З першого ж погляду iмператор вгадав, що той має недобру звiстку.
— Що трапилось, проедре? — запитав Iоанн.
— Друнгарiй Лев iз Константинополя повiдомляє, що Вард Фока почав повстання в Азiї, захопив багато кораблiв у морi, не пускає нiкого до Константинополя...
Iоанн Цимiсхiй довго сидiв мовчки i безнадiйним поглядом дивився на сiру полотнину намету.
— Я не можу бiльше воювати з Святославом, — хрипко сказав вiн. — Усе йде проти мене й iмперiї. Проедре, ти завтра поїдеш василiком до Святослава. Мир! Мир! За всяку цiну, дай йому дань, заплати йому за живих i мертвих. Нехай вiн iде з Дунаю. I я ще одного хочу — покажiть його, який вiн, оцей князь Святослав?
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
1
З великим i численним почтом приїхав на берег Дунаю Iоанн Цимiсхiй. Ще вночi, думаючи про наступну зустрiч з руським князем, вiн велiв, щоб з ним їхали всi полководцi й присутнi в станi високi особи i щоб одяглись вони в кращий одяг, почепили знаки. Не бачивши нiколи руського князя й уявляючи його як славолюбну, горду — схожу на нього самого — людину, Iоанн був певен, що Святослав приїде на зустрiч з почтом, у найкращому своєму вбраннi, iз знаменами, своїми знаками, i хотiв перевершити Святослава.
Iмператор Iоанн i весь його почет їхали до берега Дунаю на конях, пiд розгорнутими знаменами iмперiї, оточенi безсмертними. Iоанн був одягнений у червоний, золотом шитий скарамангiй, плечi його прикривала багряна хламида iз золотими застiбками, бiля пояса був дорогоцiнний меч, на грудях блищали перли й золото, на головi — шапка з камiнням; червонi сандалiї впирались у золотi стремена. Так само пишно, блискуче одяглись полководцi й вищi сановники Iоанна — соцарствуючий iмператор Костянтин, патрикiй i проедр Василь...
На березi Дунаю вони зупинились. Тут був нап'ятий намет, бiля нього стояли лави, широкий, вкритий червоним оксамитом стiл, а на ньому — корчаги з вином, келихи. Iмператор зiйшов з коня, ще ранiше вiд нього спiшились полководцi. Iмператор зробив рукою знак проедру Василю, й вони вдвох одiйшли до кручi, щось мiж собою говорили. Полководцi стояли мовчки, бачили, що Iоанн чимсь невдоволений.
А тодi на плесi, нижче вiд Доростола, з'явився човен. На березi було тихо, й усi чули, як над Дунаєм гримлять кочети в човнi, б'ються об воду весла. Скоро стало видно, що на веслах у човнi сидить шiсть гребцiв, а сьомий стоїть на кермi. Бiля самого берега човен круто завернув, i нiс його зарився в пiсок.
Супутники iмператора Iоанна кинулись до берега, щоб дiзнатись, хто посмiв поставити човен туди, де присутнiй iмператор ромеїв. Але одразу й зупинились... Гребцi на човнi виймали з кочетiв весла, опустив кермо стерновий, усi вони вийшли на берег. Хтось iз них пiдтягнув вище човен, а з гурту цих людей, що приїхали човном, вийшов чоловiк, який тiльки-но стояв позад гребцiв i керував човном.
Був вiн одягнений, як i гребцi, може, хiба пiдперезана ремiнним поясом бiла сорочка й бiлi штани у нього були чистiшi, нiж у iнших, а бiля пояса висiв меч. Тiльки тодi, коли вiн наблизився, iмператор i його супутники побачили, що на поголенiй головi цього чоловiка сивiє пасмо волосся, спадаючи до вуха. Високо тримаючи голову, трохи примруженими очима дивився цей чоловiк на iмператора, i на губах його пiд довгими вусами грала посмiшка.
