І вже знайшовся серйозний покупець, згодний заплатити подвійну ціну.
Глянувши на "серйозного покупця", Шелестович зрозумів, відчув шкірою, що скоріш за все настав час уходити. То був тридцятирічний самовпевнений, щасний бізнесмен, що явно не збирався прислухатися до думки старого виробничника. "Шмаркач з мамчиними мільйонами", — оцінив Павло нового власника. Але не тільки поява гонористого покупця змусила його замислитися: вже кілька років він відчував недогоду з боку найближчого оточення. Керівники, яких він колись "підібрав із канави" і зростив до високого рангу, переситилися його нескінченнми витівками і вирішили, що пора вже їм пожити спокійно. Взяти хоча б останню фантазію шефа: впровадити на заводі загальне вивчення англійської мови!
— Це вже маразм, — прокоментував Наказ перший заступник.
— Що ти хочеш від старого: він вже пукає на ходу, — підтакнув інший.
Павло і сам відчув, що втомився. Йому набридло повторювати одне й те саме по дев'ятому кругу; марно роз'яснювати і марно сварити; силуватись у протистоянні чиновництву, що постійно змінює правила, чинить перепони і здирає з підприємств усе, що можна й не можна. Терзала думка: "Чому держава ставиться до нас, як до ворогів? Збере обласна адміністрація директорів на Колегію і піднімає всіх по черзі: ти розрахувався з податковою? А у президії — "великолепная пятёрка": прокуратура, СБУ, міліція, податкова і санепідемстанція. Стиснули щелепи і зиркають, на кого вкажуть фас? Або міністерство викличе до Києва вже на свою Колегію, де гугнявлять одне й те саме: коли сплатиш податки? Аби ж хоч раз поцікавились, як воно відновлювати виробництво і платити зарплату, не маючи нічого..."
Дружина вже вийшла на пенсію, мріяла покращити життєві умови і трохи поїздити світом. Діти повиростали і хоч роз'їхались, усе одно вимагали підтримки. Дочка, закінчивши Одеську консерваторію по класу скрипки, перебралася до Братислави, влаштувалася до Словацького симфонічного оркестру і сподівалася, що батьки допоможуть їй придбати власне житло. Син, зайнявшись разом із дядьком Артемом тваринництвом, просить хоч чимось допомогти його бізнесу.
По життю вийшло, що брати Павло і Артем не підтримували між собою близьких стосунків. Артемка народився не в міру галасливим, і від тієї натуги у нього вилізла грижа, що мучила його, допоки у п'ятирічному віці її не видалив найкращий міський хірург доктор Шипрук. Хлопчик звик, щоб із ним панькалися, і ця натура перла з нього все подальше життя. Підлітком він не лазив по деревах, не пірнав у Сейм з обриву й уникав вуличних бійок. Малого більше принаджували тварини, птиці, комахи, і мама бачила в ньому майбутнього біолога. Лише через багато років, вже після Артемової смерті, Павлові розповіли, що насправді той народився від іншого батька. На стосунки братів вплинула і десятирічна Павлова відсутність у Конотопі, якраз у пору Артемового підростання. На момент повернення старшого брата Артему сповнилося двадцять два роки, він уже закінчив технікум, жив окремо і лигав, як мужик. Вивчившись на електрика, він знехтував заводською роботою, натомість захопився домашнім свинарством. Мешкав він у приймах, у приватному будинку на околиці міста з присадибною ділянкою у двадцять соток. Натаскавши з міського Зеленого господарства підходящих деревин, він збудував добротний хлів на тринадцять свиней. В найближчий окрузі, та, мабуть, і в цілому місті не знали кращого колія, під рукою якого кабани не встигали й зойкнути. І племінник Платон змалку прив'язався до його поросят, голубів, кота й собаки. Закінчивши школу, він знехтував подальшим навчанням і опісля невдалої спроби торгувати запасними частинами, напросився до дядька у свинарі. Спершу вони розширили дворову ферму до двадцяти льох; згодом, при розпродажу заводом непрофільних активів, випросили в Павла в оренду частину підсобного господарства на чотириста голів свиней з двомастами гектарів орної землі. Попанувати на справжній фермі Артему Гнатовичу не судилося: його вразив інсульт, після якого він вже не оговтався. Опісля нього Платон не розгубився, поставив справу на широку ногу, збудував власний дім і заходився облаштувати недобудований ковбасний цех.
Грошей, які Болеслав Романович виплатив згідно контракту, мало вистачити на все, що Павло замислив для себе і родини: на будівництво дому з просторими кабінетом-бібліотекою і спальнею, де вмістилося справжнє двоспальне ліжко; на машину-іномарку із сексуальним багажником; на невеличку квартирку в Братиславі для Олени і автоматичного кормового апарату, за який просив Платон. І при цьому мусило ще залишитись їм з Анфісою на кілька туристичних поїздок, у тому числі і для відвідання Святої Землі в Єрусалимі. Не забув Павло і про щедру пожертву на будівництво храму Успіня Пресвятої Богородиці, якій він мусив дякувати за покровительство.
Внутрішній голос підказував: уходь! Нехай молоді й спритні спрацюють краще: шістдесят п'ять відсотків європейського експорту — гарний їм спадок. Одночасно давила жаба: стільки усього зробити і піти геть у небуття? А мав би хоч і крихітний пакет, міг би впливати на хід подій! Черв'як сумніву точив душу, і як повчав його тато, Павло вирішив трішечки зачекати. Тут якраз навернулося відрядження до Франції, де він ще не бував, і він загадав: Париж його напоумить.
