І відповів йому отець Олександр так: "Не сам я прийшов до тебе, на гору сюю високу, а привів мене Господь. Привів мене Господь, щоб утямив я: людина, яка в такі страшкі часи будує, а не убиває та руйнує, Божим перстом відзначена. Бо тольки така людина порятує світ од божевілля, і болєй ніхто". — "Хотів би я мати в душі віру твою, отче, — тяжко зітхнув Кузьма. — Але не одібрав Бог у мене розуму мого, і не можу не видіти я, який йон жорстокий і ненаситний, судія небесний. Мільйони життів уже принесено на олтар його, але недописана ще книга жертвоприносінь". І не знав отець Олександр, що відповісти на ту мову Кузьми, сина Семирозума. І зоря покотилася по небу та розсипалася над горою Круковою снопами іскор вогняних.
А про видиво сеє розказував мені сам отець Олександр, усіма упосліджений та зневажений, на постелі своїй смертній, на Соловках далеких. А чи насоправдє так було, один тольки Бог і знає. А ще казав мені отець Олександр, дорогу свою земну у неволі завершуючи: "Аж тепер я знаю, що мусив би відповісти на останні слова Кузьми Терпила до мене. Аж тепер знаю, бо пережив усе, що на долю мою тяжку випало. Щоб із каменю вогонь живий добуть, треба кресалом по каменю омертвілому ударити. Отак і Господь посилає на людей грішних війни, революції, болесті та наруги усілякі. І буває, що не один раз по каменю крешуть, а багато разів, покуль вогонь живий спалахне. І буде ще лих немало на землі нашій, аж тади запалає знову у душах людських вогонь добра та любові, і навернуться вони знову до Бога, і уже — навік". А чи так сеє — не відаю того і досюль, хоч по жисті довгій пройшов, як по тернищу, і поколотий увесь, душею і тілом. Буває, що батько суворий лупить сина, як Сидорову козу, але виростає син пустоцвітом, бо не закладено в душі його од роду його. Але луччей од нас знать сеє судії небесному, калі йон єстяка. Я ж можу тольки повторити слідом за Кузьмою, сином Семирозума: щасливий, хто увірує, через гординю свою і розум нуртуючий переступивши…
Тричі сходив на гору Крукову, де Кузьма, син Семирозума, вітряка будував, Сава Малаха.
Се ж у них у роду уже так водилося — першого сина Савою називать. І дід їхній, що в тюрмі помер, Совою звався, і батько — Сава, і первісток Сави — Сава. Дак се той Сава, що у Пакуль з миколаївської з кулеметом повернувся. Ой бідовенний був, бідовенний. А тади ж ото його, як повстанці через Невклю тікали, на поромі кулею у плече ударило. Однесли його хлопці аж у Козероги, що за Чорним лісом, над рікою Сиволог. І тамочки вже ходила за ним дєвка тамтешня. І виходила, і полюбилася йому, і очоловічився з нею Сава Малаха. А як прийшли червоні, прийшов у Пакуль і Сава, і не сам йон прийшов, а з жонкою молодою, красолицею. З жонкою молодою, та без руки: висіла правиця після кулі німецької, як бич дерев'яний на ціпу. І просився йон на фронт, за світову революцію воювать, але не взяли його, сухорукого. Дак воював йон у Паку лі з багачами сєльськими, гуртував бідноту, а познєй — незаможниками правував.
А уперше зійшов Сава Малаха на гору Крукову, коли Кузьма ще, тільки недогарки на попелищі перебирав. Бо спалили його млин німці, як за Говоруху, Портартуровцем прозваного, заступився. Уже сніг скрився, уже небо над горою Круковою синіло, наче сатинове, уже сонце золотилося од вітру весняного. А Сава строгий був з лиця застиглого, наче в кузні кованого. Наче ніколи коней у нічне з Кузьмою не ганяв він, дитиною бувши. На Саві — шкірянка луплена, галянища чобіт — хромові, а передки — ялові, із сириці, погорбились. І наган на поясі, у кобурі дерев'яній. І згорнув він цигарку пальцями одної руки, послинив та й запитує: "Дивлюсь я давно на тебе, Кузьмо Несторовичу, пильно дивлюся, а й досюль не пойму, через що-бо ти уперто так у куркулі пнешся, калі власть нова на бідняках, як земля на китах, тримається?" — "А хіба за нової влади хліб їсти не будемо, а будемо тольки газети жувать, як корова жвачку?" — питанням на питання відповів Кузьма, "їсти ми, конешно, будемо, їсти людина мусить, так, яна природою влаштована. Але тольки розгромимо вщент світову буржуазію, заживемо в Пакулі комунією, яку ще твій вітчим Гаврило Латка вимечтав, хоч називав інакше. І хліб ми пектимемо в обчій печі, для усього гурту пектимемо, а не як ховрахи: кожен свою жменю у нору тягне". — "Ось і буду я для комунії пашницю молоть".
