Я за вами, тату, доглядати буду.
— Ні, я вже якось сам собі раду дам. Ти ж за всією сім'єю турбуйся. Прислухайся, що робиться в селі. Коли щось буде погане — кидайте все і тікайте до рідні чи в Медведівку, чи в Майдани, чи прямо в ліси.
— Добре, тату, — міняючись в обличчі, рішуче відповів.
— Малий ти ще, сину. Не твоїм плечам такий тягар здержати. А прийдеться, — приголубив і так, обвивши рукою русяву голову, увійшов, накульгуючи, з Андрієм до хати.
"От уже і відійшла найкраща частина твого життя... А не нажився. Неначеб учора зустрівся місячної ночі в жнива на Великому шляху з Югиною, неначе вчора виглядав Марту біля гаю... Жаль, що її не побачу перед від'їздом. Коли б здоровий був, пішов би попрощатися, а так... Хай не має серця на мене".
Докія повела спати Ольгу в другу хату, і гарячі руки Югини обвили його шию, прихилили чубату голову до грудей
— Що ж я робитиму без тебе? — тремтіла всім тілом і ще тісніше притулялась до нього, стараючись не торкнутись болючої ноги.
— Не одній тобі горювати прийдеться. Дітей бережи, Югино... Ну, не треба. Чуєш? Ти ж знаєш — не люблю я цього.
Але вона знову не змогла стриматись од плачу; трусились, аж підкидались плечі, а руками, неначе сліпа, перебирала його руки, плечі, груди.
— Де не будеш, Дмитре, дай про себе знати. Будеш партизанити — і нас забирай. Ми не гірші від людей... Всіх забирай, — твердо глянула на нього.
— Добре. Тільки не тужи мені. Сім'ї не печаль.
От і пішло його щастя, неначе вінок за водою. Надивляйся, Дмитре, на свою дружину, бо може й побачити більше не доведеться... Скільки треба сказати одне одному, а слова знаходились дрібніші, не ті, тільки дотик рук, уст промовляв більше, міцніше. Так і просиділи, аж поки не піднялось високо в небі п'ятикутне сузір'я Візничого...
Недовгі були збори. Він уже більше не міг слухати приглушеного зітхання.
Андрій торкнув коней, і рідні голоси залишилися позаду. Лежачи на возі, він бачив синюватий обрис своєї хати, гущавінь саду і застиглі дві постаті біля тину.
Вдалині гриміла ніч, сполохами підіймався розколотий вогнями обрій, і поміж чорними деревами текло криваве небо.
Чи ж думалось йому виїжджати такої ночі з свого села в тривожну далечінь? Ще недавно господарем проходив він цими просторами, орав їх, засівав, кохав, а тепер віддаляються вони від нього, відходять, як життя з покаліченого тіла. І невже він ніколи не повернеться в свої рідні місця?
Ні, брешете, наперекір усьому лихому він повернеться сюди. І не бездомним заблудою, а господарем повернеться. Хай не пшеницею буде пахнути його рука, хай кров'ю запахне, а він прийде сюди. І горе тому, хто стане поперек його дороги. Тепер він почне косити свій покіс на всю широчінь, — і Дмитро, хмурячись, непомітно для себе весь час прикушує половину нижньої губи.
Тихо шумить Великий шлях, міцно пахне теплий липовий цвіт, купаючи Дмитра в своїх хвилях, як і в давнину, коли його, ще немовлям, носила мати на поле у жнива. Із шляху звернули на луги.
Над мерклим скошеним лугом непорушними вартовими стояли гостроверхі копиці. Чорніло підгниле незібране сіно, і серце Дмитра ще більше защеміло.
— Досить, Андрію. Попрощаємось — і йди додому.
— Я з вами хоч до лісу доїду.
— Ні.
Андрій притримав коней, і віз зупинився біля недовершеної скирти.
— Прощавай, сину. Нехай тебе доля боронить від лихого. Хай... — раптом Дмитрові перехопило дух, він вже не міг дивитися на бліде обличчя сина, що стояв біля батька в суворій задумі, мовчазний і нерухомий. З зусиллям ковтнув клубок, що підкотився до горла.
— Прощавай, сину.
— Тату, — поцілував Андрій батька. — Куди ж ви подастеся? Тепер і дороги можуть перерізати... Тепер...
— Куди? — не хотілося говорити дитині потайних думок: ще може не так могло скластися його життя, та й не в його вдачі було раніше хвалитися тим, що ще не зроблено. Але син, стоячи на дорозі, ждав од нього відповіді, немов од неї залежало все на світі.
— Ти чув промову батька Сталіна? Читав?
— Чув, читав, — полегшено зітхнув. — Я так і думав, тату, я так і знав: ви в мене такий, — і очі хлопця заблищали гордістю і вологістю. — Тату, коли ви буде в наших місцях — мене заберіть із собою... Я, я... Ви ще не знаєте мене, тату. Я все перенесу. Я хочу зробити щось для своєї Батьківщини, для нас. Ви не дивіться, що малий... — він задихався, проковтував слова, побоюючись, що батько не зрозуміє його.
— Гаразд, сину.
І хлопець гостро подивився на батька: чи не пробилась десь ласкавою насмішкою, примруженим усміхом якась рисочка на його чолі, бо ж батько нерідко зверхньо потакував йому. Це Андрія образило б навіть в годину прощання. І зразу ж відлягла настороженість, тривога: батько зрозумів його.
— Гляди ж, Андрію, ти тепер голова у домі. Не проґав життя свого, нашої родини.
