А коли б вони й мали конi, то куди поїдуть на них? З неба сипле снiг, все дужчає й дужчає мороз, у полi нi проїхати, нi пройти, десь над порогами i на кожному кроцi в полi на них чатують печенiги.
Князь Святослав велiв воям вертатись назад, до Бiлих берегiв, до самої луки моря. Краще вже стояти там, де є поодинокi села, де, може, щось продадуть i херсонiти, анiж замерзнути серед Днiпра або загинути вiд кривої шаблi печенiга.
Це була страхiтлива холодна, голодна зима. У пiзнiший час лiтописець, згадуючи похiд князя Святослава й цю зиму, писав, що не було в них борошна й був голод великий, по пiвгривнi платили за кiнську голову. Скiльки горя й муки, скiльки смертей таїться за цими короткими словами!
Щоб дерев'янi лодiї не затерла крига, князь велить витягти їх на кручi.
I вої його, а з ними й вiн сам, кiлька днiв по пояс у крижанiй водi бродять, волочать важкi лодiї на берег, пiднiмають на високi кручi.
Деякi лодiї вони поперевертали, щоб жити довгу зиму пiд ними, викопали землянки на березi, щоб там рятуватись вiд вiтрiв i морозу. Обходили навкруг береги, вирубуючи кожне дерево, збираючи кожну трiску, щоб хоч крихту зiгрiтись взимку й зварити якусь юшку. I коли настала зима, тут, на білих берегах, вирiс цiлий стан, оточений валами з пiску на випадок, коли б на них спробував напасти ворог.
Ворог не напав. Печенiги, напевно, сидiли до перших морозiв над порогами, а тодi рушили далi в поле, де були глибокi яри, в яких можна було сховатись вiд вiтрiв, росли лiси — паливо, був звiр — хутро й м'ясо на всю зиму, близько були городи й села, з якими печенiги торгували.
Але в станi на Бiлих берегах були iншi вороги, i вривались вони туди не через вали.
Першим ворогом були хвороби. Iдучи до Києва, князь Святослав велiв взяти з собою всiх поранених. Деякi з них померли в дорозi, i їх опустили на дно моря, деякi довго й тяжко хворiли й помирали один за одним на Бiлих берегах.
Хворiли й здоровi вої. Моровi хвороби прокочувались над станом. Вої тяжко страждали вiд застуди, шлункових хвороб та ще невiдомої хвороби, вiд якої тiло вкривалось струпом...
Найбiльше ж мучив людей голод. Князь Святослав не помилився — херсонiти напевне знали, що руси сидять на Бiлих берегах, але в полi не з'являлись. Коли ж самi руси з важким трудом добрались до Херсонеса, щоб купити коней i волiв, то з них справдi брали пiв-гривнi за одну кiнську голову...
I зараз там, у пiсках над Днiпром, тлiють костi воїв князя Святослава. Багато їх тодi прийшло сюди — мало залишилось. Тi ж, що залишилися, ждали весни, але не знали, чи дiждуться.
Серед ночi з моря Руського заблукав вiтер. Вiн вiйнув над Днiпром — i там задзвенiла крига, пролетiв над кучугурами й косами — i там встали вихори з пiску й снiгу, вперся в далекi лiси — i застогнали, зарипiли старi, похиленi до землi дерева.
Але люди, що зимували на Бiлих берегах, не злякались. Почувши серед ночi тужний стогiн вiтру, вони вилазили з печер, хиж, настилiв над лодiями i пiдставляли засмаглi, обмороженi обличчя назустрiч теплим хвилям.
"Теплий вiтер, — радiли вони, — розжене снiги, порве мости на Днiпрi, понесе лодiї додому, в Київ... Вiй, вiтре, дужче повiвай з теплого краю!"
Вiтер нiби чув їхнi благання — линув i линув з моря, шугав кiлька днiв пiдряд, дужчав, вихрив, зламав нарештi кригу на Днiпрi, заходився її трощити, вивертав на кручу, гнав мимо Бiлих островiв...
