І зняла вона куртку шкіряну, і лягла куртка на пісок крилом вороним. Тоді зняла вона чоботи юхтові, і вислизнула вона із штанів шкіряних, наче із линовища. НАМ ДОЗВОЛЕНО ВСЕ ТЕ, ЩО СПРАВДІ ВЕДЕ ДО ЗВІЛЬНЕННЯ ЛЮДСТВА. МОРАЛЬ ЄСТЬ ФУНКЦІЯ КЛАСОВОЇ БОРОТЬБИ. АПЕЛЮВАТИ НИНІ ДО "ВІЧНИХ ІСТИН" МОРАЛІ — ЗНАЧИТЬ ПРОБУВАТИ ПОВЕРНУТИ КОЛЕСО ІСТОРІЇ НАЗАД. І залишилася вона в сорочці коленкоровій, білій. І ступила вона по піску білому назустріч хвилям морським. І обійняли її хвилі морські, але холоду води не відчула вона, бо вже мертвіло тіло Богдани Листопад у передчутті смерті бажаної. І поволокли її хвилі на глибінь, відступаючи од берега перед новим, як одвіку ведеться, приступом. І назавжди ковзнула земля з-під ніг її, і попливла Богдана назустріч смерті, і пливла, доки сил вистачало, по воді червоній. А тоді погасло небо для неї, і вивільнилася душа її од пут земних, жорстоких, і полинула до неба чорного, в зіниці якого спалахнуло світлом неземним око Боже, полинула в надії тремкій на всепрощення Його і милосердя до нас, людей грішних…
Із Книги днів
А я вписую, як у голові моїй наплелося за літа мої довгі: не шукайте винних і не шукайте праведних, бо не було їх. Не кивайте на Бога на небесах і в бік ближнього свого не кивайте, луччей загляніть у душу свою, виважте жисть свою на терезах совісті. Од створення колгоспу я у плотницькій проробив, тихо та смирно, і ніхто мене не зачепив. А ходив я у плотницьку з кошовкою, а в кошовці — струмент. І ніколи не було за півста годочків, щоб я з плотницької упорожні вертався, чи на обід іду, чи на сідало увечері. Завжди в кошовці моїй якась цурка лежала, або — і під рукою несу. А з тих цурок рами для людяк пакульських я удома складав, і завжди у мене — свіжа копієчка. І так я вижив під зорею Жовтня щасливою, на вільній землі колгоспній. І усі сеє бачили, усі знали, і я бачив та знав, яку і хто потяжку з колективу має, але очі заплющував, бо є правило жисті одвічне: живи сам і давай жить іншому.
Дак сеє усе — дріб язь житейська, а я впишу болєй: усі люди у врем'ї своєму одною мотузкою пов'язані, кільця одного ланцюга — яни. Се ж до чого бабські язики теперечки доблягузкують: ніби церква пакульська, як тая ракета, у небо злітає, калі їй непереливки на землі, і знову вертається — на поклик людей. І так, мовляв, було у тридцятім годі і ще буде. Се баби перед хлопцями городськими, які приїхали нашу церкву у кіно знімать, отак хвости розпушили, сидять сидьма на колодках і мелють язиками. Нікуди церква пакульська не літала і не полетить ніколи, бо хундамент під нею цегляний, на три метри в землю. Не злітала наша церква, а саме ж бабство погане у тридцятім годі і розкасирувало її. А тади — у церкві розореній ногами видригували, а тади — зерно віяли та рушили.
Приходить у плотницьку Михаль Громницький, а йон у ті годки у сільвиконкомі сидів, і гомонить до мене: "Запрягай, Сидоре, конячку та їдь до церкви, ікони забереш. Ми з тих пережитків долівку у моєму кабінеті настелемо. Бо власть наша — висока, а долівка — низька і сира, і уповноважені з району до мене заходять". Дак запряг я конячку у мажару і поїхав до церкви. А там уже комсомолочки ти активісточки, які аж тепер, у гроб дивлячись, про Бога згадали, витанцьовують на іконах, як дикі люди, і палити збираються. Дак я повну мажару тих ікон набрав. І другодні вистелив я іконами долівку в кабінеті голови сільвиконкому, кой-де підтесав, кой-де планочками скріпив. Як забивав цвяхи у образ, очі заплющував, просив прощення в Господа: робота є робота, за неї мені трудодні пишуть.