Він стояв у позі Наполеона, ступивши лівою ногою на невисокий кам'яний парапет, що оточує оглядову площадку під базилікою Сакре-Кер на Монмартрі, і спершись ліктем на коліно, розчаровано вглядався у вечірню панораму славного міста: нічого надзвичайного, суцільна буденність. Звідси він не бачив ні собору Паризької Богоматері, ні Центру Помпіду, який освіжив у його пам'яті контури цеху грануляції суперфосфату, ні розкішних дерев Єлісейських Полів, ні навіть Ейфелевої вежі: дахи, дахи, лише дахи... Горбаті, різнобарвні, нечупарні, проткнуті трубами і трубочками. Звідси Париж виглядав подібно безкрайній товарній станції, забитій вагонами і контейнерами.
Повернувся Жан-Жак і запросив до ресторанчика, назву якого Павло прочитав як "Катерина". Всередині — жодного шику; довгі дощаті, неначе в у військовій частині 26738, столи на дванадцять персон кожен і крихітний подіум, на якому нудьгував нестрижений і небритий акордеоніст.
Їх підсадили до гурту доброзичливих китайських туристів, озброєних мініатюрними фотоапаратами і відеокамерами, на чільні місця навпроти подіуму. Хлопець у довгому бордовому фартуху приніс обгорнуту білим накрохмаленим рушником пляшку "каберне совіньон". Капнув на денце і подав Павлові. Той встромився в бокал носом, сьорбнув, поплямкав губами і схвально кивнув: годиться.
Думка стосовно пенсії не попускала. "Мабуть, таки пора. Сорок сім років стажу. Оформлю пенсію і заживемо вдвох з Анфіскою, як нам схочеться. У кабінеті з бібліотекою, нарешті, займусь письменництвом. Скільки всього бачив, що тільки не зазнав! Ванну встановлю двомісну. Позалазимо з Анфісою попід піну, вона й розслабиться на старості літ! А заводу я вже не потрібен. Люди заклопотані повсякденням, їм не до прогресу. Система якості їм взагалі до лампочки, тільки й думок, що про домашнє. "Синочку, чи ти вдало покакав?" — телефонує верстатниця з конторського телефону. "Добре ж ми вчора посиділи! Треба й сьогодні щось скумекати", — пропонує інженер інженеру. А тут я зі своїми призивами: "Підвищуйте! Оволодівайте! Заощаджуйте!" На їхнє переконання, гроші в касі — то проблема начальства. А мені вже не сила всіх тягнути. Правду казала інститутська подружка Свєтка: "Так, могутній. Якщо глянути крізь збільшувальне скло".
Нарешті на подіум вийшла співачка — худенька, сіромашна. "Топчу я її і плачу; плачу і топчу", — згадався бородатий анекдот. Акордеоніст розгорнув міхи, і жінка гаркаво завела "Під небом Парижу". "Удає з себе Едіт Піаф, а колготки не заштопані", — підмітив Павло і пригубив прохолодну склянку. Шансонетка продерлася поміж китайців і грайливо умостилася Павлові на коліна. Грянули аплодисменти. "Француз подбав, щоб я вдома звітував правильно", — здогадався щасливець. Офіціянт наповнив зайвий бокал, жінка його спорожнила і вигукнула щось французьке. "Видимо, я мушу щось їй сплатити. Але скільки? П'ятдесят євро... Скільки це буде в гривнях?" — замислився Павло Гнатович. Він вискріб із кишені десятку і заштовхнув її якнайглибше у бюстгальтер: вистачить. Парижанка ще не зіскочила, як тут виринув квіткар і, тикнувши букетом у пику, назвав російською: — сто євро. Наче знав, що бухгалтерка виписала директору саме такі добові. Але Павло не збирався тринькати їх по ресторанах! Анфіса дала в дорогу чималий перелік, вказала торгові марки, розміри і кольори. Тож він зробив вигляд, що уважно прислухається до китайців.
Застольна атмосфера охмеляла сама по собі. Китайці виявилися компанійськими. Один із них, із камерою завбільшки з гранатомет, представився архітектором. У Парижі він фотографував видатні історичні будівлі, щоби вдома відтворити їх у робочих кресленнях. Жан-Жак стежив, щоб офіціант вчасно міняв пляшки, і напружене серце Павла поступово відтаяло. Коли вони з партнером закінчували п'яту, в кафе у супроводі галасливого почту зайшла Елізабет Тейлор. На зірці мерехтіла пурпурова сукня з глибоким вирізом, а самоцвіти на її шоколадних грудях ворушилися, наче живі. Компанія зайняла стіл у далекому куті, і Павлові здалося, що красуня йому підморгнула. Випорожнивши келих, він вийшов назовні вдихнути свіжого повітря. Місто, яке у присмерках здалося йому негожим, уночі засяяло дивовижними, святковими спалахами. Павло дістав телефон і набрав студентського друга.
— Привіт, Гришо! Це я, Павка. Я — з Парижу.
— Павук, ти годинник дивився? Я вже сплю.
— Пробач, тут ще тільки дванадцята. Розумієш, я вперше у Парижі, і він мене не вразив.
— А мені сподобалося. Ми сиділи у верхньому ресторані Ейфелевої вежі, і директор одного м'ясокомбінату з нашої делегації, захопившись краєвидом, спробував вийти крізь скло просто в небо. Гуртом зупинили, так він образився.
— Розумієш, Гришо, я стільки читав про Париж. Насправді собор Паризької Богоматері низенький, а в Луврі я не знайшов Мони Лізи. Оце зараз стою на Монмартрі, дивлюсь на Париж згори, а на серці камінь.