Я такий, як і всі.
— В Полтаві ви один лікар. Ви все вмієте.
— Не вмію. — Мало не закричав Кондура. — Наша медицина нічого не варта. Що вона може? Серце нове дати? — І вже тихіше: — Друже мій, Іване Петровичу, у вашої матері невиліковна хвороба.
— Яка?
— Старість. Проти неї ліків ще не вигадали... Але не хвилюйтесь. Вона житиме... скільки на роду написано... їй поки що легше, і я все зроблю, щоб їй було ще краще... А більшого нічого не можу... Простіть мені, але я сказав правду.
Незабаром лікар пішов. Іван Петрович його не проводжав, Кондура не дозволив, і він повернувся до матері в кімнату. Там вже була і Одарка, принесла кухлик теплого узвару з улюблених матір'ю та сином аґрусу і малини.
Пила маленькими ковтками і щось стиха говорила, до вуха Івана Петровича донеслось кілька останніх слів: "Доглядай його, Одарко, бо я ж — бачиш яка... Доглядай — і тобі на тому світі бог віддячить..."
Змовкла, коли став на порозі.
— От і ти... Але чого ти прийшов? Не заважай нам в Одаркою погомоніти.
Він ще стояв, не рухався.
— Не журись. У мене все є. Йди... працюй, сину.
Він довго сидів під її дверима на ослоні і думав. Ніби перегортав сторінку за сторінкою все своє життя. Скільки пам'ятав себе, мати не жалілась, нічим не дорікала, завжди турбувалась про нього, лише про нього, свого Іванка, про себе ж не думала. Вдруге заміж не пішла, хоч — він знав про це — до неї сватались, і не одного разу, а вона, молода ж іще тоді, навідріз всім: ні, та й годі. Хіба ж могла дозволити, щоб у її Іванка був вітчим? І все життя віддала синові. Все до останку. В грудях бракло повітря, а очі, такі пильні, нічого поперед себе не бачили, ніби раптом все туманом повилось і попливло — і стіни, і підлога, і стеля; ледве втримався на ослоні, щоб не впасти, лише силою волі примусив себе опам'ятатись. Міцно стиснувши вуста, мало не застогнав. "Мамо, ти ж у мене єдина у світі — найдорожча, найкраща, і що я без тебе?.."
Прислухався — в кімнаті було тихо, про щось говорила служниця — майже вголос.
Заспокоївшись трохи, підіов до себе. Сів за стіл, дістав з шухляди омріяну теку, перекинув кілька аркушів зеленкуватого паперу. Назви ще не було, і тому перший аркуш був чистий, як ранішнє небо. Каламар присунув, пера — теж. Все під рукою — тільки пиши.
Та не писалось. А тут ще й гомін за дверима не вщухав і на хвилю. То Одарка вийшла від матері і, як видно, не скінчивши мови, продовжувала говорити — вголос, щоб добре було чути:
— Ваша правда, паніматко, аякже... Вони тепер дівчата такі — не слухають ні матері, ні батька, по любові жити дочуть. І я такою була, коли сказати правду, і, їй же богу, не жалкую. На те ми полтавки! І до роботи хист маємо, і до сім'ї, і до всякого діла не останні...
Що вона таке сказала? "На те ми полтавки..." Полтавки? Як просто і гарно — полтавка! Справді, мова в його майбутній п'єсі йтиме про полтавку, то чому ж і п'єсу не назвати так? Просто і зрозуміло — полтавка. А дівчині, коли на те пішло, щоб до ладу було, можна дати ім'я. скажімо, Наталки. А яке ж прізвище у неї буде? Батько її натерпівся бідолага на своєму віку чимало, більше ніж досить, то, може, і прізвище йому таке дати — Терпило? А мати, отже, — Терпилиха. Ганна Терпилиха, стривай, не Ганна ж, бо то було б надто прозоро, інше ім'я потрібне, проте, нехай, потім можна подумати... Зразу все і записав, щоб не забути, для пам'яті.
