"Ах, ти ж, доточувач хуїв! А я, роззява, впирався рогом, скуповував під тебе акції! Купив завод за мільйон, а продаєш за десять? Ну, нехай щастить", — погрозливо зміркував директор.
Тим часом, не отримуючи поточних платежів, занепокоївся пан Сметанка і викликав Шелестовича у Київ.
— Ну, і що там ваш Щукін думає стосовно відсотків і тіла кредиту? — м'яко запитав банкір, відмикаючи ключиком одну з численних шухлядок, вмонтованих у стіну, збоку від його завитого равликом столу. Він на хвилинку залишив Павла, щоб напоумити співробітника: — Тут тисяча. Візьмеш чорний БМВ, тільки ж не кабріолет, і відвезеш тому депутату, що приходив учора. Ось його візитка.
Співробітник пішов, а Болеслав Романович повернувся до Шелестовича:
— Він думає повертати борги? Я ж його попередив.
— Він мріє продати завод за десять мільйонів доларів, і обіцяє розрахуватися.
— Це реально?
— Аби ж так. Приїздили німці, роздивлялись, але знайомий мені поляк, що був у них консультантом, шепнув, що насправді купувати завод вони не збираються. Тільки розвідають його конкурентні можливості. А ще Щукін каже, що наші борги — це якісні активи, і нехай банк зачекає.
— Сподіваюсь, Павло Гнатович не забув, що ручався особисто? Я ж вам довірився, а тут виник цей Щукін. Передайте йому, що більше я не чекатиму і вже дав юристам команду готувати позов на стягнення застави у повному обсязі.
Зайшла помічниця і доповіла, що в приймальні п'є каву журналістка: чекає на гонорар. Сметанка поморщився, відімкнув ключиком чарунку і передав помічниці декілька новеньких зелених банкнотів.
— Досить із неї. Вона такі гроші за все життя в руках не тримала.
— Ще дзвонили з Генеральної прокуратури... — додала помічниця.
Болеслав Романович посміхнувся, відімкнув ключиком іншу чарунку і витягнув незайману пачку.
— Славно. На щастя, у нас в країні будь-яке питання можна вирішити, — похвалився банкир.
— Тільки-но заарештуєте майно і припините кредитування, завод зупиниться. А простоявши квартал, він втратить ринок і уже не підніметься: зрештою, перетвориться на металобрухт. Кому від цього користь? — запитав директор.
— Маєте пропозицію?
— Краще зареєструвати в Конотопі філіал вашого концерну; здати йому в оренду споруди і обладнання, що знаходяться в заставі, перевести туди людей і, поки судитиметесь, завод виготовлятиме продукцію і приноситиме прибуток. Тільки треба поквапитись, бо Щукін вже офіційно об'явив збори акціонерів: хоче терміново переобрати голову Правління, тобто мене.
— Він зараз на заводі?
— Ні. Полетів відпочивати.
— Скільки ви особисто маєте акцій?
— Десь п'ять відсотків.
— Якщо Щукін продасть за десять мільйонів, то ваша частка потягне на пів мільйона доларів. Вам не жалко?
— А що я зроблю?
— Ви — порядна людина, тому, скажу чесно, ви ніколи не станете багатим. Я ж не дам вам жодної акції, бо принципово не хочу ні з ким ділити бізнес. Краще при укладанні контракту я запропоную вам гарний бонус за кожен рік роботи, щоб було з чим йти на пенсію. До речі, бачите за моєю спиною червоний герб? Це Герб родів Драго-Сасів, української шляхти, до якої належить мій рід. Я його веду від Грицька Сметанки, відомого з 1442 року як королівський ловчий. Здається, у переліку є й Шелестовичі. В усякому разі Шелестович — це друге прізвище славнозвісного Юрія Кульчицького.
Крізь приховані двері Болеслав Романович провів гостя у затемнене приміщення, завішане і заставлене полотнами старих художників у багетних рамках і старовинними іконами у срібляних кіотах, або й просто на дошках.
— Антиквари оцінюють усе це у дев'яносто мільйонів доларів. Гарна інвестиція. А ще я колекціоную холодну зброю і автомобілі. У моєму автопарку два Майбахи по мільйону за штуку. Може, зіграємо партію? Маю старовинні індійські шахи із слонової кості. Останнім разом мене зацікавив ваш ферзевий гамбіт. Насправді я закинув шахи: зараз треба грати у гроші. А ще я покажу вам банк зсередини. Побачите європейські офіси, щоб надалі відтворити на заводі, — похвалився Болеслав Романович.
Новий 1999 рік завод зрадиц.йио зусир.чав багатолюдною гулянкою у просторій заводській їдальні. Привітавши персонал з досягненнями, побажавши радісного майбутнього і не бажаючи завадити нестриманим танцям, Павло Гнатович о дванадцятій укотив додому. Він дав собі можливість поспати, і десь об одинадцятій ранку, у доброму гуморі, неспішно рушив на завод. На прохідній директора зустрів переляканий черговий по заводу, і він зрозумів: щось трапилось. Ява виявилась страшнішою, ніж він міг уявити: його заступник, друг дитинства і загальний мазунчик Фіма Гегіль загинув. Вранці його молодша дочка, десятикласниця Світлана за дорученням матері прийшла за маринованими лисичками в гараж і застала там огидну картину. Із задніх дверцят їхньої "Toyota Camry" стирчали ноги у татових лакованих черевиках, а тіло було охоплене високими жіночими чоботами, задраними на підголовачі. У гаражі стояв чад. Допалюючи залишки палива, тихесенько воркотів двигун. На дитячий репет прибігли двоє сусідів. Вони розчахнули ворота і вимкнули мотор; пару розпаяли і витягли на світ. Жінка на морозі стріпонулася, а чоловік — анічичирк!
