Білими парусниками йшли в ньому хмари, і хоч раз у раз знов починала вити й кружляти в степу хуртовина, хоча вночі й намерзли на шибках крижані пальми й ліси, а з дахів спускались скляні торочки бурульок, — вже відчувалася близькість весни.
Якось у неділю, коли Настя і челядь пішли до братської церкви, ввійшов до Сагайдачного Максимка-кобзар.
Він був у високих чоботах, у хутрянці і новій теплій шапці. Кобза висіла на ремні за плечем.
Сагайдачний здивовано зиркнув на нього.
— Прощай, батьку, — вклонився йому в ноги Максим. — Піду в Московщину.
— Куди? — здивовано перепитав Сагайдачний.
— У Московщину... У Москву, — відповів молодий кобзар і, зашарівшись, додав пошепки: — По татарочку...
Сагайдачний відповів не одразу.
— Ну, що ж, щасти тобі доля... Але подумай, Максиме: мо, краще й не шукати її?..
Максим здивовано й незрозуміло зиркнув на гетьмана, постояв з хвилину, ніби чекаючи пояснення, потім вдруге вклонився йому, подякував за хліб за сіль, побажав йому видужати — і зник.
Сагайдачний не ворухнувся, — лежав, випроставши руки на ковдрі, пестив пучками ворсу і дивився у стелю. Тихо-тихо було у всьому будинку, ніби ніхто й не дихав у його порожніх покоях.
Коли ось у передпокої почувся невиразний гомін, чиїсь настирливі, обурені й плаксиві голоси, суворе буркотіння старого козака, що вартував біля входу, потім суперечка, і раптом крізь широко розчинені двері вдерлися до спочивальні кілька козаків і дві жінки. Старий сивий козак з порубаною скронею підійшов до ліжка і став, широко розсунувши ноги.
— Що ж ти, батьку, забув за нас? — сумно й докірливо заговорив він. — До тебе, як до бога небесного, не добитися. Жене нас твоя челядь в три вирви, начеб ми й не козаки.
Сагайдачний підвівся на лікті й мовчки оглядав непроханих гостей.
— Хто ви? Звідки? Що треба? — спитав він, а серце раптом закалатало в грудях якимсь важким передчуттям.
— Та козаки ж ми, — враз загомоніли козаки. — З-під Канева.
— З-під Дубна.
— З Брацлавщини.
— Вже тиждень добиваємось до тебе: і вранці і вдень. Нема доступу.
А одна з жінок раптом заплакала і впала навколішки:
— Зглянься ж, батьку!.. Остання ти наша надія, бо женуть нас на панщину, наче хлопок, і на коноплі, і прясти, і скрізь...
— А поки чоловік з турком бився, ганяли нас на роботу пани управителі. Канчуками всі спини посписували, — підхопила друга пронизливою настирливою швидкомовкою, ніби намагалася за якусь мить виказати геть усе, що так довго і з таким болем образи нагромаджувалося в неї на ceрцi.
— Та цить вже, Одарко, — урвав її старий козак. — Не торохти, як калаталка... А ти, батьку, вислухай, бо ж пан осавул не дасть нам ради. Ані Танцюра, ані хтось інший. Адже ж ми реєстрові. Де ж це чувано, щоб нас ганяли на панщину або наших жінок?! А коли ми з походу додому прийшли — самі кістки та шкіра, сам знаєш, — так кляті старости та державці, та різні орендарі враз на нас, як та воша, накинулись: і данини давай, і роби. А в нас ще й рани не позагоювались. Та ми б їм шаблями пельки позатикали, коли б сила була... Женуть жінок та дівчат робити, а ти мовчи й дивись, ще й дякуй, що тебе з печі не тягнуть. А якщо не підеш на панщину, так іди собі геть з хати на мороз. Кажуть: "Не повиселялися до запорозьких вольностей або до крулевщизни — отже, визнали себе за послушних, за хлопів тобто. Ну й робіть".