У цей же час, як не шумiв мiж пiскiв вiтер, як не скреготала крига на Днiпрi, але вої почули, як високо-високо вгорi, у голубому небi мiж хмарами, народились i полетiли до землi чарiвнi звуки. Там з далеких полуденних земель на пiвнiч летiли гуси й журавлi.
Це був тiльки початок весни. Ще кiлька днiв пiсля того шумiв i гримiв Днiпро, крига насувала на кригу, перла в береги, лiзла на кручi. Вiтер заходив з пiвночi, дихав холодом, iнодi з неба зривався й снiжок — зривався й танув.
Проте вої знали, що настав час весни, рвалися до рiдних осель, не могли далi сидiти тут, на Бiлих берегах над морем. I тiльки на Днiпрi то тут, то там мiж сiрою кригою зачорнiла каламутна вода, вони заходились спускати лодiї, ладнали в кочетах весла, оглядали вiтрила...
Ранньої весни 972 року лодiї князя Святослава почали одриватись вiд Бiлих берегiв над Руським морем i попливли вгору, до Києва.
Князь Святослав i воєводи зважили на те, що десь над Днiпром можна потрапити в засiдку. Печенiги, звичайно, вже поспiшають до Днiпра, щоб зустрiчати по веснi гостей з пiвночi й моря. Вирiшили розбити лодiї на три частини: перша пробиватиме шлях Днiпром, друга везтиме скарби й по потребi прийде на помiч першiй, третя прикриватиме рать. Князь Святослав поїхав з першою частиною. Як i завжди, вiн хотiв бути й тепер на чолi своїх воїв...
Це був дуже важкий шлях. Якби вiяла низовка, вої поставили б вiтрила, i лодiї летiли б до рiдних берегiв. Але вiтер не тiльки не допомагав воям, а дув i дув тепер з пiвночi, гнав супротивну хвилю. Вої виходили на берег, брали бечови, пробували тягти лодiї. Шлях їм перетинали затоки, плавнi, та й небезпечно було тягти лодiї понад берегом — тут за кожним кущем мiг причаїтись печенiг. Доводилось гнати лодiї на веслах — проти швидкої течiї, високої хвилi. Люди ж були такi стомленi й виснаженi пiсля важкої зими!
Через те й вийшло, що руськi вої рушили вiд Бiлих берегiв ранньої весни, але їхали повiльнiше, нiж iшла весна, i побачили вдалинi острiв Григорiя тодi, коли все навкруг зеленiло, буяло, цвiло.
Переднi лодiї, на яких їхав i князь Святослав, зупинились бiля острова, коли сонце почало схилятись до заходу. Князь Святослав велiв сховати лодiї у березi мiж кущами й попiд скелями, а сторожi велiв пiти й оглянути острiв, бо печенiги могли там ховатись у густих гаях i ярах. Сторожi повернулись тодi, коли сонце стало зовсiм низько на заходi. На островi, розповiдали вони, нiкого немає, не видно кiнського й людського слiду...
Тiльки тодi князь Святослав дозволив воям вийти на берег. Робити це можна було вже безпечнiше — над Днiпром снувались присмерки. Коли б на лiвому березi десь i сидiв печенiг, вiн нiчого не побачив би на островi.
Вийшов на острiв i князь Святослав. Вiн добре пам'ятав цей затишний куточок на рiжку острова. Тут недалеко вiд того мiсця, де зупинились лодiї, на великiй галявинi пiд скелями, так само стояв i бринiв молодим листом вiковий дуб, перед яким складали жертви всi, що щасливо минали пороги, i тi, що з великим страхом до них вирушали. Князь Святослав з воями своїми клали тут жертву, коли йшли на брань. Хотiв вiн принести жертву й тепер — щасливо закiнчилась їхня путь вiд Бiлих берегiв, нехай боги бережуть воїв i в порогах!
Князь Святослав став перед дубом, готуючись принести в жертву богам чорного хорта. Витягнувшись пiвколом, у глибокому мовчаннi стояла за князем його дружина. Сонце дiйшло до обрiю, торкнулось скель. Темна вода линула мимо острова, далеко по той бiк чорнiв лiвий берег.