Дак сперва, покуль не вичовгали, аж сяяла підлога тая. Михаль Громницький ступив хромовими чобітьми на лиця богів та апостолів святих і — аж засміявся, такий був задоволений: "Ну що, Сидоре, достойніший я од богів?!" — "Хтозна, — одвічаю обережненько, — як яно буде з нами тамочки, на тому світі, мо', і ио нас отак ходитимуть…" Йон як визвірився: "Дурень ти неграмотний, і лікбез тобі не поміг: ми той світ давно одмінили властю своєю!" А залишалося ще трохи ікон, дак Громницький мені і каже: "Цими — вистели стежку, од ґанку сільвиконкомівського до вулиці, бо за постолами грязюку у кабінет заносять". Моє діло плотницьке — вистелив я тую стежку іконами. Вистелив я тую стежку, і усі ми по ній ходили, ніхто не обминав. І досюль по ній ходимо, по стежці цій, — ось я про що! І що б та хто не гомонів тепер, хто б не шукав винних за теє, що ми в такую жисть забрели, хай очей не ховає і не одбрикується: усі ми на тій стежці були, кожного з нас сліди там єстяка. І нікуди не літала церква пакульська, а як і відлетіло що навік — то душі наші. Відлетіли яни, душі наші, як птахи в тепличину, а туточки, на землі, самі тіла смердючі наші годки свої одживають…
А я вписую до Книги днів про гріх свій великий, щоб у землі сирій легшей було лежать, бо вже мені скоро. Починалося сеє ще в колективізацію, і хай хто про голод тридцять третього тепер плаче, згадає хай, як йон дотуль жив. Булося нам з чоловіком та дєтками бідненько, бо ми, тольки побралися, на своє дворище перейшли і стали розживатися. Чоловік мій ні в що сеє не встрявав, був до властей слухняний, як дитя. Сказали нам записуватися в колектив, йон скоренько і записався. І нас не чіпали. А хто не записався та хто багатшенький трохи був, добро тих розтягали, а самих у Сибір вивозили. Вивозили їх лютої зими, на голих санях. А Настя Цабекало упросилася, щоб з другою валкою, бо ось-ось родити мала. Дак дозволили Насті. Але вигнав її Громницький із хати свекрової, вікна й двері дошками забив. А пакульцям наказав строго: "Хто сього класового ворога до себе притулить, того ми роздушимо, як вошу!" І бродила яна по селу наче примара, носила живіт свій високий од порога до порога, а люди очі і душі свої на сім замків зачиняли, боялися властей строгих. І приплелася Настя до нашої халупини, уже увечері, на печі ми сиділи. У вікно яна стукала, просилася впустити, бо вже їй погано вельми. А чоловік мій на каганчик дмухнув: "Тепер врем'я такеє, що кожен тольки про себе та дєтву свою думать мусить". І хоч лопалася душа моя од жалю до Насті, що дитя доношувала, але послухалася я хазяїна мого. А на вигоні, де колгоспний двір, скирточка соломи стояла. Дак Настя під тою скирточкою і народила уночі. А морозище такий, що земля тріщала. І замерзла Настя, і дитя її замерзло, під скирточкою. Уранні прийшли конюхи по солому, а Настя уже — наче камінь, і дитятко коло грудей її холодних — мертвеньке.