— А тепер ще нове, нечуване лихо, — втрутився другий, гнівно блимаючи очима з-під насуплених брів. — Становлять нам по селах та по хуторах військо кварцяне на стацію, щоб ми, мовляв, не бунтували. Стоять вони в нас та грабують, бо ж — відома річ — жовніри по два роки платні не бачать. Вимагають вони і харчу, і горілки, і меду. Та де ж його взяти? А не даси, так він тобі такого лиха накоїть, що й на думку не спаде.
— Впіймає порося, — верескливо урвала Одарка, — або курку та й дає: "На, засмаж". Та щоб йому, проклятому, смачно було, бо викине собакам та нове ловить — смаж ізнов. І до дівчат лізе, і до молодиць. Мені доньку загубив, проклятущий... Ще й лається, і загрожує. Ти й рушницю йому полагодь, ти й шаблюку вигостри. Тільки клопоту з ним чоловікові.
Баба заплакала, а козак з кошлатими насупленими бровами відсунув її і знов звернувся до гетьмaнa.
— А нам, козакам, ще й досі за похід грошей не сплачено. Наказали: не стійте полками по містах та містечках, ідіть собі по домівках та чекайте платні. От ми, дурні були, й порозходилися, бо ж холод та морозяки. Чекаємо-чекаємо... Чи то поки сонце зійде — роса очі виїсть, як кажуть стapi люди? Чи то нам, батьку, одразу за шаблюки братися?
— Авжеж, — перебив інший, що досі весь час мовчав, важко спираючись на ціпок. — Дехто вже й береться. От Юрко Шибеник на Брацлавщині цілу ватагу зібрав.
— Бо ж обіцянки — цяцянки, — вкинула перша баба.
— Ну, а старшина як? — спитав Сагайдачний, приголомшений новинами.
— А їй що — горить? — В кожного землі, хутори, отари, підсусідки та кріпаки. А нам з тієї служби хліб наш насущний.
— Ще й вимагають, щоб лежами та приставствами маєтків не обтяжували, а в козака — самі воші, от і вся худобинка.
— Та ви ж, паночку любенький, напишіть королеві та всьому панству, — знов зацокотіла Одарка, — бо ж нам, бідним людям, і не приступитися до великих панів.
— Оце вірно. Коли б знали, краще б і не ходили в той клятий похід, бо ж сили він нам повисмоктував, як той павук. Хто калікою повернувся, а хто застудився, і так скрутив його ломець, що й досі лежить колодою. Та й тобі, батьку, не краще приходиться, — зітхнув старий козак, вперше помітивши, як зблід і змарнів Петро Конашевич.
Замовкли козаки, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
— Ти, батьку, нам даруй, що ми так до тебе, — заговорив нарешті кошлатобровий козак. — Ми ж думали бреше челядь, що тобі так погано, що ти на наші сльози не зглянешся.
А Одарка лунко зацокотіла:
— Зглянься, батьку! Зроби хоч перед смертю добре діло, щоб добром поминали тебе козаки, молилися за твою грішну душеньку.
Сагайдачного аж пересмикнуло від такої наївної щирості, а серце знов затріпотіло в грудях, і рясний піт виступив на чолі і на скронях.
— Добре. Зроблю, що треба... А тепер... ідіть, добрі люди, — прохрипів він. — Та покличте до мене когось... Погано мені, — додав він і, захлинаючись, впав на спину.
Баби заметушилися, кинулися по воду, по челядь, а козаки ніяково похнюпилися і навшпиньки вийшли зі спочивальні.
Прибіг старий вартовий козак. Прибігла куховарка з глечиком гарячої кави — знала вже, чим рятувати хворого, коли він задихався. І ніхто не помітив, як увійшов до будинку і попростував до спочивальні крізь порожні покої сотник Брацлавського полку Богдан Балика.
Він щойно приїхав до Києва, і від його киреї ще віяло сосновим духом лісів і морозною холоднечею степу. Як завжди, шумливий і балакучий, ввійшов він до хворого і зупинився на порозі:
— Та що ти, батьку, вилежуєшся?! — весело гримнув він. — Не годиться! Збабився! Їй-бо, збабився, як той королевич.
