зайнятий дуже.
— Звичайно, директорові театру, та ще й доглядачеві пансіону на додачу, є чим займатись.
— Не тим він зайнятий, що ти думаєш.
— Чим же?
— От про це не скажу, навіть тобі. — Тетяна поправила високу зачіску, що золотим обручем прикрашала її голівку, повернулась кілька разів перед дзеркалом, причому легко, вільно, і корсет ніскільки її не обтяжував. — Та нехай, скажу, тільки ж нікому ні словечка. Побожись!
— З чого б це? Чи ти мене не знаєш? — Барсову, однак, зацікавило: які ж секрети у подруги, і все ж додала майже байдуже: — Коли хочеш — кажи, а ні — то й не треба... Мені час, мабуть, на вихід.
— Тоді слухай, — пошепки, щоб ніхто боронь боже, не почув, хоч у вбиральні вони були самі, Тетяна сказала: — Пан директор п'єсу пише! Їй-богу, правда, сам говорив. І пісню якусь кумедну придумав до неї.
Барсова і собі зробила великі очі — сірі, з довгастими віями, вони були красиві, недарма їй заздрили всі жінки театру.
— Оце новина!
— Тільки ж — гляди.
— Та знаю. І, напевне, цікаве щось?
— І я так думаю... Обіцяв, коли повернемось з гастролей, почитати. Тепер розумієш, чим він зайнятий?
— Співчуваю, Таню, але допомогти не зможу, поєлику не в моїй це силі.
— Ох, я нещасна.
— Щаслива, коли такій людині подобаєшся... Мабуть і роль тобі обіцяв в майбутній п'єсі?
— Не знаю, нічого не знаю... Так поговоривши, подруги розійшлись: їх уже кликали на вихід, на сцену.
Того ж вечора, після спектаклю, у себе вдома, взявши з чоловіка слово мовчати, Барсова переказала йому всю розмову з Пряженківською. Він новині зрадів і другого ж дня не втримався і натякнув Угарову, щоб той не дуже прискіпувався до режисерських вимог, не погрожував кинути театр, бо скоро — може, наступного сезону — в них з'явиться щось абсолютно нове, якого ніхто ніколи на чув і не бачив. Так, п'єса. Хто автор? Автор — свій. Його в театрі всі знають, кожен день зустрічаються з ним, ще й кланяються при зустрічі. "То це, мабуть, директор?" — "Я цього не говорив. Проте хтозна, може, й він, та хіба ж пан директор не письменник? Не розуміється на театрі? Та нині, вважай, краще від нього навряд щоб хто так знав нашу справу". Звісно, Угаров не забарився поділитися новиною зі своїм другом Городенським і якось ненароком проговорився про почуте і Щепкіну, ще декому натякнув, і вже за кілька днів про те знала майже вся Полтава, навіть у княжому домі заговорили, тільки майбутній автор нічого не підозрював.
Якось одного разу, під час чергового візиту до великої Варвари (він продовжував для неї свої переклади), Іван Петрович мав нагоду переконатись: нічого в світі не може бути таємницею, коли про неї знатиме лише одна жінка, хоча б такою жінкою була і Тетяна. Мусив признатись, що, грішним ділом, справді дещо пише, та, на жаль, поки що далі першої частини не пішов, не відає, куди дія поведе, чим закінчиться. Проте обіцяв, коли щось "витанцюється", не сховає, зразу ж принесе на суд праведний, і зарані просив їх сіятельство не судити надто суворе, він-бо зелений новачок у цій, ой якій нелегкій, справі. Княгиня посміхнулась вибачливо:
— Знаємо... Давно б уже треба від вас більшого чекати, а він — новачок, та ще й зелений... Не прибіднюйтесь, мосьпане, а скоріше пишіть, коли почали.
Іван Петрович скромно промовчав: сильним світу цього суперечити не завжди обачно, іноді краще зробитись глухим на якусь мить, удати, що погоджується, абощо.
