їх ще раз перепиняють, потім на стежці з'являється постать Генадія Павловича Новикова, його смагляве обличчя усіяне краплинами поту, чорний чуб крилом нависає на вперто підібрану брову.
— Чаклують полуночники? — вітається Іван Васильович
— Чаклуємо і, здається, непогано.
— Побачимо.
— Це як сказати...
— Сумніваєшся? Бачу, хвалитися умієте.
Іван Васильович упевнено йде до того місця, де було закладено додаткову матеріальну базу. Ось і граб, присадкуватий, який, здається, не росте, а вростає в землю: ось і зарість вовчого лика; ось і чарівна завіса беріз, яка зупиняє чорнолісся перед низиною. Але де ж база? Іван Васильович нахиляється, проводить рукою по траві. Навіть грудочок землі нема. За ним пильно стежать очі кількох партизанів господарського взводу.
— Місце бази не змінили?
— Такого розпорядження не було.
— Справді, начаклували, — Іван Васильович ще раз кружляє навколо невеличкої ділянки, зупиняється, безпорадно розводячи руками.
— На коні їду і коня шукаю, — не приховує радості Новиков. — На самій базі грибом стоїш, Іване Васильовичу.
— Ну, от бачиш, а казав — не відшукаю, — виправдовується, і короткий сміх викочується на галявину. Навздогін за ним прямують Новиков і Кошовий.
— Обласне аптекоуправління підводить нас.
— Завтра неодмінно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко розмовляв з управлінцями.
— Він теж на підпільній роботі залишається? — прошепотів Новиков, начеб хтось міг почути.
— Так.
— Багатющий досвід має людина.
— В нього на що не кинь — має досвід.
— Книги б чоловікові писати.
— І що його останнім часом, перед самою війною, зацікавило — це проблема огрівання Сибіру внутрішнім теплом самої землі "Північ більшовики гак укриють велетенськими теплицями, як наш лісостеп укрито лісами".
— Підривники повернулися з міста?
— Прибули.
На дереві спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гілки, зашаруділа листям, знову знайшла гніздо і втихомирилась.
— Толу привезли?
— Дуже мало. Сьогодні, Генадію Павловичу, не приїжджай провадити політінформацію. І так роботи в тебе хватає, поки малярія трясе нашого господарника.
— Ні, приїду. Ніч яка... Наче пісня. І на фронт тягне.
— Так і мене тягнуло. А тепер — нова робота, нові турботи Всією душею входиш у неї, і вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодості вибирають життьовий шлях.
— Пізнаю тебе, Іване Васильовичу, — коротко засміявся Новиков. — Дорога ця риса в людині. Підійшли до машини.
— Їхати по азимуту шістдесят градусів? — відділився від дерева Олексієнко.
— Вірно, Сергію.
— Привіт Недремному і Сніженкові.
Машина пішла до місця дислокації партизанського загону. З низини повіяло прохолодою. Збоку обізвалися постріли.
— Близько стріляють.
— Ні, далеченько, Сергію. Луна підманула тебе.
— І це треба врахувати.
Партизанський загін не спав. Штаб схвалив пропозицію Олекси Дмитровича Недремного: щоночі провадити заняття по тактиці партизанської боротьби. Швидкість марші, потайність зосередження, несподіваність нападу, особливості нічної взаємодії, зв'язку, стрільби, орієнтування, — все це розроблялося за строго продуманим і схваленим райкомом планом та ущільненим розписом. Найтяжчими для партизанів були перші ночі навчання: і командир загону Недремний, і начальник штабу Сніженко нікому не давали угріти місця на слизькій від роси траві.
Спочатку машину оточують снайпери. Вони щойно закінчили заняття по стрільбі. Потім підходять Недремний і Сергієнко.
— Як учоба, Олексо Дмитровичу?
— Втягуємося.
— Котра зараз година? — запитує Іван Васильович мовчазного снайпера, у якого на грудях висить карабін.
— У мене годинника нема.
— Визначайте по місяцю.
— Не точно?
— Краще точно, — всміхається Іван Васильович. Снайпер прикидає віддаль повнолицого місяця від землі.
— Повинно б, Іване Васильовичу, на пів четвертої натягнути.
— Рівно три години, — дивиться на годинник Сергій Олексієнко.
Розмовляючи, Іван Васильович обходить табір, придивляється до кожної дрібниці, начеб він вперше прибув сюди.
В затінку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомін.
— Петре, тобі не холодно?
— Мені на нашій землі ніколи не холодно.
— Він мінеральним добривом підвищує під собою температуру грунту, — безапеляційно пояснює переливчастий тенорок.
— Обізвалася хата-лабораторія.
— О Петре, Петре, — з перебільшеним трагічним докором дзвенить тенорок, декламуючи відомі слова Наталки Полтавки, і сміх розбризкується аж до вартового.
— Спіть мені тамечки! — м'яко звучить подільська говірка.
— Аби не тутечки, — невинно кидає тенорок. — Зараз буду спав.
На крихітній галявинці в рамці тіней колишеться озеречко місячного сяйва. Тут командири і Кошовий схиляються над каргою-п'ятиверсткою, розбираючи докладну записку Сніженка про розгорнення диверсійної роботи на залізниці. Вгорі, задихаючись, пропливають на схід бомбардувальники.
— Понесло заразу! — обізвався сердитий голос із глибини табору.
— Високо літає.
— Та низько буде сідати.
— Це вірно, братці.
— Може б ви вже спали були?
— А ми ще до дівчат не ходили! — І знову сміх.
Потім якась хвилина абсолютної тиші. І враз:
Взвейтесь, соколы, орлами,
Полно горе горевать.
