Залишенець. Чорний Ворон

Василь Шкляр

Сторінка 114 з 134

Потім я випріг коней, ми завели їх у повітку, а воза втягай до клуні. У сінях отець Тимофій звелів мені йти до столу, сам же, нічого не пояснюючи, поліз по драбині на горище. Мабуть, ще принесе чогось випити, подумав я, сідаючи до столу і п'яніючи від самого погляду на Тіну, що примостилася напівлежачи в ліжку й, схилившись над Ярком, тихенько наспівувала йому "котка", який украв у бабусі клубочок та й поніс поза ліс… І була вона у тьмяно-зеленому світлі від абажура якась аж несправжня, оманна, як у тому крихкому сні, що будь-якої миті міг обірватися.

Оце і є твоє, Вороне, щастя — коротке, мов сон, мов та колискова казка, яку співає ця жінка, що явилася тобі на часину із казки, — запаморочлива хмара огорнула мене, зелена й гаряча, і я побачив в одному світлі і світі цю чарівну жінку і це незвичайне дитятко, й казкового котка в черевичках із лободи, ба навіть панотець, що раптом став на порозі з колискою в руках, видався мені волхвом, що завітав сюди з дарами на знак зорі вечорової.

Отець Тимофій, винувато всміхаючись, показував мені плетену з лози колиску, до якої вже були причеплені вервечки, а потім показував очима на стелю, де у сволоку стримів гак для того, щоб чіпляти колисанку-орелю. І він, цей волхв-панотець, підійшов і став якраз під тим гаком, потягся вгору, тримаючи над собою колиску; він ставав навшпиньки, витягував шию, видовжував руки й так пнувся до стелі, що здавалося, ось-ось перерветься, бо й справді потрошечку вищав і вищав, та водночас робився тоненьким, і тоді я підійшов, узяв у нього колиску й зашморгнув вервечки за гак.

— Ось так, ніколи не загадуй наперед собі щастя, — сказав панотець Тимофій майже моїми словами. — А я, дурний, як побрався з паніматкою, то навіть колиску придбав загодя. Зурочив.

Тепер нам уже по сороківці стукнуло, а дитинки так і не знайшлося. Ну, та ось тепер знадобилася. Єфросиніє, а подай-но чим застелити.

Паніматка ніби тільки й ждала цього наказу — не минуло й хвилини, як вона вбігала з оберемочком духмяного сіна, новим м'якеньким ряденцем, подушечкою, і незабаром наш Ярко вже лежав у тій лозовій орелі й наслухав нову колискову, якої наспівувала тонким голосочком дунаївська матінка:

Здалеку-далека

Нам приніс лелека

Дитиночку непросту —

Дитиночку золоту.

Спи, дитинко, засинай,

А-а-а, баю-бай…

Матінка зі своїм маленьким, запнутим до очей личком у зеленому світлі була схожа на ящірку, і ця полохлива ящірка напрочуд вправно гойдала колиску, вигадуючи свою пісеньку, як мені здавалося, на ходу:

У колисочці гойдайся,

В нас назавжди залишайся.

Біля тебе неня й татко,

Люлі-люлі, голуб'ятко…

Не знаю чому, але саме ця пісенька розбудила в мені якусь безпричинну, ще незрозумілу тривогу. Так, ніби зрушила приспаний сумнів: чого це отець Тимофій так раптово подобрішав до нас? Звідкіля така переміна? Ні, не бачити мені сну сеї ночі, подумав я, тут треба пильнувати в чотири ока.

Він знов налив нам по чарці смородинівки, потім, узявши у жменю свою ріденьку борідку, сказав:

— Тяжко-важко їй буде з дитиною на чужині.

— Яка не є, але воля.

— Воля? Хіба ви не знаєте, що всіх, хто переходить кордон, поляки спроваджують до переселенських таборів. А там і колючий дріт, і голод, і тиф… Ні, це вам не земля обітована, це нові поневіряння і злигодні.

— Нам зараз не залякування потрібні, отче, а благословення, — сказав я. — Ми знаємо, що йдемо не в землю обітовану, але принаймні на тій землі ще не перетворили воду на кров.

