Придбала мобільний телефон — думала буде краще — але користуватися так і не навчилася. Все переживала за Лесика: як він там зі своїм панкреатитом? А стенокардія? Давно прагнула їх провідати, але щоразу сумнівалася, чи вистачить сил. Хоча, скільки там їхати до тієї Рязані? Лякала пересадка у Москві: без супровідниці не впоратись, а хто ж зараз погодиться на таку мороку? Нещодавно у Лесика народився онук, її правнук Дмитрик, якого вона скоріше за все ніколи не побачить... Міг би Лесик привезти дитину до Гайсина, але не обіцяє. Паршивець жодного разу не написав. Подзвонив раз, щоб сповістити про смерть Фені, а так вона тільки й набирає. А він, замість того, щоб уважно слухати, що йому кажуть, усе тільки підхльостує: "Тітонько, ви вже закінчили? Ви вже закінчили?" А як же вона його пестила! Квартира, машина, меблі — все від неї. Від армії вберегла; в інститут влаштовувала двічі: не сподобалося радіоінженером, на тобі — вчися на фінансиста. Підняла до керуючого банком, ну і що? Запив, загуляв. З банку вигнали, тепер таксує на її "Волзі".
На виході з під'їзду Анну Макарівну радісно зустріли найщиріші друзі — бездомні коти і кішечки. Перерахувала: Анжеліка, Д'Артаньян, Маруся, Вася, Рижик. — усі тут. Розділила три котлети, що залишились від позавчора, і рушила в справах. Повернувшись, присіла на лавочці під своїм балконом. Як і завжди, до неї підсіли сусіди. Вони скаржилися на свої болячки, на занедбану медицину і отримували бажану консультацію. Відхекуючись на кожній сходинці, — ліфт уже другий рік не працював, — Ганна дісталася на третій поверх, зайшла в квартиру і присіла на кушетці. Засумувала. Без Петра Васильовича в хаті все прийшло в непридатність. Крани течуть, а з унітаза вода не сходить, лише повільно всмоктується нижніми трубами. Вдень воду не подавали; її вмикали, коли заманеться, і щоб не проґавити критичний момент та створити певний запас, приходилося тримати кран над ванною відкритим. Воду подавали то серед білого дня, коли її не було дома, то серед ночі, коли спала, і ванна, заткнута для накопичення води, переповнювалася. Виникав потоп. Гарячу воду взагалі подавали лише взимку, по святах. Сусіди встановили собі бойлери, а вона, щоб помитися, гріла воду на плиті. Батареї взимку холодили і зовнішні стіни та підлога від того пліснявіли. Ноги мерзли навіть під ковдрою. Сусіди перейшли на індивідуальне опалення, і ЖЕК вдався погрожувати, що взагалі її відключить, бо топити здоровенну котельню заради однієї квартири він незмозі. Як ветеран війни і праці, як заслужений лікар СРСР і кандидат медичних наук, Анна Макарівна багаторазово зверталася за допомогою до лікарняної профспілки та міської адміністрації. Її шанобливо вислуховували, але нічого не обіцяли: у міському бюджеті і без неї зяяла велика чорна діра. А своїх коштів вона не мала: виручка від продажу "Запорожця" розійшлася на пам'ятник Петру Васильовичу і на серцеву операцію Лесику у Москві.
Одне надихало: її заслуг не забували. Щорічно на 9 травня і на День Медпрацівника її запрошували на офіційні святкування, садовили в президію, підносили квіти і надавали слово з трибуни. І вона виправдовувала довіру: виступала натхненно, щиро, незмінно викликаючи бурхливі аплодисменти. Останнім разом Почесну Грамоту і двісті гривень їй вручив особисто голова обласної адміністрації, генерал-лейтенант. Ще й у щічку поцілував. Зворушена увагою заслужена лікарка виконала під гітару "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю" і жодного разу не збилася.
Як для свого віку, Анна Макарівна виглядала гарненькою. Сивину пофарбувала під каштан; трішечки рум'янила щічки. Очі не наводила: у глибині очниць вони, по-дівочому ясно-блакитні, і без того виразно світилися. І добра усмішка завжди з нею... Одяг, хоч і не вчора куплений, завжди чистий і прасований, підкреслював дівочість форм. При зустрічі з друзями вона перш за все запитувала: як я виглядаю? "Ах, ах! Анно Макарівно, яка ви чарівна: вам і сорока не даси!" — захоплювалися доброзичливі сусідки. А позаочі обурювалися: скільки можна? Невже ж до ста дотягне краля? Звісно, аби ж вона років з двадцять, як усі, погорбилася у полі, чи за верстатом, чи на шпалах, не гляділася б наче молодиця на паску. Ще й учителя музики завела: платить, щоб навчив грати по нотах. Скоріше б уже хтось успадкував її квартиру, бо вона стала небезпечною. Ото заллє дві нижні квартири, а грошей на компенсацію не має. А її коти, що піднімаються до третього поверху і по ходу мочаться на придверні килимці? Нещодавно не відчинила двері соціальній працівниці. Коти зібралися у неї під дверми, нявчали і не уходили: тобто вона вдома. Викликали дільничного, той привів слюсаря, виламали замок. Господиню знайшли лежачою на підлозі горілиць: притомна, але геть слабка. Сусіди перелякалися: а якби вона перед падінням не перекрила газ? По телевізору тільки і показують, як вибухають цілі будинки.
