Тільки тепер його нерви не витримали, Варивон почув неприємний і гарячий біль в сухих очах.
"За що ти страждаєш, мій краю? За що горять твої села, ридають жінки, чому твою землю трупом застилає чужинець? Може й моя Василина, мої діти завтра так заголосять, як за річкою ця невідома жінка... Буду живий — буду тебе бити, фашисте, без жалю і милосердя. Це тільки початок мого рахунку".
Знаючи, що гітлерівці вночі не нападуть, почав неквапно вибиратися на Сокіл-гору, шукаючи в заростях безпечнішого і теплішого місця. Ще кілька днів тому він помітив: на Сокіл-горі є "печі", де нагріте повітря не розвівається вітрами. Скоро знайшов такий затишок в дерені і неспокійно, тривожачись, боліючи у видіннях, проспав до пізнього сніданку.
Вдень Варивон упевнився, що лінія фронту пішла далі. Обережно ознайомився з місцевістю, а пізнього вечора вирушив на схід, з твердою впевненістю, що він таки добереться до своїх частин.
Напружено спустився з камінної гряди, у підніжжя ще раз напився запашної води; бережучи в серці тривожні спогади про пережите, вийшов на дорогу, що вела, як вгадував він, до Великого шляху.
В напівсні зітхали і осипались обабіч дороги жита, сумно падьпадьомкала перепілка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась Сокіл-гора.
XI
Уранці приїхали попрощатися з Дмитром Мірошниченко і Кушнір.
— В розпорядження обкому партії їдемо, — стримано пояснив Свирид Яковлевич, сідаючи недалеко від ліжка.
— Відкликають чи самі надумались? — гостро поглянув у стомлені сірі очі, що майже непорушне гніздились в червоних обідках.
— Ну, знаєш, тобі не варто було б питати про це, — махнув рукою Свирид Яковлевич. — У мене заячої крові поки не було. Сказали з райкому, щоб худобу в тил гнав — старий, мовляв, став для важливішого діла. Мусив сам до Кошового їхати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на своєму: поїду в обком. Там підучать трохи і в партизанську групу пошлють. Деякий досвід у мене є. З громадянської війни. Згодиться тепер. Тільки цим і переконав Кошового... Трохи не в пору старість підійшла.
— Після виступу товариша Сталіна велике діло партизанам випадає. На Україні сам Хрущов керує партизанським рухом. Я особисто думаю на курси мінерів пробратися — добряче діло, — примружившись, Степан Кушнір показав рукою, як він хоче пробратися.
— Де будете партизанити? — захвилювався, підвівся з ліжка.
— Де партія скаже. Воно, звісно, краще б у знайомих місцях, де всі ходи і виходи знаєш. Але партії видніше, де нас поставити. Вона серце наше і наш полководець... У райкому тепер, скажу тобі, як у штабі. Увесь народ на партійні дороги виходить.
— Коли будете десь недалеко, дайте мені знати... Ви ж знаєте мене, Степане Михайловичу.
— Це можна, це можна, — погодився Кушнір. — Невчасно покалічили тебе. Невчасно.
— У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе, наче втопленику...
— Ну, знаєш, це ти дарма про втоплеників і всяку чортівщину поніс. У кожного є своє і лихо, і турботи, і невдачі. Аякже ж — на те воно й життя. Це не те, що в казці — все тобі робиться, як по-писаному. В житті такого не було, та й, кажу тобі по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим крепчий чоловік, коли не гне його всяка болість, як ту билину, — і нахмурене обличчя Кушніра зібралося всіма зморшками, тільки очі між ними світилися, наче вогники. — Ти думаєш, мені легко свій колгосп, свою дружину, своїх дітей на старості літ кидати? Легко? Це не на посиденьки іду. Одну ніч під дощем — не кажу вже про бої — на землі переночувати щось варт. А скільки їх, таких ночей, буде, — хто скаже? Та шукаєш свого місця, мінером хочеш стати. Воно б мені в мирний час потрібне, як зайцеві дзвоник, а тепер в обкомі з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб тільки на курси мінерів послали. Пошлють — і щастя трохи біля себе відчуєш. А потім ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють — самим безщасним чоловіком себе відчуєш. Ну, і почнеш нових планів шукати, бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива і, найголовніше, радянська.
— Іще раз попрошу, як буде змога — не забудьте мене. Одна у нас доля і в мирний час, і в лиху годину... Ех, коли б не ця чортова цяцька!.. — сплюнув і вилаявся.
— Не треба, — поклав руку на плече Свирид Яковлевич.
— Чого там не треба. Роз'їдетесь всі, забудете, а мені залишайся поміж бабами та деякими вовками, що уже зарані норовлять, кому горло перегризти... Партизан би з мене повинен бути справжній. Ліси ж як знаю! — і замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити...
— І тобі знайдеться місце в боротьбі. Степан Михайлович вірно сказав: увесь народ на партійні дороги виходить. Кріпко запам'ятай ці слова, Дмитре. Тепер нема життя для себе — лише для Батьківщини. — Почав прощатися Свирид Яковлевич. — Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу і гнів на ворога обруш. Вірю тобі, як батькові твоєму.
Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очі навернулися сльози...
...От і віддаляється бричка з Мірошниченком і Кушнірем. А ти стоїш, притулившись до плота, і очима проводжаєш її, неначе половину свого життя.
Да, хороші, чесні люди були. Нелукаві, нехитрі. Прості, роботящі і добрі. Чи зустрінемось іще колись, чи тільки в згадках будуть приходити до тебе, як отой сад, що квітнув і одцвітав...
