Жінки ладили під грушею для челяді вечеряти. Остапа ще не було в хаті. Він кінчив завершувати стіжок з хлібом. Увійшов у хату, цілий зіпрілий сів на лаві і став оповідати гостям про свої господарські справи:
— Слава Богу, довелось звести цілий стіжок хліба, на якому не було ні каплі дощу, і треба було його зараз завершити, бо, може, схоче дощ іти, то б увесь стіжок пропав...
По вечері каже Горпина:
— Мої любі гості спати будуть на своїх місцях. Пан сотник у світлиці, а пан Конашевич хіба найлюбіше в Марусиній кімнатці, там, де вона його, недужого, доглядала. Вже все приладжене як слід.
Сагайдачний пішов зараз сюди, став навколішки перед іконою, що висіла над постелею, і гаряче молився за її душу...
Надворі заходила пречудна українська літня ніч. З садка заносило пахощами у відчинене вікно. Щебетання птиці замовкло. Десь здалека, з болота, доходив жаб'ячий хор. У селі десь заричала корова, заблеяла вівця. Інколи загавкала собака, так, віднехочу, лише для свого собачого обов'язку. Там знову чути було дівочу пісню десь із садочка...
Сагайдачний виглянув крізь вікно на світ божий. Блакитне небо вкрилось рясними зорями, що виринали одна по одній...
Він роздягся і ліг у постелю. Вікно оставив незачинене. Хоч був утомлений, не міг заснути, був дуже зворушений усім тим, що сьогодні пережив. В голові перебігали роєм різні думки, різні спогади з недавнього минулого.
На небі зійшов ясний місяць. Сагайдачний помітив, як увесь садок відразу засіяв срібним сяйвом.
Сагайдачний заплющив очі і силувався заснути під ритмічний голос цвіркуна, що відзивався з-під пічки
У хаті стало щораз більше ясніти, начеб у хату сонце засвітило. Сагайдачний побачив ясність мимо заплющених очей. Відкрив очі і знову їх заплющив, бо ясність разила його зір. Робив так кілька разів, поки око до цього світла не привикло. Та зараз побачив щось таке, від чого серце перестало битись, і кров у жилах мимоволі застигла.
Біля дверей стояла Маруся, окружена ясністю, наче на образку. Вона була одягнена так, як її у домовину нарядили, про що Горпина йому розказувала. Гарно заплетена коса звисала гадюкою на її високих грудях, на мережаній сорочці. На голові віночок із зеленого барвінку, на шиї коралі з золотим хрестиком. На ній зелений оксамитний байбарак, обшитий золотими тасьмами та вишивками. Червона, мов кров, спідниця і шовкова мережана запаска, її стрункий стан оперізував шовковий пояс, а за ним заткнена гарна біленька, мов сніг, хустина...
Сагайдачний лежав, мов задеревілий. Від привиду не міг очей відвести. Хотів піднести руку, щоб заслонити очі, та не міг рукою рушити. Рука була важка, начеб хто у жили олова наклав...
Маруся зближалась поволі до постелі з ангельською усмішкою і поклала свою м'ягеньку, мов оксамит, руку на його гаряче чоло. Вона заговорила ніжно, наче мати до малої дитини.
— Чого ти, Петрусю, так налякався? Хіба не пізнаєш своєї Марусі? Мій любий, єдиний, геть жах, геть смуток! З далекого світу приходжу до тебе, щоб з тобою поговорити, розважити тебе, повеселити...
Вона стояла біля постелі так, як колись, коли він перший раз у своїй немочі відкрив очі і питав: "Чи ти ангел, чи дівчина?"
Від тих м'яких, ніжних слів відразу заспокоївся. Серце билось правильно, жах минувся, і ясність Марусиного лиця вже не разила очей, не осліплювала, і він міг тепер в її лице дивитись.
— Давно я бажала до тебе навідатись та уговорити тебе, щоб так дуже за мною не побивався. Ось якраз трапилась нагода стрінути тебе у сій самій кімнатці, де ти мене перший раз побачив... Правда, Петрусю?
— Правда, моя Марусенько єдина. Та скажи мені, як тобі живеться на тамтім світі?
— Не скажу тобі сього, бо не зрозумієш. Розум живої людини заслабий, щоб з'ясувати собі, як живуть на тому світі угодники божі. Знай тільки, що я щаслива. Я щаслива таким щастям, якого люде на землі не знають. Живемо з матір'ю разом та вас дожидаємо. Наш тато прийде до нас раніше, на тебе треба буде довше підождати. Та се "довше" значить лише по вашому розумові, бо на тім світі немає ні "довше", ні "раніше". Ми не міримо часу, бо у нас одна вічність...
Я тебе, мій Петрусю, заєдно бачу, хоч не відчуваю твоїх турбот, бо для нас незрозуміле те горе, яке люде на землі терплять. Лише моя любов до тебе не припинилась через мою смерть. Коли моя душа від тіла відлучалась, ти тоді у Києві на панських покоях побував. Ти гарно там вівся, мій любий, і я дуже з сього раділа. Я бачила, як ти з Києва утікав, бачила твою роботу на Запорожжі, бачила тебе у поході на Варну. Ти гарних діл доконав, стільки хрещеного люду з неволі визволив. Я бачила, як їх молитви, їх благословення йшли, мов дим Авлевої жертви, прямісінько до господа Бога. А вже найкраще твоє діло — то з тим потурнаком, що ти його, грішного, не дав зараз вбити, а до покаяння привів. Я бачила, як його ангел-хранитель з ясніючим від радості лицем линув до Господа звістити, що такий великий грішник покаявся. Так воно у нас, Петре, водиться. Лише добрими ділами можна собі на небо заслужити. Й мене лиш те завело між божих угодників, що я за мого короткого життя успіла доброго зробити. Сі бідні, немічні бабусі, сі старці, котрим я страву носила, вони вимолили для мене небо.
