— Сам знаєш. Зашел, а там столєтная яга. Тьху, чорт бері!..
Володько регоче.
— Дурак ти, товаріщ... У неї дочка є. Не бачив?..
— Врьош? Нєт. Дєвкі нє відал.
— Мало чого ти не бачив. А де товар на чоботи?
— За что? Обманул мєня і єщо...
— Нє обманул. Сам ти матня безнадійна. Сьогодні піди ще раз, але порядно обшукай хату. А товар давай. Обіцяв, так давай...
— Ну, на подошви достанеш. Чорт с табой. Но, как ти мєня обдул... Сматрі...
Володько сьогодні від'їжджає на фронт. Він міркує, як би йому виховзнути від цього. По обіді запряг коні, сідає на віз і їде в поле. Там за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько має намір поїхати туди, набрати конюшини, а як ніхто не слідкуватиме, чкурнути в ліс. Але тільки він виїхав на поле, як від хутора Хоми Еттоє виривається охляп на коні будьоновець. Володько побачив його, вдарив по конях батогом і пустився вчвал. Будьоновець пре навпростець через овес, махає люто кулаком і матюкається. Але Володько не оглядається. Він їде, як може швидко. Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже виразно чути ззаду його матюки. Володько розгонно під'їжджає до покосів конюшини, круто повертає, злазить з воза і спокійно починає класти конюшину.
Приганяє будьоновець. Кінь тяжко дихає і прихає піною.
— Ах ти, сукін син!.. А я думал, ти удірать? Развє ти нє відял, как я скакал?
— Кто тєбя знаєт, чево ти скакал,— каже спокійно Володько.— Мені он треба на дорогу паші.
— Ну, ладна. Бєрі пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьот. Вот чорт какой...
На дорогу Настя нав'язала Володькові вузлик хліба і сала. Володько виїхав. У селі чекають на нього Макар, Тить і Стратон. Тить і Стратон нервуються та лютують. Особливо останній.
— Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмі написано: прийде час і не останеться каменя на камені. У "откро-веніях" ясно писано, що Анцихрист родиться від жидівки. А Троцький хто? Не жидюга? Зібрав христопродавців і пре на народ християнський.
Тить слухає Стратона, але йому інше в голові.
— Ой-йой-йой! У мене на полі всі коси. Прийде сльота і все погниє.
Макар і Володько, як молоді, спокійно дивляться на справу. Макар тільки побоюється, щоб йому його білих кобил не забрали. При від'їзді тесть наказував: — Заберуть, то й самі не вертайся. Гляди мені!..
Макар чоловік спокійний, рівний, неговіркий. Колиі прийдеться до діла, хто знає, чи не вкладе він спокійної когось з "товаришів".
Всім чотирьом хуторянам вложили не хліб, а набої. Виїхали надвечір. З села виплутався довжелезний обоз і посунувся хвилястим шляхом. Для охорони приставлено відділ кінноти.
Над Крем'янцем сідає велетенське сонце. Хмарою знімається з дороги курява і засипає вуха, ніс, очі. Один за другим поволі котяться вози. Коло Крем'янця зустрілися ще з якимсь обозом, що йде напроти. Курява ще збільшилась. У деяких місцях підводи затикають шлях і цілий обоз зупиняється. Хвилина тиші. Після задні гукають:
— Ей, там! Поганяй!
— Стой! Куда паєдєш? Нє відіш, чтоль?.. "Гі-гі-гі-гі!" — ліржать і прихають коні. Хтось заводить "яблочко"...
Ех, яблочко, да наліваєтся,
Махно жіда осєдлал
і катається.
Серед ночі обоз в'їжджає в якесь село і зупиняється наніч. Підводи самі собі шукають пристановиська. Володькові вдається попасти під браму якогось дядька. Все-таки під накриттям ліпше, хоч ніч тепла, місяшна. З Володьком весь час тримається той самий будьоновець, що виганяв його.