Перегорнув кілька аркушів, дійшов до яви — возний з Наталкою. Ще раз перечитав арію возного. Що ж це? Так поспішав, що замість "возженія в крові" написав "возжеланія". І ось знову: треба "жадний волк младую ягницю", а написано: "жадовий волк...". Ще кілька помилок знайшов, так дійшов і до яви з виборним, і там теж помилка: замість "кабака піднесла", написалось чомусь — "кабана". Виправив до останньої коми.
Він би продовжував читати і правити далі, коли раптом, виглянувши у вікно, побачив Мефодія — сторожа з театру. Той ввійшов у двір, озирнувся, постукав костуром об цеберку біля колодязя, на стук визирнула Одарка, і Мефодій пішов до неї.
Вони не встигли ще перемовитись і словом, коли на ґанок вийшов сам господар.
— До мене, Мефодію?
— До вас, Іване Петровичу, до вас, в доброму здоров'ї будьте!
— І ти теж здоров будь, Мефодію!.. Заходь. Сьогодні ранком ми з тобою в театрі зустрічались, нічого ж там не трапилось... Яка ж причина привела тебе?
Мефодій сів на стілець, підібрав чоботи так, щоб не видно було їх, огладив вуса, картуза зняв і не знав, куди покласти.
— Клади ось сюди, — показав Іван Петрович на вільний стілець, сам сів поруч — з другого боку. — То що за причина?
— Та як вам, пане майор, сказати, не про мене й річ.
— Про кого ж?
— Про Марусю.
— Що ж там?
— Та приходив учора ранком сусід Пилип Дериус до старої Ганни, приносив якісь папери і сказав, що то борг її покійного чоловіка, показав і хрещика, нібито писаногб його рукою.
— А багато боргу?
— Аж три карбованці. Де ж вона його візьме?
— Так. Ну то що?
— А те сказав: коли боргу не віддаси, то виходь з хати.
— А вона що?
— Плакала весь день. І все просила Марусю, щоб подала рушники писарчукові.
— Он як! А то чому ж так вирішила Ганна?
— Я ж хіба не казав вам? Дериус вимагає: віддай Марусю за писарчука, то й борг можна забути, і в хаті лишитись,
— Ось як.
— Саме так... І тепер хто його зна, що робити. Сьогодні вже й прийшли.
— Або — рушники, або — з хати?..
— Маруся мусила рушники подати.
— Чому ж ранком мені про те не сказав? Борг ми б той якось внесли.
— Та що ви, пане майор? Не вистачало вам чужі борги платити! Ні, я не про те, хотів просити, щоб ви почитали отой папір, бо, видиться мені, не справжня то бомага... Але й то не все.
— Що ж іще?
— Полюбовник Марусин вернувся. Саме сьогодні. Ніби почув, що вона рушники подала. Ось яка причина і привела до вас.
— А Маруся на те як дивиться?
— Вона що ж, вона сказала: коли не за Йваном, тобто полюбовником, бути, то ні за ким. Не вийде за писарчука — і квит. І хати їй не жаль... Хоча Іван сказав, що борг віддасть. У нього гроші є, заробив десь...
— Так і сказала?
— Так і сказала... Коли не було Івана, то вона інша чула, хоч і сумна, а все ж матір слухала, а тепер — ні, та й годі. І не страшні їй ні злидні, ні старцювання, а це ж так і буде, коли з хати виженуть.
— Тоді ось що; почекай мене трохи, а я зараз зберуся, та й підемо разом. Не пізно ще?
— Та ні, тільки-но розмова почалась... Ви б подивились на дівку — якому завгодно парубкові носа втре. Біля неї Іван посмілішав теж трохи.
— Це добре... Але чекай — підемо.
21
Вже добре-таки захолодало. Вдень ще нібито й нічого, сонце пригріє — і стане тепліше, а вночі погода мінялась; на ранок випадав іній, сивим сріблом вкривав дахи, дерева, паркани і довго — чи не до полудника — іскрився під скупим осіннім сонцем. Сірі густі хмари обсідали небо, з усіх сторін сунули на Полтаву, і місто тануло в глибоких тінях, на очах ставало меншим, ніби іграшковим.