Переливчастий тенорок, неголосно, тріпочучи, зразу ж бере за душу. Кілька голосів,, оберігаючи, наздоганяють його і разом, до ладу, підіймаються над переснованим промінням лісом.
То ли дело под шатрами
В поле лагерем стоять.
— Молодість! — Іван Васильович потеплілим поглядом дивиться на Сніженка і Недремного. Високе чоло Сніженка нахмурене, оповите невідкладними турботами. На блідому сухорлявому обличчі робітника різкою тінню чорніє шрам — слід громадянської війни, на темних устах — батьківська усмішка.
"Свою молодість згадав", — одгадує Іван Васильович. Він дуже зрадів, коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який до двадцятого року воював на Поділлі, а в тридцятих роках працював двадцятип'ятитисячником і чи не найкраще знав усі дороги і стежки їхнього району.
— Взривчатки, взривчатки обмаль, Іване Васильовичу, — Сніженко освітлює електричним ліхтариком на карті вузлик доріг.
— Щоденне зустрічаннячко і прощаннячко.
— Мусить бути щоденним, — ще більше хмурніє Сніженко. — Гарбуза під цей вузлик не підкладеш.
— Завтра, вірніше — сьогодні, трохи поправимо наші діла.
— Як, Іване Васильовичу? — надія, радість і недовіра переплітаються в голосі Сніженка.
— Учора був у штабі стрілкової дивізії. Начальник політвідділу взявся нам допомогти.
— Малигін?
— Малигін.
— Тоді буде діло, — веселіє Сніженко. — Як би це ще до артилерійської бригади добратися? Ех, якби це мене хоч на один день начальником артпостачання назначили.
— Тоді артилеристи навіть без НЗ залишилися б, — кидає Недремний.
— Вікторе Івановичу, коли до тебе звернеться Дмитро Горицвіт, приймай його до загону.
— З радістю. Завзятий чолов'яга. Снайпер і шаблею напрочуд діє. Як здоров'я?
— Іще тижнів два поваляється в постелі.
Здалеку заклепали підкови, прокинулася луна, все голосніше випробовуючи свій непритомлений голос. Потім чийсь окрик зупиняє гомін коня і луни.
— Іване Васильовичу, вас розшукують. Посильний! — обізвався з-за дерев голос вартового.
— Корнієнко?
— Корнієнко.
— Пропускай! — наказав Недремний.
Наступаючи на тінь, з'явився посильний.
— Іване Васильовичу, увесь дитбудинок до останньої людини посаджено в ешелон. — В одинадцять п'ятнадцять ешелон відправився згідно з маршрутом.
— От і гаразд. Бомбардування станції було?
— Було. Розкришили ліве крило вокзалу. Ще вам є телеграма від замісника директора МТС, — подав учетверо складений папірець.
Кошовий голосно прочитав: "Успішно рухаємося власним ходом тчк запропонований маршрут оправдав сподівання привіт Кабиш".
— Що в райкомі?
— Працюють, Іване Васильовичу.
— До мене є люди?
— Є. З самих найдальших сіл поприходили. Мороз та Кириченко. Мороз таку бучу вчинив, аж слухати паскудно: чом йому не дають худобу для виїзду. Хоче з собою забрати усе господарство, усі бебехи й пашню. Раніше наче нічого чоловік був, а тепер проявив себе всяким таким елементом.
Іван Васильович з задоволенням поглядав на обурене обличчя посильного. Колгоспників Мороза і Кириченка, розумних, відданих і працьовитих, райком залишив для підпільної роботи — зв'язківцями. От вони тепер і почали грати "всяких таких елементів з одноосібницькими пережитками". Особливо в'їдливим показав себе Мороз.
— Ще даси мені коні і воли, — люто погрожував своєму голові колгоспу.
— Дочекаєшся!
— І таки дочекаюся!
— Як рак свисне, — презирливо відповідав той, одвертаючись од Мороза.
— Я тебе свисну, так свисну, що й в області будуть знати. Неодмінно в райпартком піду! Там знайдуть на деяких голів управу... Свистун!
І Мороз у відповідний час таки пішов у райком, щоб, звичайно, зустрітися з Іваном Васильовичем.
Починало розвиднятися. Ширшав, світлішав і рожевів ліс. Іван Васильович, ідучи назустріч зорі, попрямував до машини. Новий день, нова робота чекали його, і найбільша — по перевірці та відбору кадрів для підпілля.
XIII
Просторий строгий кабінет, портрети вождів, дві карти і стоси книг. На обліплених паперовими смугами вікнах золотиться сонячний пилок, за вікнами вітер наганяє на вигорілий обрій неповороткі плоти білих хмарин.
Перед Павлом Михайловичем Савченком нема ні одного з щоденних донесень райкому. Є лише невеликий шматок паперу з куцими рядками якихось ієрогліфів. Але Павло Михайлович не обминає жодного питання підготовки підпілля в районі.
Говорить тихо, не кваплячися, з-під припухлих од безсоння повік пильно дивляться гарячі іскристі очі. Згадується робота підпільних організацій в царській Росії і під час громадянської війни, наводяться приклади, прізвища і ні згадки про себе.
— Бюро обкому в основному задоволене вашою роботою. Підготовлятися довелося швидко, але це не внесло розгубленості в стиль вашої роботи. Добре, що не минали навіть питань побуту. Нам здається: ви менше подумали над тим, як має працювати більшовицька преса... Чомусь всіх найкращих робітників друкарні забираєте до партизанського загону. Неодмінно треба одного-двох співробітників залишити для підпільної роботи в місті. Може їм доведеться працювати в фашистській друкарні... Як Тодось Опанасенко?
— Хороша кандидатура, — здивовано глянув Іван Васильович на Савченка.
— В обкомі теж так думають.