Сагайдачний повільно сьорбав міцну каву з медом і відчував, як життєдайне тепло приливає йому до серця, і воно відживляється, заспокоюється і вже не хлюпає, як у баклазі вода.
— Добре було б, коли лежав би я, як королевич, — сумно всміхнувся він. — А я саме про тебе думав. Скажи, як з грошима за Хотинський похід? Як із реєстром?
— З грошима? Тю, теж згадав! — розреготався Балика. — Шукай вітру в полі! Ще років зо два доведеться чекати, якщо ми знов станемо потрібні короні, а якщо ні — жаринками сплатять на тому світі, а'мо, й там обдурять прокляті!
— Як-то?! Чому ж ви мовчите? Хоч би мене сповістили! — обурено вигукнув Сагайдачний.
— Та вже говорили, нагадували, — знизав плечима Балика. — До Варшави посилали посольство. Петицію подали королеві. А він нам — дулю.
Кров стукнула в скроні Сагайдачному. Він підвівся, сів на ліжку.
— Тобто, яку дулю? Та він мені дав слово честі, що буде нам милості вдесятеро проти колишнього.
— Так воно й є. До походу мене одного сплюндрували, а тепер вже сотників з десять-п'ятнадцять сплюндровано на Брацлавщині. Така його нам королівська милость. Ми ж зайвого не заправляли. Просили тільки, щоб платню нам збільшили до ста тисяч червінців на рік, бо ж не повикидаєш з війська старих вояків, в десятьох походах порубаних. А який біс піде голову під кулі й шаблі підставляти за півфлорина, бо ж нам, старшині, належить не менш як по тридцять золотих на рік. Та й ще хай сплатять нам збитки, бо ж найбідніший козак вийшов у похід з двома кіньми, а дехто й з трьома. Та скільки ж валок наших пограбували татари! Та скільки ясиру забрав Кантемир! Скільки сіл та хуторів димом розвіяв! А ще просили, щоб дав нам король будь-яку маєтність на шпиталь для калік. І щоб Баришпіль, наш споконвічний маєток, нам повернули, а головне, щоб нас нарешті дійсно нобілітували, бо ще Жолкевський нам голови дурив на комісії обіцянками. А щодо реєстрових, просили, щоб дали лежі їм та приставства, як до походу було, і щоб не виганяли геть з хати на мороз, як зараз робиться по староствах та по дідизнах. Зайвого, бачиш сам, не просили, але й не згоджувалися на зменшення реєстру, бо сам ти геть усю голоту та збігле хлопство з підмайстрами з війська торік повиписував.
Сагайдачний мовчав, приголомшений.
— Ну, а Варшава? — тихо спитав він.
— Що Варшава? Згодилася лише на сплату нам додаткової тримісячної платні, що обіцяв Любомирський. А розташувати нас на лежах і приставствах відмовлено, нібито через неврожай, і вказано спокійно розійтися по домівках, а для вирішення інших питань, буде надіслано знов якихось комісарів, щоб "приборкати буйні ватаги, котрі здіймають зброю навпроти татар". Хіба ж це не дуля та ще й нічим не помащена?!
Сагайдачний безсило відкинув голову на подушку. Знов калатає серце в грудях. Холонуть пальці, губи, обличчя, наче віє на нього морозом з відчиненого навстіж вікна.
А Балика нічого не помічає і веде далі, розпалюючись власною люттю:
— А я, дурень, теж повірив королівським обіцянкам! Подався до свого хутора! Як-то, думаю, щоб учасникові такого походу власної хати не віддали?.. Вдався до воєводи, до каштеляна, до суддів. А вони мені: "Так, але ж з пана Потоцького знято баніцію і анульовано присуд, за яким мусить він повернути вам хутір, бо ж йому, як рятівникові ойчизни, належить велика честь і велика винагорода".