— Я не залякую, а застерігаю. — Отець Тимофій знов так виразно подивився на мене, що зіниці в його очах, які були манюні й гострі, мов гірчичні насінини, тепер стали, як чорні смородини. — Якби ви прихилилися до мого прохання та зоставили малятко у нас, то… всім було б легше.

Он воно що! Мені, твердоголовому, тільки тепер дійшло, чому панотець перекинувся на такого ласкавця, а матінка Єфросинія так моторно забігала біля столу, а потім — коло дитини.

Запала мовчанка. Я подивився на Тіну, яка сиділа на ліжку, й побачив, як її рука мимоволі лягла на колиску.

— Як зоставили… у вас? — тихо спитала вона.

— А так, — сказав отець Тимофій. — За рідну дитину.

— Як ви могли про нас так подумати? — Тіна подивилася на мене, і в її очах затремтіли сльози. — Чому ти мовчиш?

— Думаю, що панотець не хотів нас образити, — сказав я. — Він тільки висловив свою нелукаву волю. Але ще більше нас шануватиме, коли ми не зречемося дитяти. Адже так, отче?

— Так. Але і вдруге питаю вас: чи не краще було б залишити дитину в добрі і спокої, ніж кидати її у вир поневірянь?

— Господь буде милостивий до цієї дитини, — відповів я. — А випробування зміцнюють дух і ведуть до життя.

— Що ж, тоді я і втретє спитаю вас: чи не ліпше маляті зоставатись на рідній землі замість того, щоб, безрозсудному і малосильному, без власної волі йти у вигнання?

— Ні, — відказав я. — Блаженні вигнанці за правду, бо їхнє Царство Небесне.

Отець Тимофій опустив голову.

— Тоді я забираю своє прохання назад. А ти, матінко, приготуй їм на ранок п'ять хлібів і дві риби.

— Немає в нас стільки хліба, — ображено відповіла матінка Єфросинія. — Два оселедці є, а буханець один зостався.

— Тоді до хлібини спечи їм чотири коржі в дорогу.

— Дякуємо, отче, — приклав я до грудей долоню. — Але ми ще маємо свої запаси харчів.

— О, пряженого молока дитині даси. А п'ять хлібів і дві риби вам будуть як знахідка. Ось побачте. Тепер же ташуйтеся спати.

Я вийшов надвір і за причілком викурив цигарку, ховаючи вогник у рукав. Містечко давно спочивало, скрізь було тихо.

Я подумав, що в цій хаті мені можна трішки поспати. Проте, лягаючи в ліжко, таки поклав під подушку наган, аби вдосвіта десь заховати його далі від цього подвір'я. Хоч-не-хоч, а подільський землемір Петро Горовий мусив іти до кордону без зброї.

На світанку ми рушили. Я був уже в чорному сукняному пальті поверх цивільного піджака та в сірих штанях, заправлених у ті ж таки воєнкомівські чоботи, які тепер кожен небідний чоловік міг купити чи виміняти на ярмарку.

Ішли ми так, як нараяв нам отець Тимофій, простували, можна сказати, не озираючись. Ярка я ніс на грудях у перев'язаній через шию грубій хустці, а за спиною в мене ще був наплічник, і Тіна також несла шальку зі своїми речами та їжею, до якої ще додалося п'ять хлібів і дві риби, себто один буханець, чотири коржі й два оселедці. А також слоїк пряженого молока.

Так ми спокійно дійшли до Балакирів, ніхто на нас не зважав, хіба як стрінеться хто, то привітаємося чемно і йдемо собі далі.

А тоді, правда, з одного подвір'я, де купчилося чимало червоних, таки вибіг розхристаний кацап'юга і прямо до мене: "Что нєсьош, пакажі!" — "Рєбьонка несу к доктору". — "А нє парасьонка?" — реготнув він і таки заглянув, що там у хустці, від чого права рука моя засвербіла — скучила, бідна, за шаблею. "А ето кто, єво мамочка?" — кацап'юга витріщив на Тіну такі голодні очі, що я приготувався до найгіршого. "Вєдітє сєбя прілічно, таваріщ, — раптом накинулася на нього Тіна. — Я уже нє впєрвиє віжу вас п'яним! Застєгнітєсь і нє позорьте Красную армію!"