— Здрав будь, iмператоре ромеїв, i ви, полководцi! — сказав князь Святослав i, взявшись правою рукою за криж меча, за звичаєм вклонився Iоанну i його полководцям. — Ти мене хотiв бачити, от я i приїхав.
Iоанн зрозумiв слова київського князя, бо знав мову болгар, з якими йому довелось чимало воювати i зустрiчатись у Константинополi. Довгу хвилину вiн дивився на князя, i в очах у нього було здивування й розгубленiсть. Не ждав вiн, що Святослав як гребець приїде на зустрiч з ним — iмператором, не думав, що руський князь буде одягнений як звичайний воїн, не думав, що Святослав так просто, як рiвний до рiвного, пiдiйде до нього.
Було й iнше в душi iмператора. Побачивши Святослава, вiн зрозумiв, що князь Русi iнакше зробити й не мiг. За простотою й звичайними вчинками руського князя iмператор Iоанн побачив щось бiльше й важливiше, нiж думав його розгублений почет.
Логофет ждав слова Iоанна, щоб передати через товмачiв це слово руському князю. Але iмператор Iоанн дав знак, що говоритиме сам з Святославом, i звернувся до нього:
— За вітання дякую, княже! Так, я хотiв тебе бачити й говорити. Підемо, княже до намету.
— А може, ми поговоримо на човні, — запропонував і засміявся Святослав. — Дуже любо тут, імператоре... Вода та небо...
Це буланечувана образа. З iмператором ромеїв нiхто не смів так говорити. Iмператор Iоанн запрошує руського князя до свого намету, а той смiє кликати його на човен. Увесь почет стояв насторожений, усi вони ждали загаду iмператора.
Але трапилось диво, чудо. Iмператор ромеїв Iоанн, перед яким схилялись ниць не тiльки полководцi, а цiлi народи, не обурився, почувши цi слова князя Святослава, а вiдповiв:
— Гаразд, княже. Ходiмо на твiй човен...
Розгубленi полководцi й увесь почет лишились на кручi, не знаючи, що їм робити, — порушується весь церемонiал двору. А iмператор i Святослав тихо рушили сипким пiском, зупинились бiля човна. Князь зробив знак рукою, i шiсть гребцiв — молодих, здорових хлопцiв з бородами й вусами, — неприязно поглядаючи на iмператора, одiйшли вгору берегом i там стали.
Аж тодi iмператор i Святослав ступили у човен, сiли один проти одного.
— Так он ти який! — тихо сказав Iоанн Цимiсхiй.
— А ти, iмператоре, думав, що я iнакший? — щиро засмiявся князь Святослав, вiд чого в лiвому його вусi заколихалась важка золота усерязь з пiдвiсками — двома перлинами i великим червоним рубiном.
— Та нi, — вiдповiв iмператор. — Я чув, що ти дуже гордий, i не думав, що приїдеш як гребець на човнi...
— Ти не помiтив, що я тримав стерно...
Настало мовчання. Над Дунаєм було тихо. Повз човен повiльно струмувала вода, така чиста, що на днi видно було кожну пiщинку. Двi сiрi чайки, скиглячи, лiтали над човном, а вгорi — в голубому небi — нiби застиг на мiсцi i вдивлявся вниз коршак.
— Ти мене кликав, iмператоре, — перервав мовчання Святослав. — Що ж хотiв ти запитати?
— Я тебе хотiв запитати, княже Святославе, — почав iмператор, — навiщо ти забився так далеко вiд рiдної землi, прийшов сюди?..
— Звiдси до Руської землi, — вiдповiв Святослав, — рукою подати. Ось вона, Руська земля, — показав вiн на лiвий берег Дунаю. — До Константинополя, здається менi, звiдси набагато далi. Та й вiдаєш ти, iмператоре, — не сам я прийшов сюди, кликав мене iмператор Никифор i дав за це навiть золото.