Приходили додому друзі. Поодинці і всі разом. Першим завітало подружжя Стебліних-Камінських, від них нічого не можна було сховати, довелось признатись: так, дещо вже є... Потім прийшов Лук'янович, цьому довелось навіть прочитати першу яву, переказати дві пісні, лише тоді Лук'янович вдовольнився і попрощався. За ним заїхав Кочубей, поставив карету під ворітьми і, ступивши на поріг, запевнив, що не затримається більше п'яти хвилин, а просидів кілька годин; довелось нагадати, що у дворі коні, мабуть, негодовані і непоєні, лише тоді Семен Михайлович став прощатись і вже на виході спитав: правда, що у пана майора, сиріч піїта, щось має народитись? Іван Петрович від душі сміявся:
— Що ж у мене має народитись? Звідки ви взяли?
— Е, не кажіть, чутками земля повниться! Отож признавайтесь! Одно слово — і я поїду. — Він примружив маленькі лукаві очі під густо навислими бровами.
— Скажу... Може, і буде, якщо... випогодиться.
— О, то й добре, поживемо — побачимо, щасти вам, дорогий мій, щасти цьому дому... дай господи погоди гарної...
Після прем'єри "Богатонова", кошти від якого пішли до спільної каси, призначеної на викуп Щепкіна, приїхав Новиков. Розповів, як іде збір коштів по передплатних листах серед городян і багатих меценатів. Князь прислав з Яготина, де він зараз з сім'єю, триста карбованців, його тесть, граф Розумовський, — теж стільки. Всі братчики, звичайно, дали хто скільки міг, але кожний вніс свою лепту: один — півсотні, а хто й сотню, Кочубей — двісті карбованців поклав, як він сказав, "на олтар вітчизняної Мельпомени", ще й додав: "Для Миші Щепкіна не жаль".
Іван Петрович сердечно дякував кожного, говорив, що справа не в грошах, а в сердечній участі до тяжкої долі актора, доброї людини. Нехай Щепкін і приїжджий, з Росії, але волею щасливого випадку він потрапив у Полтавський театр і служить тут не за страх, а за совість, уболіває про театр, як про свій власний дім, отож він наша людина, серцем і всім життям, тому-то його доля — це й наша, полтавців, спільна доля.
— Чи не так, Михаиле Миколайовичу?
— Так, так, мосьпане... Благородну справу затіяли.
— Тільки ж, друже мій, коли говорити правду, сумніваюсь, чи вистачить коштів. Всього тепер у касі нашій близько шести тисяч, а графиня вимагає всі вісім. Може, попросити, щоб збавила? Ще раз попросити, як гадаєте? — Питав Іван Петрович, хоч добре знав: графиня навіть на лист князя Рєпніна відповіла відмовою: тільки вісім, і ні копійки менше. І все ж надіявся: а раптом змилостивиться. Новиков скептично усміхнувся:
— Дивіться, щоб не набавила! Хіба не чули про її скаредність? За гріш повіситься.
— Де ж вихід?
Гість задумливо дивився на купу "катеринок" і дрібних грошей, що лежали окремо. Пшеничні вуса його на блідому видовженому обличчі ледь ворушились.
— І від цих от папірців, — презирливо кивнув на стіл, — залежить життя людини, воля, щастя, мистецтво. — В голосі бриніли невимовні гіркота і сум. Котляревський лише розвів руками: згоден, але що зміниш? Не час сидіти склавши руки і сумувати, чекати з моря погоди, треба діяти, і що скоріше, то краще, інакше все втратиш, та ж сама Волкенштейн передумає або запросить ще більше — і все загине.
— Не час про це, не час... Зараз потрібна ваша порада, звичайно, розумна, друже мій, а крім того, і підтримка не завадить. Ну ж мо, Михаиле Миколайовичу!