Я всі твої задушевні думки знаю. Ти вибрав собі пряму і добру дорогу. Твої замисли по більшій часті сповняться. Ти поставиш козацтво, так, як воно ще ніколи не було. Воно під твоєю рукою стане могутнє і сильне, і вороги боятись його будуть. При твоїй помочі наша церква піднесеться з упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому народові піднести голову, але Польщі ти не переможеш. Тобі припало на долю добути від неї лише розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З того, що ти від Польщі розумом здобудеш, скористає твій наслідник у гетьманстві. Він розіб'є Польщу тими засобами, які ти придбаєш, розіб'є її так, що вона втратить силу і ніколи більше не піднесеться.
— Хто ж буде мій наслідник?
— Ти його не знаєш, хоч він вже живе. То я тобі його зараз покажу. Покажу тобі дещо з того, що він робитиме. Ходи зі мною... Ходи зі мною...
Маруся взяла його за руку, і він устав. Десь відразу ділась його сонливість і утома. Почував себе тепер легким, мов перце. Маруся повела його у садок.
— Пам'ятаєш, як ми тудою походжали?
— Сього я ніколи не забуду.
— Тепер ходімо далі, — вона держала його за руку.
Він зауважив, що підносяться легенько вгору, все вище і вище. А далі піднеслись вище дерев, а за хвилю ціле село, осяяне ясним світлом місяця, було під ними. Неслись у далекий, тихий, чистий простір. Він не почував жодного страху, що так далеко від землі відстав. Йому було на душі так легко, так весело, як ще ніколи досі. Розумів, що його душа відстала від тіла так, як коли людина вмре. Вони все держались за руки...
— Бачиш оцю довгу срібну ленту, що так гадюкою по землі в'ється?
— Се, либонь, Дніпро.
— Так, Дніпро-Словутиця, дивись добре, зараз і його острови побачиш, і твою дорогу Січ-матір...
Він побачив, що на землі стояв ясний день, хоч сонця ніде не було видно.
Побачив справді і Січ, а там стільки народу, мов мурашок. А далі усі згуртувались у купу, либонь, на велику раду зібрались. Якийсь кремезний козак стояв усередині збору і говорив, а козацтво підкидало вгору шапками.
— Що воно там робиться, Марусю?
— Там йде велика рада над тим, як на ляха стати та прогнати їх з України з усіма єзуїтами та жидами... А сей, що насередині стоїть, то саме твій наслідник, про якого я тобі говорила. Там підсувається вікова хвиля. Там збирається чорна хмара, з якої вдарить грім, від котрого Польща затруситься у своїх основах. Вона не перестане труситись і хитатись, поки не впаде. А тут що ти бачиш?
Січ пропала йому з очей, і він тепер бачив широкий степ, по якому йшло військо. Дніпро було видно і далі. Далі Дніпром плили з військом байдаки. Із берега хтось до них промовляє, вони виходять на берег і братаються з військом, що йшло степом.
— Се, бачиш, ляхи послали українців, мов освоєних вовків, щоб своїх братів-запорожців на куски шматували. Та се не повелось. Твій наслідник перемовив їх, і вони з'єднались на спільного ворога. А тепер що ти бачиш, Петре?
— Козацьке військо до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий ватажок їм отаманує... Так, то люблю, — говорив врадований Сагайдачний. — А се що, ті багаті шатра, коляски і ті гарні панські коні? А тих людей, то й не злічиш...
— То панська шляхта на козаків зібралась. Самі ясновельможні пани з своїми багатствами та двірнею...
У тій хвилі Сагайдачний затремтів.
— Я боюся за козацьке військо, — каже. — Он там орда стоїть, як вона хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тоді і ляхи їм поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козаків остерегти перед небезпекою? — просив своєї товаришки.
— Не турбуйсь, тепер орда в злуці з козаками, вони з козацтвом змовились і у свій час кинуться разом на ляхів.
— Хто? Татарин у союзі з козаками? Як се можливо?
— Чого ж так чудуєшся? Хіба ти не сказав польським комісарам на Січі те саме?
— Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.
— А воно так справді буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опісля зрадять козаків і з ляхами получаться, та се буде не зараз...
— Де ж се все робиться?
— Не знаєш того місця? А що там бачиш?
— Якісь води кров'ю плинуть...
— Се місце звуть Жовті Води, а зараз вони почервоніють від вражої крові. Задержимось тут і побачимо бій.
Сагайдачний бачив усі рухи війська, бачив, як козаки з татарами громили ляхів, як потім в'язали панів у пута і відвозили, як забирали панську здобичу.
Та образ пропав відразу, начеб його хто здмухнув. Нічого не було видно, хіба степ широкий.
— А чи той мій наслідник у козацтві визволить усю Україну з польського ярма? Чи стане за ним увесь український народ?
— Народ послухає справді його голосу, стане за ним, та так довго стоятиме, поки він з народом буде. Він щира людина, та не одне прогавить, а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати... Опісля, може би, він і поставив Україну самостійно, та він завчасно минеться. Його вороги отруять... Польщу він повалить, вона вже ніколи не буде тим, що тепер є. Але самостійності Україні він не виборе, і на це треба буде ще довго ждати...
— Боже мій, як би мені хотілось остерегти його, та, либонь, я й знати його не буду...
— Ти його пізнаєш.