— Покiйний iмператор кликйв тебе i дав золото, щоб ти приборкав непокiрних болгар...
— Я приборкав непокiрних болгар, — посмiхнувся князь Святослав, — i дiйшов аж до Преслави. Але ж тодi ти вирушив проти мене й болгар.
— Я мусив вирушити, — спалахнув Цимiсхiй, — бо ти склав мир з болгарами...
— А навiщо ж менi було далi воювати з ними? Я виконав волю iмператорiв, пройшов усю Болгарiю, скорив кесаря Бориса й уклав мир.
— Якщо ромеї давали русам золото, iмператор їх мусив i укладати мир...
— Ми не печенiги, — сказав Святослав, — i заради золота не воюємо. За Русь ми, iмператоре, стояли...
— За Русь? — iмператор струсив своєю рудою бородою. — Добра Русь, коли ти дiйшов з своїм вiйськом мало не до Константинополя?! Iмператори ромеїв нiколи не ходили на Русь, вони не стояли пiд стiнами Києва. А руси увесь час iдуть i йдуть на iмперiю, вони вже не раз були й пiд стiнами Константинополя.
— Що iмператори ромеїв не стояли пiд стiнами Києва — це правда, — згодився Святослав. — Київ — не Доростол, iмператоре. Не заздрю я тому, хто спробує стати пiд стiнами його, — аки печенiгам буде. Але коли ти говориш, що ромеї не йдуть на Русь, — то лжа.
— Чому ж лжа? — нiбито здивувався й навiть образився Iоанн.
Князь Святослав не встиг вiдповiсти. I сам вiн, i iмператор пiдняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки... Вони досi вiльно ширяли над водою, але вгорi висiв коршак, вiн полетiв униз і став нападати на чайок. Сполоханi несподiваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтiч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидвi чайки злетiлись, дужче заквилили, нiби змовлялись, а потiм накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потiм чимдуж полетiв над Дунаєм геть. Двi чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились лiтати над човном, нiби скаржились: "Ки-и-ги! Ки-и-ги!"
Що думав iмператор ромеїв у цi хвилини? Примруживши свiтло-голубi свої очi, стиснувши уста, вiн часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку i провiв рукою по рудому волоссю, по вогняно-червонiй бородi, нiби йому було душно.
Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його...
— Горе чайкам убогим, — промовив вiн, — а проте дали вони цьому злодiєвi дунайської водицi напитись... Отак, iмператоре, буває...
— Ти сказав, — сердито перебив його Цимiсхiй, — що лжу говорять ромеї... Де лжа?
— Вiдаєш, iмператоре, про що говорю... Колись, i не за нашої пам'ятi, над морем Руським сидiли нашi предки. А зараз? Клiмати? Чому ж Клiмати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть i Клiмати. Але чому ж тодi iмператори ромеїв посилають своїх воїв на пiвнiч вiд них, на захiд i на схiд?
— Княже Святославе, це лжа.
— Ой нi, iмператоре, не лжа... Згадай, скiльки городiв поставили ромеї над Руським морем, скiльки кровi пролили руси в Тмутараканi, на низу Днiпра, Iтиля-рiки, Днiстра. А Саркел, iмператоре? Адже його збудували ромеї на руському шляху, на землях наших. А що б сказали iмператори ромеїв, якби князi Руської землi почали завойовувати Сiрiю чи Халдею? Нi, iмператоре, Русь нiколи й нiде не стала на землi iмперiї. Iмперiя прагне стати i вже стала на Руськi землi... Дивно менi, iмператоре! Адже ромеї мають великi землi над морем, у Азiї, пiвсвiту...
— Русь, — перебив його iмператор, — має не менше земель, нiж ромеї...
— Це правда, — сказав Святослав i посмiхнувся. — Русь має дуже багато земель. Русь, — вiн примружив очi й замрiяно подивився вдалину, за Дунай i коси, — має так багато земель, що ти й не уявляєш, iмператоре...