Йшли дощі, вряди-годи в суміші із снігом, щедро кропили пожухлі трави на майданах і під парканами, дощаті тротуари, темні, аж чорні, від негоди.
В генерал-губернаторському домі, незважаючи на те, що в місті відчувалась нестача свічок, світла не гасили і вдень, світилися ліхтарі і при вході до канцелярії, чаділи перед будинком губернатора і поліцмейстера. При свічках починались і закінчувались заняття в гімназії. В пансіоні для бідних їх економили; зразу ж, як тільки дітей відправляли на заняття, свічки гасили, за цим пильно стежили помічники доглядача — і Діонісій, і Капітонич. Останнім часом у гостиному ряду, де, як звичайно, при потребі можна було придбати все — від цвяшка до гвоздичного перцю — а свічками стало туго, і за великі гроші не можна було купити зайвий десяток, навіть у лавках Зелінського не кожному продавали. Казали, це тимчасово, незабаром навезуть, вже он послано кілька хур у Харків і до Єлисаветграда. Але поки що їх не вистачало, і дехто перейшов на каганці та смоляні скалки. А все то — пані Розумовська. Графиня, що мала власне свічне виробництво, раптом наказала закрити його: "невигідно, дешево платять", лишила тільки частину великого промислу для внутрішніх потреб, звідси — і нестача.
Саме через це довелося зробити перепочинок і Котляревському. Звик, щоб у робочій кімнаті не лише пізнім вечором, коли він працює, горіли свічки, але і вдень. Закривши цупкими шторами вікна, любив працювати при нічному світлі: тиша і п'ять свічок у старому шандалі над столом створювали робочий настрій, а головне — він лишався на самоті зі своїми думами, віддалявся від буденщини, яка забирала спокій, час, через яку бракувало іноді самого повітря, дихнути не було чим.
Виручив пан Зелінський, який, мабуть, не забув послуги: завдяки директорові театру в Полтаві перестали показувати "Корчму", в якій так кумедно Щепкін копіював міського голову. Одарка принесла від негоціанта десятків зо два свічок — і цього було поки що досить, можна було спокійно працювати ще кілька днів.
І він знову, забувши лік годинам, не знаючи, день зараз чи ніч, засів за роботу, перед цим переодягтись у свіжу білу сорочку, поспіхом присунувши стосик зеленкуватого з золотистим обрізом паперу,
Писав, переписував, безжально викреслював, знову писав. І так увесь день — вже четвертий, якщо лічити час від дня, коли до нього постукався Мефодій і провів з собою на Мазурівку до оселі Сивоконів...
Такого з ним ніколи ще не було. Траплялось, засиджу вався до ранку, як це було за молодих років у маєтках панів Томари, а потім Голубовича, але ж ранком, щоб там не було, він робив перепочинок. А тут диво дивне: не міг полишити рукопису, ніби дав обітницю; притьмом закінчити його до останньої крапки, а вже потім братися за інше. їв і пив теж поспіхом, не помічаючи, що в кухлику, а що в мисці.
Працювалось нелегко, сказати, — важко, і все ж втоми не відчував, впродовж кількох днів і ночей був свіжим, ніби в любистку купаний, готовий на все, аби лиш до кінця довести почате.
Того дня, коли прибіг від Сивоконів, зрозумів: тепер все мусить стати на місце, знав уже, як писатиме далі — другу частину, а затим і третю, найменша подробиця висвітилась.
Але то лиш здавалось...
На власні очі він бачив сватів, говорив з ними, бачив і Марусиного Йвана, хлопець вчасно повернувся з далеких мандрів, прийшов би на кілька днів пізніше — і все б втратив; розмовляв, хочі недовго, зі старою Терпилихою, сиріч, Сивоконихою; кілька слів знайшов і женихові, тому ж писаренку, що віднині у п'єсі буде возним; присоромив і, щоб ніхто сторонній не почув, натякнув, чим може закінчитися його сватання, коли наполягатиме на своїх "правах" на бідну дівчину.