Кабінет ревізора завалили звітами, відомостями, актами, накладними і технічними нормами. Втомившись, він виходив у коридор, блукав по кімнатах, лапав молодих бухгалтерок і лякав їх невідворотністю покарання. Проте тижня йому вистачило, щоб зрозуміти: його місія нездійснена. З паперів слідувало, що продукції виготовляється більше, ніж завозиться матеріалів. Він остаточно заплутався: вироби не крадуться, а навпаки зносяться з домівок. Зрештою, він засумував, втратив гонор і склав Акт, у якому обмежився рекомендаціями удосконалити бухгалтерський облік і заводський документообіг. Ревізор поїхав, майор зник, і директор наказав увімкнути обладнання та ставати до роботи.
Розділ VII. На перепутті
Плинув четвертий рік директорства, а фінансовий стан не покращувався, навпаки, борги зросли. Товариство заборгувало геть за все: за матеріали, за електрику, за газ, за воду і навіть за канцелярське приладдя... Банку не сплачувалися відсотки за валютний кредит, а несплата персоналу зросла до восьми місяців. Коли загальна заборгованість сягнула річного обсягу виробництва, постачальники стали вимагати передплату, а головний кредитор Сметанка попередив позовом щодо банкрутства. Заводчани зажурилися, і лише директор марив подальшими технічними новаціями. Підтвердження своєї концепції він знайшов у Генрі Форда: бухгалтерія — це другорядне; головне — технологія. Варто досягти її досконалості, фінансові питання устаткуються самі собою, і бухгалтери виведуть прибуток.
"Ми на правильному шляху, просто нам не вистачає обігового капіталу. Аби ж клятий Щукін вніс обіцяні п'ять мільйонів, ми б поміняли верстати і подвоїли випуск. І суттєво скоротити витрати. Хоч як, а багато вже зроблено. Ливарня працює практично без браку; в механічних цехах з'явилися перші гнучкі комплекси, і завод фактично перейшов на дрібносерійний спосіб виробництва. Щоправда, товар продається задешево. Скілька разів піднімали ціни, — лише втрачали регулярних покупців. Кажу робочим: вважайте, що ваші гроші на ощадній книжці. "А індексація?" — вигукують.
Пояснюю: горілчані заводи і навіть видобуток золота збиткові. А що ми? Ми, переробляючи металобрухт, нараховуємо найвищу платню у місті... А вони сміються: "Аби ж ви її ще й виплачували!" Одне радує: після введення гривні експорт подорожчав і став прибутковим. Цікава складається ситуація: з одного боку — Щукін, голова Наглядової ради, який при скупці ваучерів обіцяв п'ять мільйонів фунтів, а не вклав ні долара; з іншого — Сметанка, банк, що надав реальні гроші, і зрушив завод із мертвої точки. До того ж його концерн більше року поставляє чавуни і електрику в борг. Щукін заспокоює: "Не переживайте. Для банку наші зобов'язання — якісний актив, тож нехай терпить. Незабаром знайду покупця на весь пакет, він і розрахується з усіма кредиторами". Так за кого з них мені зачепитися?" — міркував Павло Гнатович, торохкочучи розбитою дорогою до Харкова.
В Харкові він мав зустрітися з давнім другом і колегою Знайденим, який, на його думку, міг щось порадити. Зі Степаном Тимофійовичем вони познайомилися ще у союзному міністерстві, коли головними інженерами впроваджували "госприёмку". Їздили один до одного і обмінювались здобутим досвідом. Степан Тимофійович був обраний директором ще на першій хвилі горбачовських реформ і випередив Павла на десять років. Він наскрізь просякнув ринковою економікою і навіть видав власну книжку на тему господарювання у перехідний період. Возили Знайденого на здоровенному джипі; він вже збудував собі двоповерховий дім на чотири спальні, з фітнесом, лазнею і більярдом. Шикарно гляділася його садиба на двох гектарах ландшафтного парку з виходом до мальовничого водосховища. Так, багато чого можна було повчитися у харківського колеги, але Павло Гнатович мучився докорами сумління.
Приймальня Степана Тимофійовича зранку вже заповнилася клієнтами. Всі очікували прийому не з пустими руками. Секретарка — довгонога, цицькаста, з ротом, переробленим на піхву, — пропустила конотопського гостя поперед усіх.
— Це мої дивіденди; так би мовити, — особиста маржа! Га, га, га... — пояснив Степан Тимофійович, утокмачуючи в кишеню пачку зелених. — Я й підлеглим не забороняю: якщо зможуть після мене! Га, га, га. На минулому тижні заробив сорок тисяч і знаєш на чому? Виписав на себе в кредит вагон алюмінію, що числився у мобрезерві ще за радянськими цінами в купонах, а продав його заводу вже за гривні. Га, га, га.
Хазяїн притиснув гостя до могутньої груді майстра спорту з важкої атлетики, потрусив двома лапищами його правицю і крізь приховані двері провів до апартаментів.
— Колись тут розміщався партком. Отам, де зараз унітаз, стояв стіл секретаря. Апартаменти вразили Павла. Прозорий скляний стіл, крісла, шкіряний диван, барна стійка з мікрохвильовкою і кавоваркою, душ з унітазом і велосипедний тренажер.
— Скільки педалі не кручу, нижче ста сорока вага не спускається, — поскаржився господар, запрошуючи до столу.
Секретарка виставила з холодильника пляшки, нарізку і фрукти. Майнувши довгими, як у ляльки, віями, проспівала грудним голосом: — Степане Тимофійовичу, ви ж кличте, якщо знадоблюся.
— Як тобі моя Анжела? — гордовито запитав Знайдений.
— Сучасна краля.