А увечері вертається хазяїн мій з колективу, ватника свого старого під рукою несе, а сам — у кожусі доброму, з коміром вовчим. Дивлюся, а се — Настиного свекра кожух. У мене й серце зайшлося. А хазяїн мій і каже: "Розпродував Громницький майно розкуркулених, дак мені, на дармовичку вважай, кожушок попав". Я заплакала та й кажу йому: "Ой чоловіче, не в'їдемо ми у рай на дармовиці, досюль ми тольки на мозолі свої надіялися". Аж так яно і получилося, наче наврочила я. Як прийщла на людяк придуха, хазяїн мій зробився наче свічечка воскова і догоряв. Уже йон у поле не мав сили ходить, а ходив на колгоспну кухню і столи лизав, за якими люди, які ще робили, свій черпачок викового супу проковтували. А як зліг і вже не підводився, нашіптував до мене: "Зніми, жонко, з мене кожух, зніми, жонко, кожух, бо йон мене душить…" А лежить на полу голому, у самій полотнянці! І так йон тим кожухом бідкався, покуль і душечка не одлетіла.
А я — оклигала якось і дєткам своїм не дала померти, щавликом та лободою жисть у тільцях їхніх піддержувала, покуль і колосочки завосковіли. І на ноги я їх поставила, дєток своїх, і в світ широкий, на власний хлібець, таки ж легшенький, анєй у колгоспі сьому, випровадила. Хвости волам ніхто не крутить, по городах проживають, коври, телевізори покупляли. Ще й хазяїна судьбина мені послала, після війни останньої. Калічений на фронті, правда, на обидва вуха глухий, зате — не питущий. Дак і йон, хазяїн другенький мій, уже на тому світі давно, а я усе живу. Совою живу, у халупині своїй, на краю села. Як помру серед зими лютої, то й пацюки з'їдять, покуль через сніги хто живий доплететься. Дак живу я то живу, а душа моя — колотиться. Тольки синичка яка у шибку постукає, чи листок сухий по вікну шерехне, чи вітер об скло спотикнеться, а мені — усе Настя із животом високим привиджується. Я уже і на Вишневу гору сходила, коло могили її наколішки стояла: "Прости мене, ради Бога, Настюню, не ходи до мене, не гризи душу мою, яна і так пам'яттю больна…" Але не помоглося, і вже, видать, не поможеться, буду я і на тому світі тяжкий гріх свій спокутувати…
Пече печія мене коло серця мого, і вже ніколи не одпустить яна. І вписую я сеє без надії, що легшей мені зробиться, а вписую, щоб знали завтрашні людяки, як тяжко ми горювали, і не доживалися до такого. Хазяїн мій — на Біломорку попав за неуплату. І написав йон одтуль письмецо єдине: добре нам туточки живеться, норму я виконую і перевиконую, грамоту мені дали почотну, і їсти усього хапає… ї болєй не було од його ані словечка, ані вісточки, наче крізь землю провалився. І зосталася я без хазяїна свого дорогого, тольки й радості лишилося, що синок наш, Іванко. А як прийшла придуха на людяк, і мерли люди з голоду, а дєтва осипалася з дерева жисті, наче зеленки літа гарячого з яблуні, потерялася я умом своїм куцим. Про себе я і думать не думала, а тольки думала я, як хлопчика свого спасти. А йому уже животик набубнявів і ніженьки пухнути стали, і плаче яно, голодне, удень і вночі: "Мамо, хлібця! Мамо, хлібця!" А де ж я йому візьму, хіба од себе одріжу?! вже сама я стала на силі підупадать, уже самій мені голодна смертонька у очі заглядає. А як помру, думаю, і яно поклигає деньок який у хаті порожній та й сконає? І — рішилася я з дурної голови, хоч сердечко мені ой і боліло. І узяла я синка свого на руки, і поплелася з ним полями-лісами, бо на дорогах тади міліція стояла і не випускала нікого, поплелася я у Мрин далекий. Далеким йон мені видався, бо я уже ледве ноги тягала. А був у Мрині тади притулок дєтскій, і я знала, люди мені розказали. Ще темно було, як прителіпалася я у Мрин з дитям своїм на руках. І була я в безпам'ятстві повнім, бо такого б не зробила, калі б в умі своїм була.