явився непрошений. Причинив двері сінешні, обережненько голову в щілину просунув, сюди-туди оком цікавим повів. Кивнув у бік кабінету:
19*
579
— Засідають?
— Та засідають,— відповів посильний.
— А хто там, окрім старости?
— Якийсь німець з району.
— Ага...
Комірник бочком проліз у щілину, причинив обережненько двері. Тихенько висяказся, пригладив чуба, навшпиньках підійшов до дверей, за якими були Приходько й гість із району. Припав вухом, прислухався: мовби не лаялись. Ну, Боже поможи!..
Стукнув пальчиком раз, стукнув удруге:
— Мона? — І, виструнчившись, до Гайдука (упізнав з першого погляду): — Голова сільської общини з'явився по ваші указанія!
— Оце ж він, наш голова! — з притамованим насміхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комірника, потім спитав:
— Не впізнаєш?
— Та вроді той...— не знав комірник, що зараз вигідніше: упізнати одразу чи трохи почекати.— Вроді десь і стрічалися... Пам'ять, звиняйте, у мене: забувать став, як і звати...
— Хитра ж у тебе пам'ять! — усміхнувся Гайдук— А Гайдуків пам'ятаєш?
— Гайдуків? — Комірник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далі грати в забудька.— Та мов пам'ятаю...
— А як поле їм обрізав, пам'ятаєш?.. Разом із Ганжею...
— Я? — зовсім ісусиком прикинувся той.— Це ви про мене?
— Про тебе, про тебе! — вишкірився Гайдук, а комірника аж морозом обсипало од того лиховісного усміху.— Ти найбільше тоді й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити... І знаєш, що я тоді подумав про тебе?
Комірник уже зовсім онімів. Стояв ні живий ні мертвий.
— Подумав, що першим, кого повішу, як наша візьме, будеш ти,— безжалісно продовжував Гайдук— Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! — Гайдук ще раз усміхнувся зовсім уже обмерлому комірникові, послав до кишені руку. У того вже й очі полізли на лоба: ну, зараз встрелить!.. Гайдук же натомість дістав табакерку, вийняв сигарету, постукав нею по кришці (комірник аж здригався щоразу).— Ото так, дорогий землеміре... Ви, бачте, думали, що навіки гору взяли, а воно вийшло пшик... Де тепер твої більшовички — за Уралом? —
Запалив, затягнувся, пахнув димом комірникові прямо межи очі — той боявся ними і зблимнути, потекли тільки сльози.— Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий." Тільки гляди... Гляди мені!..— А що "гляди"— і так було ясно.
— Та я... Та ми...— Голос знову повертався до комірника, все на ньому аж ворушилося од щчстя, що лишився живий.— Та що прикажете, я зараз!
— Спершу взуйся по-людському — обірвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комірникові й справді були черевики, наче в старця позичені: скупенький, він завжди всю взувачку доношував до дірок у підошвах. Та й то: коли вже зовсім розвалювалися, не викидав, а складав у коморі — ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, відколи він почав і .взуватися.— Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.
— Зараз... Я зараз".— заметушився той.— Я ж, звиняйте, не знав.—Повернувся, щоб бігти, але Гайдук зупинив:
— Гаразд, хай потім. Тільки щоб удруге я на тобі цього ошмаття не бачив!
-Та я ж, звиняйте, не нарошне! — виправдовувався комірник Дивився з такою відданістю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь — стрибне і не зблимне.— То які, мо', будуть указанія?
— Указанія? — Гайдук ще раз пильно зміряв комірника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якісь вказівки, потім сказав: — Указанія одержиш од старости... А поки що запрошуй нас на обід. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?
— Погобідати? Аякже, мона! — Комірник заметушився так, мов накривав уже на стіл.— Жінка там наготувала, та й пляшечка є. Я наче знав — приберіг.
— Що, пане старосто, приймемо запрошення? — зовсім уже розвеселився Гайдук він таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотів уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дугою вигнуту спину.
— Дякую, ви вже якось там без мене...
— Чого так?
— Треба ж людей оповістити: боюсь, що не встигну.
— Що ж, треба то й треба,— погодився одразу Гайдук— А ми таки пообідаємо. Ну, веди, показуй, як ти при новій владі тут розкошуєш!
І комірник, радий прислужитись, повів. Цей не горбився, не ховав голову в плечі: дріботів поруч із Гайдуком, заглядав віддано в очі, на питання, як живеться, відповідав, аж прицмокував:
— Та живемо — спасибі визволителям нашим!..
— Що, так хліба багато? — допитувався глузливо Гайдук.
— Та не так щоб і багато...
— Чи салом уже й чоботи змазуєте?
— Та й сальця не так щоб і дуже...