Зупинилися. Володько впорює коні. Передовсім мусять дещо прохолонути. Після напоїть їх та підчепить до дишля опалку. Тим часом виняв шматок хліба, сала, розломив усе наполовину, одну собі, другу будьоновцеві.
Той взяв. їдять і гуторять.
— Чорт знает, кагда ета вайна кончітся,— скаржиться будьоновець.— Ваюєш, ваюєш, а что с етаво — чьорт знает...
— Глупа війна,— зазначує Володько.
Далі Володько відчіплює коні і веде їх до води. Посеред села тече річка. Вода чиста. Місяць відбивається і сипле у вічі скалки проміння. В осоці стависька крекотять жаби.
Коні жадібно п'ють. Володько їм підсвистує. Після веде їх до воза, закладає опалку і вмощується спати.
Ледь світок зчиняється крик. На сході яскраво-червона заграва. Над річкою білий кострубатий туман. Зо всіх дворів виїжджають підводи і лаштуються на дорозі. Вздовж возів чвалом пролітає на конях кількох вершників. У їх руках тріпочеться червоний вилинялий прапор. Стратон стоїть навколішки на своєму возі й уголос демонстративно молиться. Він хреститься широким розмашистим хрестом і вичитує "Отченаш", "Вірую", "Богородице Діво". На нього зо всіх боків сипляться матюки, кпини, але він не зважає.
Закінчує молитву словами:
"Господи, Боже неба і землі. Ти великий і могутній. Твоєю волею живе все на землі. Не допусти, щоб нечиста сила посміялася над твоєю величчю"...
— Ей, старік! — гукає якийсь большевик і додає мерзенну в своїй винахідливості лайку.
Обоз рушає. Володько шукає торби з хлібом, щоби поснідати. Але находить в ній тільки маленьку скибочку хліба. "Зжер, сукин син", — думає Володько, а вголос звертається до будьоновця, що ще поруч...
— Товаріщ! Ей, таваріщ? Ти сожрал весь хлєб. Ето нє потоваріщескі...
— Врьош! Я твоєво хлєба нє брал,— відгризається будьоновець.
— Но, но. Нє валяй дурака. Сожрал і канєц,— спокійно додає Володько.
Обоз виповзає з села і розтягається рівниною. Сонце піднімається, підбирає росу і починає припікати. Направо й наліво поля. Озимина в копах. Ярина ще на пні. В долині видно Божу Гору. Битий шлях тягнеться долиною Ікви.
Це місце, де шаліла велика війна. Села починають означуватись. Городи зазеленіли городиною. На полях засипають окопи. Коло полудня обоз досягає Божої Гори. Звідтіль чути глухе тріскотіння кулемету. Кіннота, що їхала спереду, звернула наліво і "пішла в атаку". В обозі повстала мішанина і рух. Всі квапляться швидше минути гору. Хтось дістав рану. Комусь вбито коня. Широким рівним полем у напрямку гори летять вершники, що здалека видаються зграєю гончих псів. З гори вирвалось кілька гарматних стрілів.
— На шрапнель беруть! — гукає хтось. Серед метушні Стратон десь дістав сокиру і вибив з власного колеса кілька шпиць.
— Сторонісь! — чути різкий крик ззаду. Обоз з'їжджає
на праву сторону дороги. Швидким чвалом пролетіло кілька гармат. Коні в милі. Люди сердиті. Колеса гармат грюкотять
по нерівному бруку. Крик, стріли.
Обоз починає їхати чвалом. Ось тільки минути гору, пересікти річку, а там знов безпечно. Міст на річці нашвидко збудований і гойдається. Але тримає. Навіть гармати витримав.
За годину обоз втихомирюється. З сусіднього села чути вибухи гармат. Це "стали на лінію" ті, що недавно приїхали. Вони завзято обстрілюють Божу Гору.
Пополудні обоз в'їхав до більшого села, в якому повно кінноти і підвід. Коні потомлені, спраглі. Люди чорні від спеки і вітру. Володько хоче їсти, але про якесь задоволення цього хотіння нема чого й думати. Перш за все необхідно напоїти й покормити коні.