Кацап отетерів. Роззявивши рота, він хотів щось сказати, та тільки сапнув повітря і став застібати шинелю, не потрапляючи гапликами в петлі.

А ми пішли далі. Гордо. Не озираючись.

— Ти так цвірінькаєш по-московському — заслухатись можна, — всміхнувся я до "виховательки" хамського воїнства.

— А по-якому ж мені з ними цвірінькати? — здивувалася Тіна. — Чи вже пора переходити на польську?

— Ти й польську знаєш?

— Та хоч би й німецьку, — сказала вона.

Ми вийшли в поле, за яким через три версти мали вже бути Шидлівці. Серед пожухлих стерень туди тяглася широченька доріжка, і ми, пам'ятаючи напучення отця Тимофія, сміливо попрямували нею у бік кордону, забувши євангельське застереження, що широка дорога веде до загибелі. Хай не завжди до загину, але вона, ця найвидніша дорога, часто зводить людину на манівці, тож і ми незабаром побачили перед собою велике заболочене озеро, про яке отець Тимофій навіть не згадував.

Було тут від чого розгубитися й замулятися: куди нам податися далі, щоб замість Шидлівців не вийти на якісь мочарі чи, ще гірше, на прикордонну залогу? Вздовж берега місцями стояли поруділі очерети, ще соковито зеленіла осока, далі праворуч темнів вільшаник, і я ще не встиг до нього приглянутися, як гримнув постріл і над озером знялася сполохана зграя диких качок. Мушу зізнатися, серце моє теж стрепенулося, бо той постріл не віщував нам нічого доброго. Ну от — із вільшаника вискочило два вершники й легкою риссю потрюхикали в наш бік. Коли під'їхали, один із них — він тримав у руці закривавленого крижня — спитав сердито:

— Куда йдьотє?

— У Шидлівці, — сказав я. — Дитину несемо до дохтора.

— У Шідловци? — він здивовано позирнув на свого напарника. — Па-моєму, он заврался! Кажєтса, ми паймалі шпіонов.

Але з другим червоноармійцем нам поталанило. Це був понурий, проте не лихий хлопчина, мабуть, із кубанських козаків, бо за його сумними вусами й журливим поглядом ще вгадувалася людська душа. До того ж "кубанець" і говорив по-нашому.

— А кого ви знаєте в Шидлівцях? — спитав він.

— Кого? — я думав, як тут краще влучити в масть, але вигадувати щось своє було небезпечно. — Ничипора Петриченка знаємо. І жінку його Марусю, це ж вона поведе нас до дохтора.

— То вам до Петриченків треба? — зрадів чогось "кубанець". — А чого ж ви забрели в цю глушину, як Шидлівці онде? — показав він рукою лівобіч від озера. — Такий гак обігнули.

— Нужда завела, — сказав я. — Ми знаємо, де Шидлівці, але завернули до озера пошукати татарського зілля. Його корінь є добрими ліками.

— Он як, — кивнув "кубанець", хоч, здається, не дуже повірив у ту побрехеньку. Трохи соромлячись, він натякнув, що можна задобрити і його напарника, якщо в нас знайдеться трохи якогось харчу, бо їх тут геть заморили голодом. Дійшло вже до того, що, ви ж самі бачите, качок стріляємо, хоч не годиться на кордоні стріляти знічев'я.

Тіна дістала зі своєї шальки дві хлібини й одну рибу, себто дала їм два коржі й оселедця, і "кубанець" показав нам, як іти далі — отак на ті верби, а там буде межа, яка й приведе нас до села. Вони мерщій подалися до вільшаника наминати коржі й оселедця, а ми пішли понад озером шукати межову стежину, яка справді ще до смерку привела нас у Шидлівці, що лежали уздовж Збруча.