Задумався Сава Малаха: "Ну, калі для комунії, дак я сеє підтримую…" Аж тоді присів на колоду, вогнем присмалену, та й почав про головне, заради чого сходив на гору Крукову: "Кажуть, що ти, Кузьмо Несторовичу, Директорії служив, у Мрині, в загоні синьожупанників наші люди тебе бачили…" — "А в тюрмі мринській, за німця та гетьманця, ваші люди мене не бачили?!" — одрубав Кузьма, син Семирозу-ма. Відтак розкурив люльку та й почав розказувать пригоду свою: "Служив я Директорії, служив я їй, мо', з тижняку. А. до цього гнив я болєй шести місяців у мринській в'язниці, наслухався там і набачився по зав'язку. Впеклася мені тая державна варта добряче, чимало сала за шкіру залила. Дак то вже хай, тюрма є тюрма, я й за царя сидів — меду ложкою не їв. Але за царя — ми хоч і рештанти, все ж за відомством тюремним числилися і начальство одвічало. Бісові ж гетьманці хужей стражників царських над нами комизилися, жисть людська нічого не коштувала. У камері — як у мурашнику, людьми набито, а — літо, спекотища. Тягнемося до вікна, ковтнуть повітрячка, на Божий світ глянуть, а варта — по вікнах пуляє. І не один бідолаха замість повітрячка свинцеву кулю ковтнув. Дожилися, Саво Савовичу, до царства Божого: подешевшала жисть людська. Власті міняються, а яна — далєй дешевшає, і докуль сеє буде? Ну, отак ми поживаємо, калі чуємо одного дня, уже в зиму зайшло, — стрільба в городі, і — три гарматні постріли, на сполох. А се ж — повстання, се вже під Білою Церквою січовики перемогли і йшли на Київ. Захопили повстанці тюрму, розчинилися двері камери: "Хто хоче з німцями та гетьманцями воювать — виходь!" Ну, ми й ринули, як вода зі ставу, калі заставки на гатці піднімуть. І уперше побачив я тут, що яно за таке — війна між своїми, єдинокровними, бо досюль я тольки миколаївську знав. Німців повстанці не чіпали, хіба що роззброювали та одбирали майно, німці білі прапори нейтралітету вивісили. А свого брата, українця, хлопці не жаліли, ой не жаліли. За колір жупанця, вважай, одне одного на той світ одправляли. Повели нас на штурм броньової автоколони, там із дюжину старшин гетьманських так і лягло, як трава, постріляні, посічені. А хлопці ж здорові як мур, зносу таким хлопцям не було б за добрих часів, а скольки б роботи яни зробили! Трохи старшин сховалося у ремісничій школі. А у нас уже — броньовики. Бронебійними кулями посікли залогу тую гетьманську, наче капусту. А се ж — люди, і не приходьки з чужих земель, а — наші, на оцій осьдечки землі народилися і викохались, і матки їхні тут, і жонки, і дєтки, і виглядають з війни, дожидаються… Одного старшину гетьманського живцем у криниці втопили. А було що і в ополонки на Невклі, руки-ноги зв'язавши, кидали, усього було. Так чорна кров у людяках розгулялася. А старшого їхнього, начальника варти, водили по мринському перону з вуздою конячою у роті, на моїх се очах. Тади підняли на багнети та й кинули, мертвого, на землю. Я вже ту точки не стримався: "Ой хлопці, покарає вас Бог, як не люди". Дак один як закричав на мене: "Не лепечи, дядьку, бо й тобі теє буде!" Я і примовк. Бо що одна людина може супроти зла світового? Єдине може вона: зла не примножувать.
Дак сеє трохи стихло, стали гетьманці, хто вижив, уже новій власті служить. Калі чуємо — червоні з сівера підходять. Покуль українці поміж себе чубилися, нова сила об'явилася, і сила — велика. Відступили ми на другий берег Невклі, тікали, як зайці, по сіножаті. А мене єдина думка точить: не можу я стрілять у людяк, якого б кольору одєв їхній не був, рука не піднімається — стрілять. Мо', жисть мене таким зробила, мо',— контузія фронтова, не знаю. І переждав я у стогу сіна хвилю вогняну. А як покотила хвиля далєй, пробив лід молодий, кинув гвинтівку в ополонку, щоб нікого з неї болєй не убивали, та й поплентався лугами додому. Ось так я воював за Директорію".
І сказав йому на те Сава Малаха: "Або ти, Кузьмо Несторовичу, святий, або — дурень несусвітній". — "А у мене є бомага од доктора ученого, що я сильно в голову ударений", — сумно посміхнувся Кузьма, син Семирозума. І не знав Сава Малаха, сміється із світу усього ця чудна, притьопана трохи людина, чи правду мовить. І зійшов він із гори Крукової, де Кузьма Терпило на попелищі вітряка починав майструвать.
І сплив рік од тої розмови. Денікінщина прогриміла над Краєм, червоні пішли і прийшли знову, уже заходжувалося на війну з поляками. А Кузьма, син Семирозума, коло вітряка свого клопотався. Не було кому помогти Кузьмі, все менше чоловіків зоставалося в селі. Одні в землі уже лежали, постріляні або тифом задушені. Інші — на фронтах воювали: хто — за світову революцію, хто — за Вільну Україну, хто — за Велику Росію. І будувать Кузьма не мав з чого: усе, що могли поруйнувать людські руки, було поруйновано. Як розтягали піч на цегельні, і Кузьма трохи дощок привіз. Звалив дубів кілька у Страхоліссі, попиляв за зиму. І так стягався. І кожну вільнішу днину на шпиль гори сходив, але мало тих днів було: земля рук вимагала, діти їсти просили. Влади мінялися, а ніхто мужику в торбу не кидав, усі з торби його норовили взять.
Але як зійшов удруге Сава Малаха на Крукову гору, подивувався він, як багато Кузьмою зроблено. Уже височів стойма, глибоко у землю вкопаний, король — дубовий стовп, до метра в перерізі. Уже посад для жорен зв'язано було з брусів дубових. Уже брусковий каркас вітряка шалював дошками Кузьма. І подумав Сава уголос: "Ось невідь-куди врем'я моє спливло, крапля по краплі, день за днем, од весни до весни, в колотнечі людській. А твою, Кузьмо Несторовичу, роботу і сліпому видати". І була зажура в голосі його, і заздрість була незлобива. І далі казав Сава Малаха: "Бо чим далєй ідемо ми переможно, ні себе, ні людяк не жаліючи, до світової революції, тим далєй яна од нас одступає, наче виднокруг земний.