На тлi багряного неба яскраво вирiзьблювався могутнiй дуб. Стовбур його нагадував постать велетня, довге гiлля було як простягнутi вперед руки, на гiллi висiли зотлiлi ручники, пробитi шоломи, пощербленi мечi, iржавi списи...
З Днiпра вiйнув вечiрнiй вiтер — i заворушились, мов живi, ручники, забрязкотiли шоломи, мечi й списи, нiби хтось говорив до воїв.
— Боги вимагають жертви, — пролетiло мiж ними.
Князь Святослав сам принiс у жертву богам хорта й окропив стовбур дуба, промовивши:
Боги! Ми щасливо повернулись сюди,
Складаємо вам жертву за помiч вашу,
Боги, поможiть нам далi i милуйте,
Даруйте перемогу на бранi, мир на землi...
Усi вої повторювали слова князя Святослава. А в цей час над лiвим берегом Днiпра, все в одному мiсцi, де серед густих кущiв стояла стара верба iз збитою перуновим вогнем вершиною, кружляли й кружляли двi лелеки. Раз за разом вони спускались до вершини, де чорнiло їхнє гнiздо, сердито скреготали дзьобами, але, нiби злякавшись чогось, сполохано вiдскакували вiд гнiзда й знову починали кружляти в небi.
Лелеки були сполошенi немарно: на вершинi верби, ховаючись у гiллi, сидiв дозорець iз луком i стрiлами бiля пояса. Пiд деревом у кущах сидiло на конях кiлька вершникiв — чорних, засмаглих, у низеньких баранячих шапках i таких самих куцих кожушках, пiдперезанi ремiнними поясами, на яких висiли кривi шаблi.
Один вершник, правда, одягнутий був краще, нiж iншi: шапка на ньому була з соболя, оздоблена кiлькома великими самоцвiтами, iз дорогого соболя пошитий був i кожух вершника, на грудях у нього на золотому ланцюзi висiла тамга* (*Тамга — княжий знак.) iз невiдомим написом, шабля вершника обкована була золотом i цяткована перлами. Якби князь Святослав мiг бачити вершника з тамгою, то пiзнав би його — це був печенiзький каган Куря, що колись пiд Києвом присягався йому в мирi й дружбi.
Але що важило слово печенiзького розбiйника? Ще минулої осенi над Днiстром знайшли його посли iмператора Цимiсхiя. Тодi ж вони дали йому мiх iз золотом i пообiцяли дати ще стiльки ж, аби тiльки вiн наскочив у полi над Руським морем або десь на Днiпрi на князя київського Святослава i вбив його. Каган Куря, пам'ятаючи свiй невдалий похiд на Київ i образу вiд князя Святослава, згодився це зробити.
I коли князь Святослав плив iз воями своїми Руським морем, то з суходолу — з ярiв i лiсiв — за ним пильно стежив каган Куря з своїми вершниками. Ромеї нiбито не воювали, але воювало їхнє золото. Князь Святослав плив морем — печенiги посувались суходолом, вої князя зазимували на Бiлих берегах — каган Куря став улусом вище над Днiпром. Ранньої ще весни печенiзька орда вийшла на пониззя, каган Куря бачив, як лодiї руських воїв почали одриватись вiд Бiлих берегiв i попливли вгору проти швидкої течiї.
Тодi каган зрозумiв, що настав час помсти. Повернувшись до улусу, вiн велiв своїй ордi з кибитками, жонами, худобою рушати на схiд, а сам iз кiлькома тисячами вершникiв став посуватись вгору понад Днiпром. I скiльки не пливли вої князя Святослава проти води, каган Куря, криючись у ярах i лiсах, посувався з вершниками своїми вище й вище понад Днiпром. Ждав нагоди, коли зможе напасти на князя Святослава.
Тепер ця нагода трапилась. Каган Куря знав, що князь Святослав розбив свої лодiї на три частини.