— Невинна і безвідмовна. Бережу її цноту для майбутнього чоловіка, вдовольняюсь мінетом. Пробував? Можу поділитися. Не безплатно. Двісті доларів за раз: сотня їй, сотня мені. Га, га, га. Бачив: у неї вже не вистачає пальців для прикрас! Усі мої.
— Мені здавалось, ви кохаєте дружину. Ви так зворушливо про неї розповідали.
— То зовсім інше. Ми з Серафимою Петрівною, моєю Сімочкою, з п'ятнадцяти років вели насичене сексуальне життя, ще у повоєнному сиротинці... Опісля п'ятдесяти вона згасла, а я залишився звірюкою. Хіба вгамуєш вічний поклик?
— Але в приймальні у вас безлад. Відвідувачі тичбою в кабінет завалюють.
— То не відвідувачі, то партнери. Ха! У мене в кожнім відділі — довірений партнер. Хочеш красиво жити сам — ділися з ближніми. Для них я не директор, я — вожак.
— І люди з цим миряться?
— Люди? Які люди? Ті, що гуртами вештаються містом у пошуках роботи? Нехай тільки хтось дзявкне! Вмить опиниться за воротами, а у мене, між іншим, платня найвища у Харкові. Профспілку ж я розпустив. Слухаю тебе. Що хвилює молодого, але прославленого директора?
Шелестович змалював становище і запитав, до кого краще притулитися: до Голови ради, чи до банкіра?
— Я б кинув обох. Звісно, по-черзі. Га, га, га... — Степан Тимофійович наповнив склянки, перехилив свою прямцем у шлунок і продовжив: — Я, Павлушо, вважаю, що хазяями життя маємо бути ми. Такі, як ти і я. Діти війни, що власним розумом, горбом і здоров'ям врятували заводи від уготованого їм краху. Що той росіянин? Запропонував тобі хоча б двадцять п'ять відсотків? А банкір що обіцяє? Я ж нещодавно вирішив схожу проблему. Один наш депутат нишком-тишком скупив по Україні двадцять девять відсотків наших акцій, створив блокуючий пакет, і роззявив рота на мої. Уяви: по номіналу! У мене, до речі, на всю родину тридцять сім відсотків. От вишкребок! Колись у мене технологом працював. І каже: "Або доставляйте мені в Київ щомісяця по п'ятдесят тисяч доларів, або я блокуватиму всю вашу діяльність". Скрутив я йому дулю, — Степан Тимофійович засвідчив дулю, з собачу голову завбільшки, — і кажу: бачив? Ось, тільки спробуй! Я тебе вб'ю.
— А він?
— Утер носа і пішов мовчки. Відтоді не приходить, і не дзвонить. Пий, Павлушо, і радій, що ми живі. Ось, наприклад, Пушкін. Найкращий поет Росії, а давно вже у могилі. Ленін — вождь світового пролетаріату! Лежить собі в Мавзолеї, як засохлий скорпіон, а ми з тобою — живемо! Де ті Сталін, Хрущов, Брежнєв, де усі? А ми з тобою живемо! Отже, вип'ємо за себе: ми були, ми є, ми будемо!
"Какая глыба! Какой огромный человечище!" — підносився Шелестович, окрилений дружнім спілкуванням: — Хлиснув шість стаканів і питає: "Я вже п'ять випив? В мене зараз норма — п'ять, бо я якраз худну. Ну, тоді наливай: краще шість, ніж чотири".
Минув тиждень, і з Харкова прийшов факс із повідомленням, що похорони Степана Тимофійовича відбудуться завтра, у суботу. "Панахида запланована на одинадцяту, і вас чекаємо, бо він любив вас як брата. Сповістіть, чи приїдете, бо нам треба розрахувати столи..."
У Харкові Павлу пояснили, що трапився нещасний випадок. Стриг собі Степан Тимофійович газон навкруг басейну, аж раптом вдарило його струмом. Експертиза показала, що електрична косарка мала несправний вимикач. Шелестович поділився з колегами останньою, як йому здалося дивною, розмовою і навіть висловив деякі припущення, але і колеги, і родина висловилися за версію нещасного випадку.
Ховали Знайденого процесією з батюшкою і духовим оркестром. За труною, окрім заводчан, йшли харківські народні депутати, міське чиновництво і видні підприємці. Поминальну промову проголосив особисто голова облвиконкому — колишній секретар обкому партії. Головою правління Товариство обрало сина Степана Тимофійовича — Тимофія, але, вступивши через пів року в спадок, він відмовся і продав батьківські акції за номіналом.
З продажем заводу у Щукіна явно не зросталося. Невдачу він виправдував надмірною чисельністю працюючих і вимагав від Правління негайного скорочення, щонайменше наполовину. Павло саботував цю вказівку, бо на виборах обіцяв розширювати виробництво. І керівники підрозділів жалілися, що людей не вистачає. Тож він обмежився забороною приймати нових на місце вибулих, і за два роки чисельність сама собою зменшилася на триста осіб. Проте Анатолія Борисовича такий темп не влаштовував.
— Напевно, слід передати вам двадцять відсотків акцій, щоб ви серйозно зацікавились доходами. Ще й убезпечу себе від зради інтересам компанії, — висловився він.
— Це не те. Краще інвестуйте обіцяні кошти, і ніякого скорочення не знадобиться, — наполіг Павло Гнатович.
— Настоюю: скорочення — це основна задача, яку я ставлю перед Правлінням. Не змушуйте застосувати інші заходи. Даю вам місяць, щоб ви показали результат, — підбив підсумки голова Спостережної ради і, знявши окуляри, повернувся проти світла.
І тут Павла осінило, де він бачив це бліде безброве обличчя, вкрите рясним ластовинням: у Москві, на старому Арбаті, біля ятки, він заманював чоловіків за сто рублів здовжувати їм члени.