Шкутильгаючи, скриплячи зубами, він виходить з двору, перепиняє підлітка-їздового, що навстоячки жене коні на шлях.
— Завезти на пошту. Тільки обережно їдь! — довго вмощується і ніяк не може вмоститися на возі.
— Поїду так, що й води не схлюпнув би, — з готовністю метушиться на возі проворний хлопчак, а потім гукає:
— Тітко Югино, винесіть дядькові Дмитрові подушку...
Телефоністка ніяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, і Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лаві. Коли ж йому передають трубку, од хвилювання не може промовити слова, тільки важко і голосно дихає.
— Я слухаю, — чує до болю рідний і чіткий голос Кошового.
— Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвіт.
— Як почуваєш себе? Одужуєш?
— Потроху.
— Гаразд. Чимсь допомогти треба?
— Да. Недавно поїхали Мірошниченко і Кушнір. І почув я себе тепер відрізаною скибою... Куди мені приткнутися?.. Коли б не нога...
— Я подумаю, Дмитре Тимофійовичу. Пізніше подзвоню. Але Іван Васильович не подзвонив. Увечері, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява, під'їхав на машині до самого двору.
— Здоров, здоров, Дмитре Тимофійовичу, — згинаючись, увійшов до хати. І Дмитро побачив, як змінилось — почорніло і схудло — довгасте обличчя Івана Васильовича. Розкішний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий, потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-під туго натягнутої шкіри різко окреслились м'язи, тільки очі так само світились ясно і з доброю насмішкою. Повечеряти Іван Васильович відмовився навідріз — часу нема. Але говорив з Дмитром більше години.
— Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталіна?
— Чув. Тому і звернувся до вас, бо тепер і визначається чоловік. В горі, в біді. Хоч і покалічили мені, Іване Васильовичу, ногу, так серце ж не покалічене. В темну нору я зашиватися не думаю.
— Знаю, Дмитре, тебе... На підпільну роботу не візьмемо — гарячковитий, а в партизанський загін приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.
— Спасибі, Іване Васильовичу.
— З Віктором Сніженком, здається, ти добре знайомий?
— Знаю голову Супрунівського колгоспу. Вірний чоловік. Старий член партії.
— Справжній більшовик. Тримай із ним зв'язок. Я попереджу його. Він уже почав нову працю, тяжку і відповідальну... Роботи хватить і тобі.
— Гаразд, Іване Васильовичу, — повеселішав Дмитро. — І найтяжча робота, коли вона межи люди йде, не згинає, а вгору підносить.
— Ну, одужуй скоріше. Всього доброго тобі. Давай попрощаємось, бо хто знає, чи скоро побачимося. — І Дмитро, хвилюючись, міцно цілує солоно-гіркуваті уста Івана Васильовича. — А щодо відрізаної скибки, то дуже невірно думаєш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Івана Запорожченка. Він сліпий був, а бачив більше за іншого зрячого. Сліпий партизан! — Це достойний приклад для кожного бійця. Справжня людина ніде і ніколи не стане відрізаною скибкою, бо сміливий шлях і серце її... Може навіть прийдеться тобі і самому на свій розсуд і риск діяти. Так завжди повинен відчувати, що тебе вся радянська земля, наші люди, наша велика партія підтримують. Не почуєш цього — здичавієш, пропадеш. Почуєш — найдеш у непрохідних хащах вірну дорогу, її серце підкаже. Видужуй скоріше, — ще раз повторив і вийшов з кімнати.
ХІІ
Над незвично тихим селом місяць розплескує прозорі потоки; блакитна повінь, здається, розколихує землю, і вона от-от попливе в далечінь, напинаючи темні паруси молодих садів. На фоні неба, наче висічені, різко окреслюються самотні дерева, і Сергій Олексієнко ловить себе на тому, що він і природу сьогодні вже бачить по-іншому — очима розвідника. "Вночі треба спостерігати знизу вгору", — пригадує слова командира партизанського загону Олекси Дмитровича Недремного і, враховуючи особливості темені, прикидає віддаль до великих і дрібних орієнтирів.
На леваді форкнув кінь, згодом до нього підійшов чоловік, на якусь хвилину дві тіні злилися в одну, і вже вершник помчав до шляху.
"Орієнтир номер один експлуатує технічні можливості орієнтира номер два", — усміхнувся Олексієнко.
Покоротшали тіні дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнілі хмари, плямили зволожену землю.
З хати Горицвіта вийшов Іван Васильович, на подвір'ї попрощався з Югиною та Докією. Спросоння зітхнула хвіртка, і уже Іван Васильович, приминаючи живкий подорожник, підходить до машини.
— Сергію, повний!
— Єсть, повний! До бази?
— До бази.
За селом — пшениці, пшениці. Хвилююча привабність іскристої далини і невпинний строгий рух на шляху, без огнів, без гомону, без пісень. За сірим павуком доріг розпластався протитанковий рів. Швидко, з розмаху наближається ліс, як наближається тільки вночі. Машина в'юнить трав'янистими просіками, розмелює галузки сухостою, обсівається синіми ягодами роси. І раптом:
— Стій!
Дві постаті з рушницями перегородили тісну кривобоку дорогу. Іван Васильович вискакує з кабіни.
— Товариш Новиков тут?
— Тут, наш комісар.
— Машини приїжджали?
— Приїжджали, і Генадій Павлович, хоч скільки було роботи, не пустив їх у ліси — на узліссі розвантажували.
Один партизан веде Івана Васильовича в глибінь лісу.