Новиков непевно стенув плечима, сумно похитав головою: де він, той розум? Нема влади, то й розуму чортма! Проте сказав:
— Пишіть до князя в Яготин. Це єдине, що можу порадити. Я теж писатиму. В останні дні йому добре полювалось, і він у настрої. Просіть уклінно, щоб додав дещицю від своїх щедрот. Сьогодні посилаю до нього кур'єра з поштою, підуть і ваші листи.
Іван Петрович сердечно дякував другові;
— Спасибі! Зразу ж і писатиму.
Новиков посидів ще трохи, зібрався вже йти.
— Зовсім забув, вискочило з голови... Як ви гадаєте, Іване Петровичу, відвертість між друзями можлива, чи, може, ви іншої думки?
— Не чекав від вас таких запитань. Звичайно — тільки відвертість.
— Так, так... Тоді незрозуміле: чому всі знають, що ви нове пишете, а друзі ваші дізнаються про те останніми?
— Ви про що?
— Про те саме. Хто з нас п'єсу пише?
— Он ви про що... Помилуйте, та я ще не закінчив, про що говорити?.. Та зараз і не про це мова. Мій біль і моя турбота нині — Щепкін.
— І те і друге має своє значення... А поводитесь ви не по-дружньому.
— Господи, та нічого ж не виходить, може, не слід було і братись!
— Мені колись говорили, що майор Котляревський — людина діла. А що бачу? Розчаровуєте, мосьпане... Не треба. Пишіть — і більше... Зберемось, може, і почитаємо, дивись, щось і порадимо. А поки що — бувайте... І листа пишіть.
Новиков вийшов з кімнати своєю характерною, майже нечутною, м'якою ходою. Іван Петрович, провівши його до виходу, довго дивився услід. Не було у нього брата, не було такого друга, як ця людина. На вигляд слабий, навіть хворобливий, а духом — титан. Коли йдеться про переконання, справу, близьку і дорогу йому, твердий, як алмаз, а взагалі сердечний, добрий, надійний. Тепер він не поступиться, нагадуватиме, вимагатиме, щоб писав, доводив почате до розуму. А як продовжувати, коли нема логічного розвитку подій? Примусити дівчину подати рушники нелюбу, покоритись? Чого навчить така п'єса, чи потрібна буде людям? От і мізкуй, крути голову, пане-брате.
Але про що він зараз? Скоріше листа до князя скласти, та такого, щоб не відмовив, не міг відмовити, а заодно — і великій Варварі, попросити про те ж саме...
Листи написались одразу. В них Іван Петрович розповідав, як пройшов "Богатонов" і як напрочуд гарно грав свою роль Щепкін. Скільки було оплесків, скільки разів його викликали на сцену, а він стояв біля освітленої свічками рампи і не ховав щасливих сліз. Після радісних хвилин прийшла і гіркота. В касі, коли підрахували, виявилось, що всього, разом з передплатними грішми, близько шести тисяч. Не вистачає, отже, ще двох — тих, яких вимагає графиня Волкенштейн. Закінчував він листи однаково: "Коли ви, ваше сіятельство, не допоможете, то Щепкіну доведеться їхати додому, і стане він там ще одним землеміром, а сцену залишить назавжди".
Нікому не довіряючи, вирішив віднести листи зразу ж в канцелярію, віддати в руки Новикову. Перед тим як піти, зазирнув до матері. Вона не сиділа, як звичайно, у своєму кріслі з якимось шитвом, а напівлежала в ліжку. На простирадлі — складені хрест-навхрест руки. Почувши кроки сина, повернула голову:
— Ти?
— Мамо, що з тобою?
— Стомилась трохи. Та не турбуйся, полежу трошки — і все минеться.
— Погано?
— Ні... Ти йди, сину, поспішай. Вона все чула, все знала. Іван Петрович, схилившись над ліжком, поцілував їй руку:
— Віднесу листи і буду з тобою. Весь вечір.
— Даремно. Краще б до... неї пішов.