— Добре, тату. — Тричі, як з дорослим, поцілувався батько з сином і хльоснув коні батогом, щоб скоріше заглушити нестримний біль.
Проїхавши з гони, обернувся. На дорозі непорушне стояла чорна невеличка постать. До неї наближався мерехтливий тривожний багрець переплавленого небосхилу. Цей багрець уже розповзався не по небу, а по тілу Дмитра; висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважніле серце і кожну прожилку.
Це горіла його земля.
Великий життєвий шлях в тяжкій крутизні піднімався перед ним. Руками, очима, розумом охоплював цей шлях, бо на ньому він, Дмитро, буде порядкувати.
Ні одно полохливе, ні одно половинчасте, ні одно обережне зітхання не ворухнулось в хмурих думках, які тягнулися до наступних днів боротьби. За свою Батьківщину в нього вистачить сили увійти в огонь, мовчазним каменем і гордим воїном згоріти в ньому. Ще його руки і пожнуть, і покосять в криваві жнива.
До останнього подиху він буде нищити нечисть, що ступила на землю його батьків і дітей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.
І дивно, що тепер, віддаляючись од села, від людської течії, він не чув себе самотнім. Із ним поруч стояли найкращі його вчителі і друзі, його невелика сім'я і його велика рідня. Бачив у боях і Маркова, і Кошового, і Мірошниченка, і Кушніра, і Очерета; не віддалявся, а наближався до них, — сподіваннями і відчуттями нової роботи, що завтра її робитиме. Без клятви клявся усім найдорожчим, що мав і матиме в житті: він не зміліє в ту годину, коли міліють ріки, він не стане скорботним мостом над висохлим мертвим руслом.
І для чого б йому, Дмитрові, було життя, для чого б йому була немеркнуча краса рідної землі і неба, коли б він хоч на хвилину забувся, що його дороги, живі і болючі, лежать тут, на тривожнім привіллі, що він є часткою своєї Вітчизни!
Насторожено тривожно гудуть ліси. Чорнолісся зведеною банею прикриває темноблакитну ріку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.
Раптом коні сполохались чогось, шарпнулися вбік і, задираючи високо голови, полетіли лісом. Сторожким поглядом побачив якусь постать під деревом. Щось було знайоме й неприємне в тій прищуленій тіні.
"Неначе Созоненко", — стукнула здогадка.
І в ту ж хвилину злісно ахнув, прикусивши нижню губу. Заднє колесо з розгону наскочило на пень, звело наниз воза і так брязнулось в землю, що все тіло занило в Дмитра, наче хто всередині провів терпугом. Кріпко, до болю в м'язах, натягнув віжки і знову виїхав на дорогу, сторожко вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого місця, сукровиця обпекла його пальці.
— Приїхав дідькові в зуби, — вилаявся про себе. Поміркувавши, вирішив заїхати на пасіку до Марка Григоровича, перебути трохи в лісі, поки сукровиця не перестане прихиляти його до землі. Доїхав до огорожі і незчувся, як підійшов старий пасічник.
— Це ти, Дмитре?
— Я, діду. Не спиться?
— Ет, хіба тепер заснеш? Безталання наше та й годі. Сидиш, як пень старий. Думаєш та думаєш, аж мозок тобі за череп задіває. Віриш, Дмитре, праве моє слово, що так і чую, як обертається, ворушиться він у голові.
— Соломія ж де?
— Соломія? — схрестив руки на палиці. — Пішла свій інститут доганяти. Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тільки на людське життя розпогодилось, аж на тобі гусінь фашистську.
Спираючись на костур, Дмитро ледве дійшов до хати. Вона віяла медом, воском і тими чистими чарами юності, що бувають лише у південних лісах, які стрічають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецеві прогалини.
— Поживеш зі мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого — я тебе в таку схованку впакую, що ніхто не знайде.
— Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.
— Знаю, вірю, Дмитре... Це поки кров угамується. Де ж моя маленька теперички в світі?
— Тільки, Марку Григоровичу, щоб нікому-нікому ні слова. Воза ж і коні треба в яру залишити.
— Ніби я не знаю, що робити. Не вчора на світ народився. Я тебе своїми ліками полікую. Куди там твої фершала виспіли.
XV
Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лісах і болотах, прислухалося до тяжкого подиху війни, що вже налягав чорною хмарою на хліборобські оселі і життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями — ніде ні живої людини, ні худоби. У вогкій землі знаходили притулок люди, сповнені лихим передчуттям, невгамовним болем.
А чутки проте і в землі знаходили колгоспників, передавалися під гарматний грім і квакання мінометів. Було відомо, що фашисти вже були в Кривому хуторі і на Гавришівці. На Гавришівці вони розташувались обідати, дітям дали по цукерці, а після обіду повиганяли всю худобу і погнали шляхом. Людей не зачепили, тільки побили кількох жінок — ті просили, щоб худобу повернули.
В Кривий хутір до вдовиці Фросини Дерев'янко заїхала машина з офіцером і двома солдатами. Лейтенант зразу ж пішов до хати, а солдати метнулися виводити тільну корову. Кинулася Фросина до корови, обнімаючи і обливаючи її слізьми. Водночас, мов два камені, гупнули по обличчі два кулаки. Захлинаючися від плачу, вибігла жінка з подвір'я. За нею по зачерствілій дорозі потягнулася кривава стрічка. В цей час вулицею проходив дід Хмара, кремезний гордовитий чолов'яга, він сам колись піднімав млинове жорно, а з японської війни приніс .двох "Георгіїв". Увійшов дід у хату, підійшов до офіцера, який саме поспішно порався біля шафи, заговорив.
— Не жалій, діду, корови.