— Схоже, Юхиму Йосиповичу вже не допоможемо. А яка ж добра була людина! І сам жив, і іншим жити давав, — журився рятівник, що прискочив першим.
— Отож, я й кажу: баби, вони — живучі. Колись ця ледь не ухойдокала головного енергетика, — погодився напарник, той самий електрик, що колись знайшов пару поза трансформатором.
Світланку, що завмерла у воротах, відіслали до мами, жінку ж, в якій відразу розпізнали економіста відділу постачання Мару, загорнули у її довгополу котикову шубу і викликали швидку. Сумна звістка моментом облетіла гаражний кооператив, дісталася заводу і поширилась містом.
Павло втратив вірного помічника і вдалого комерсанта. Юхимову снагу оцінив ще Самусь, коли змолоду призначив начальником відділу постачання, і жодного разу не пожалкував. Уряд, скасувавши пільги для спільних підприємств, унеможливив експорт до Болгарії дешевих чавунів, Фіма, об'їздив усі меткомбінати, і за сприяння Володимира Антоновича зустрівся з авторитетними керівниками (геть чисто всі — Герої України, народні депутати, лауреати державних премій і переможці конкурсу "Людина року"). Результатом того вояжу стали дванадцять вагонів ливарного чавуну, відвантажених комбінатом "Азовсталь" до порту Рені. Прихопивши з собою ящик "Сумської Горобинової", паку конотопського балику та двісті мільйонів купонів готівкою, Фіма вибув навздогін і за два тижні повідомив, що чотири баржі з чавуном по ціні виробника, минувши митницю, попливли Дунаєм до порту Русе, Болгарія, щоб закласти основу впровадження болгарської технології лиття, без якої завод би не піднявся. І дорогоцінний нікель, без якого Петров не завершував передачу технології, він роздобув за безцінь. Домовився з львівським підприємцем на п'ять тонн катодного нікелю за ціною вісім тисяч доларів за тонну. Прибувши до Львова на "Камазі", він пред'явив копію банківської платіжки, що мала ось-ось надійти поштою. Коли ж партнер кинувся з нею в банк за грошима, з'ясувалося, що вона не дійсна. Зрештою, опісля довгих перемовин, Юхим Йосипович, з доброти душевної, заплатив половину, і цього виявилось досить.
Його поважали як керівника. Він діяв рішуче і без вагань підписував людям документи на будь-які матеріали, хоч то цегла, хоч цемент, хоч деревина, і все — за заводськими цінами. У дні народження під його кабінетом шикувалася черга з квітами. Його любили жінки. Він так природно прибирав пилинки з їхнього одягу, що навіть недоторка Саша, яка колись за подібну увагу ляснула начальника цеху по мармизі, тут не встигала навіть зреагувати. З Павлом Гнатовичем — другом дитинства і товаришем по чарці — Юхим Йосипович поводився делікатно: уважно вислуховував і записував вказівки; вчасно докладав про їх виконання і ніколи не дозволяв своєму водію обганяти директорську машину. Але останнім часом у його поведінці з'явилися ознаки, які зачепили Павла. Будучи жонатим і маючи двох дітей, Фіма не посоромився відбити у Безручка красуню Мару. Забрав її до відділу постачання провідним економістом; не перевантажував роботою, дарував дорогі прикраси, а нещодавно накинув на неї котикову шубу за десять тисяч доларів. Мара виглядала шикарно. Якби вона мешкала десь у Каліфорнії і взяла участь у Всесвітньому конкурсі краси, то, безсумнівно, отримала б спеціальний приз "Найспокусливіша дупа планети". І куди б не їхав Юхим, у будь-яке відрядження він повсякчас брав з собою економіста Люлько. А Павло вловив себе на тому, що біситься щоразу, коли підписує командирувальні посвідчення їм удвох.
— А що Безручко? Зовсім-зовсім не зустрічаєшся? — запитала подруга Мару.
— Не повіриш: жодного разу.
— Ну, ти й зла, Марусько. Дала б хоч раз матросику. На День Воєнно-Морського флоту.
— Наказували мені мамка: "Усім давать, — так зламається кровать", — зареготала Мара.
А чоловік її Мишко зовсім і не ображався. За те він мав змогу виписувати на заводі будь-які матеріали, інструмент, і не тільки для власного дому, а ще й кумі і куму.
Особливо образився Павло Гнатович на Юхима Йосиповича за двоповерховий дім з басейном у Батурині, збудований таємно. Звісно, про дачу директору доповідали з самого початку: вказували на виписку ним на заводі матеріалів задешево і на безкоштовне використання заводських будівельників і автотранспорту. Але він пропускав ті сигнали повз вуха: знайшли диво — дача! Хто зараз не має дачі? І ось одного разу по дорозі на Київ він завернув у Батурині до Сейму і те, що він побачи, його вразило: то була зовсім і не дача, а справжній маєток, на кшталт тих, які знедавна почали розмножуватись під Києвом. "Чи не на Фіму натякав генерал СБУ, відряджаючи на завод ревізора?" — затесалася думка, і Павло замислився над звільненням занадто спритного заступника. "Зовсім совість втратив. Нехай би йшов собі в бізнес, якщо такий вже талановитий", — вирішив він ще з місяць тому і зараз, якщо чесно, відчув недоречне полегшення.
Похорони Юхима Йосиповича відбулися скромно, без виставляння тіла на заводі, без урочистих промов і поминального обіду у заводській їдальні.