Ганна Макарівна і сама відчувала, що треба щось змінювати. Дальні родичі з Цюрківців відмовились доглядати капризну тітку; з доглядальниць, яких вона останнім часом наймала одну за одною, жодна не затрималася; патронажні сестри забігали ненадовго і не кожного дня, а падіння і застуди почастішали. Головний лікар, якого вона вважала своїм учнем, повсякчас надавав їй тимчасовий притулок на стаціонарі, але вона так замучила його і персонал своїми напучуваннями, що, зрештою, він порадив їй перебратися до будинку престарілих.
І ось приїхав Лесик. Він з'явився з пишними квітами і здоровезним кавуном із місцевого базару. Розчулена тітонька попросилася до Рязані. Лесик замислився: він досі не знав, чий же він є насправді. Феня, що називалася мамою, його не балувала, натомість тітонька Ганна панькала, як дитину. Він зателефонував дружині, але та категорично від свекрухи відмовилася. Добряче налигавшись, Лесик увечері висловився:
"Тётушка, у тебя совсем крыша поехала. Как мы тебя назад отправим, одну?"
Ганні пригадався тираспольський вокзал, той білявий німець в небі, бомбардування і вона — з немовлям під розлогою акацією. Як же вона все життя пестила того хлопчика, як оберігала... Згадала, але промовчала. Лесик, як приїхав п'яним, так п'яним і поїхав, а вона замислилася: збирати ювілей у ресторані чи накрити стіл вдома.Як-ні-як — дев'яносто! Колись баба-повитуха Колодачиха повідала, як самотужки, по-народному, прийняла роди у Степані Лелеки. Сталося це двадцять п'ятого жовтня, коли фельдшерка разом з усіма гуляла чергову річницю Жовтневої революції. Тоді вона забрала немовля до себе, щоб матір згарячу його не втопила... "І чому б мені не відзначити у ресторані? Сьомого листопада, якраз свято. Запрошу лікарів, головного лікаря, міське керівництво. І голову обласної адміністрації, який зовнішньо такий схожий на Петра Васильовича у молодості!" Фотографію посадовця вона вирізала з глянцевого журналу, вставила у багетову рамку і розмістила на серванті.
"Ах, Петре, Петре Васильовичу! Любове моя! Яке ж то було щастя бути поряд з тобою! Таке шалене кохання. А чи була я до тебе справедливою і чуйною? Чи жаліла тебе, чи пестила? Звісно, змолоду ми помучили одне одного, але ж як наверстали! Ще й насмілилася дорікати тобі злою вигадкою. Якби ж то була правда, то наші органи б тебе вистежили; хіба від наших органів хоч хтось сховався?" — терзалася сумлінням Ганна.
Зрештою, вона знайшла собі доглядальницю Віру з числа колишніх медсестер і уклала з нею Договір довічного опікування на умовах успадкування нею квартири й усього майна. Недовго мучилася доглядальниця з примхливою підопічною: не доживши три місяці до ювілею, та мирно-тихо пішла. Віра організувала похорони відповідно заповіту: положила поряд із Петром Васильовичем і встановила гранітний надгробок із надиктованим їй раніше написом:
"Тут покоїться Лелека Анна Макарівна —
ЛІКАР ВІД БОГА".
Розділ Х. Останнє відрядження
П'ять років під опікою потужної фінансової структури, якою була "Мармурова Арка", запам'яталися Павлу Шелестовичу найбільш продуктивними за весь час його директорства. У нього наче крила виросли. Сметанка дав зелене світло переобладнанню технології під європейські замовлення, і завод геть змінився. Частка експорту в загальному обсязі реалізації перевищила шістдесят відсотків. Відремонтували шість гектарів покрівель, з яких не тільки крапало за комір, але й заливало електрообладнання; вирівняли цехові підлоги, залили їх білим поліуретановим покриттям. Завершили будівництво туалетів. У заводоуправлінні розібрали міжкімнатні перегородки й утворили просторі, прозорі офіси; оснастили їх сучасними меблями і комп'ютерною технікою; реконструювали побутові приміщення робітників: усе під італійську плитку та імпортну сантехніку.
Виробництво банкир довірив директору, зате фінанси контролював особисто. Щовечора допізна він перевіряв добовий рух грошових засобів двох сотень банківських філіалів і відділень по всій Україні та чотирьох промислових підприємств і припиняв будь-яку спробу марнотратства. "Мені заробити мільйон — простіше простого, а зберегти його — оце проблема!" — повчав він. Щомісяця від нього приїздили два вдатних фінансиста, які прискіпливо — до однієї штучки і однієї гривні — зводили баланс поточних витрат на закупівлю та надходжень від реалізації, і Павло Гнатович був їм вельми вдячним за уроки вдалого господарювання.
Невидатний колись "Автомотор" прославився на всю Сумську область і не тільки. Сюди зачастили журналісти. На нарадах в обласній адміністрації директору звичайно надавали слово. З високої трибуни він повчав невдах, як правильно господарювати в умовах перехідної економіки і запрошував їх у гості, щоб усі на власні очі могли переконатися в сказаному. З високих київських кабінетів надходили пропозиції стосовно державної нагороди, але сама процедура Павлу здавалася дивною: якщо хтось визнає його заслуги, то нехай нагороджує; а до чого тут гроші? За Орден Ярослава Мудрого просили до сорока тисяч доларів, в залежності від ступеня, а за Героя України всі вісімдесят. Він би ще погодився на "Людину Року", якби задарма, але за сім тисяч... Його цілком задовольняло визнання у вигляді зарплати, яку він отримував за банківським тарифом і за яку Анфіса, нарешті, визнала його сімейне лідерство.
Несподівано Сметанка озвучив намір продати завод і пояснив: вирішив позбутися машинобудівних активів і вкластися в аграрний сектор.