Дуже дивно бачити, що Стратонів віз став зовсім нездатним їхати далі. Шпиці одного колеса вибиті. Драниці драбин стратилися, солома зникла і скриньки з набоями лежать на голій дошці.
— Не можу далі їхати й кінець! — рішуче заявляє Стратон якому старшому.— Ну посудіть самі...
Старший видався "плохий". Оглянув розбитий віз і заявив:
— Чорт с табой! Катісь сєбє дамой! А патрони розложіть на другіє вози.
Стратон заметушився, мов опарений. Схопив скриньку і переклав Титьові. Другу Макарові. Третю хотів дати на Володьків віз, але якраз десь взявся будьоновець, який рішуче спротивився.
— Пашол вон! Хатіш чтоб тєбя с'єхал? Валісь.ти с сваїмі патронамі к чортовой матєрі. У нас нєт мєста!
Стратон не має часу змагатися. Дві скриньки патронів скидає на землю і біжить до старшого.
— Так я вже їду!.. Таваріщ старший. Я вже їду...
— Атвалівай! — кричить той. Стратон швидко обертає коні, поспіхом частує їх пужалном і від'їжджає.
— Хитрун,— байдуже заявляє Клим. Тить лютий і тільки спльовує чорною густою слиною. Володько посміхається.
Хоч-не-хоч, а Володькові прийшлося таки взяти на свій віз одну скриньку набоїв. Другу вложили Макарові.
Обоз виїжджає далі. До нього долучується ще кілька десятків возів і відділ кінноти. На місце "будьоновця" до Володька пристає якийсь новий вершник. Кінь і одяг зраджують у ньому когось більшого, як звичайного козака. Володька почав він кликати "мальчик".
— Єду с табой! — заявив він Володькові. Час від часу до нього під'їжджають вершники, і він дає їм розпорядки. За селом обоз повертає наліво і сунеться навпростець без дороги через засіяні поля. Ні початку, ні кінця його не видно.
Тільки десь там далеко, далеко спереду помітно тріпоче червоне полотнище і чути спів. Володько вже чув ту пісню. Це переробка "Стєнькі Разіна".
Із лєсов, лєсов дрємучіх
Будьоновци ідут.
В сваїх руках магучіх
Савєтов флаг несут.
Ми люді, люді всє простиє.
Крєстьянскіє сини.
Разбіть палкі стальниє
Паляков созвани.
Спів сильний, розгульний. Нема часу роздумувати над ним, але Володькові повстають в уяві "дрємучі" ліси і ті "розбійнички", що на схрещених мечах несуть свого раненого отамана. Мимохіть чується й сам учасником якогось шаленого походу розбійників. Суворі, загорілі люди. Стрілянина. Ні одного слова без триповерхового матюка. Побіч їде на коні сильний, загорілий, з горбатим носом козак. Кашкет його набакир. Зір вперто скерований наперед.
— Куди їдемо, товариш? — запитав Володько.
— А вот увідіш. Сіді й малчі! — відповів той. Володько чує дошкульний голод. Тить також скаржиться. Коні зовсім потомлені. Минають села, поля. Сонце хилиться
до заходу. Спека спадає.
Надвечір в'їжджає обоз у село. Підводи роз'їжджаються . по подвір'ях, тому, мабуть, тут зупиняються наніч. Володька, Макара і Титя тримають окремо, їх завели на город, поставили просто на буряках і сказали чекати, поки не прийде новий наказ.
Володько одразу береться розшукати щось попоїсти. Йде на город, вириває кілька стручків фасолі, вигребує бараболі і береться варити юшку. Але в чім. Рада проста. Йде до господині городу і просить баняка.
— Боже, Боже,— тошніє жінка.— Перший рік, як засіли після біженства, і знов отака пагуба. А смуток би на них лихий найшов.
— Ми, тітко, не по своїй волі. Нас вигнали. Я от взяв з дому хліба, і большевик вкрав.