Великий болярин Мануш нiчого не вiдповiв. Мовчали всi доростольськi й придунайськi боляри — вони тiльки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав, їм нiчого було вiдповiсти на питання князя — не вiн судить їх, а Болгарiя i Русь.
Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку її заграв вiдблиск свiтильникiв.
— Суд мiй буде короткий, — почав вiн, — бо i менi, i руським воям, i всiм болгарам, аже потягли за мною, вiдомо суть, як ви двоєручили, як говорили за Русь: ми з вами — i йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас — i продавали їх Вiзантiї. I коли б Дунай не линув до моря, а стояв на мiсцi, то вода в ньому була б червоною вiд кровi руських i болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й вiзантiйськими iмператорами. За цю велику провину вашу тiльки одного ви достойнi — смертi.
Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозумiли, що князь київський звершив свiй суд. Деякi з них, либонь, завагались, деякi, може, готовi були просити пощади. Тiльки великий болярин Мануш так само стояв попереду всiх, спираючись на свiй посох, i зухвало дивився в очi князю Святославу.
Тодi бiльшiсть боляр, що були боягузами все своє життя i зараз злякались заслуженої смертi, заволали:
— Помилуй, княже!
— Це — Мануш... Це Мануш i Горан звели нас! — аж надривались iншi.
Один тiльки Мануш крикнув, розриваючи платне на грудях:
— Не вiрю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть! I ще кiлька боляр, а мiж ними болярин кметь Горан, стали поруч iз Манушем.
— Будь по тому! — промовив князь Святослав. — Вас, — вiн звернувся до боляр, якi благали пощади, — помилую. Iдiть на бiй. Вас, — вiн подивився на Мануша й гурт боляр, що тулились до нього, — скараю... Нехай звершиться суд!
— Зажди, княже! — хижо заревiв Мануш. — Чому ж ти одних милуєш, iнших караєш, а про деяких не мовиш i слова? Не токмо Болгарiя iде супроти тебе, — процiдив Мануш, — супроти тебе iдуть твої люди, руси...
— Неправда, — одказав князь Святослав, — нiколи рус не пiдiйме меча проти руса, нiколи рус не зрадить свого брата i не продасть.
— Так ось тобi, княже! — крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу.
— Що це? — не зрозумiв князь Святослав.
— Читай.
Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому подав болярин Мануш. Це був лист до iмператора Iоанна. Тримаючи пергамент у руках, князь Святослав ступив уперед до свiтильникiв i в яскравому їх промiннi став читати. У свiтлицi стало тихо.
Тепер усi бачили обличчя Святослава, що схилилось над пергаментом. Великi сiрi його очi, високе чоло, на якому зiбралось кiлька глибоких зморщок, поголену голову, на якiй сивiло, спадаючи аж до шиї, довге пасмо волосся, довгi сивi вуси i чiтко окресленi уста, що стиха проказували написанi на пергаментi слова.
Князь Святослав прочитав все вiд першого до останнього слова, потiм згорнув пергамент, пiдвiв голову й подивився на болгарських боляр, що мовчки стояли перед ним.
— Ти прочитав усе, київський княже? — запитав болярин Мануш.
— Прочитав, — тихо зiтхнув князь Святослав.
— Так чому ж ти мовчиш?
— Я вже ранiше зробив суд i сказав, що кожен, хто сукупно з вами i Вiзантiєю йде проти Русi, — покараний буде смертю.
— I навiть тодi, коли це буде брат твiй Улiб?
— Так, хоч би це був i брат мiй Улiб, — вiдказав князь Святослав. — Вiн разом з тобою заслужив смертi.
Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча нiч, вiдколи вiн став з полками своїми на захiд сонця вiд Дунаю. Як князь руський i воїн, Святослав бачив ворога тiльки перед собою i немов караючий меч падав на нього.
У цiй борнi йому було дуже важко, особливо важко було в останнi мiсяцi в Доростолi, i все ж вiн дивився тiльки перед собою, бачив ворога, вiрив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, якi стояли поруч iз ним, не можна було не перемогти.
I от, виявляється, ворог не тiльки попереду, вiн поряд з тобою, за спиною... I хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Вiн знав йому цiну. Болгарськi боляри? Вiн нiколи на них не спирався. Нi, його ворог — рiдний брат Улiб.
Не хотiлось вiрити, що це так, але на столi лежить лист до iмператора Iоанна, в якому сказано, що вони — боляри болгарськi — згоднi на мир з ромеями, вiддають Доростол, але просять iмператора не карати воїв, випустити їх з фортецi... I є на цьому листi пiдпис не тiльки боляр, а й князя Улiба.
Перед ним пройшло все його життя. Вiн пригадав багато днiв i лiт, брата Улiба й зрозумiв, що не тепер вiдступив той вiд покону батькiв своїх i всiх людей Русi, а в далекому дитинствi, коли був несмiливий i боязкий, ненавидiв свого рiдного брата i любив дiтей варязьких i грецьких, коли мрiяв про грецьку царiвну, збирав i берiг свою скотницю.
I хоч князь Улiб пiшов разом з ним проти болгарського кесаря й iмператора ромеїв, але йшов вiн не перемогти, а домогтись свого — побрататись з болгарськими болярами й кесарем, щоб стати, може, й самому кесарем римського iмператора.
"Руська земле!! — стогнала душа князя Святослава. — Чи вiдаєш ти, хто думав сидiти на князiвському столi, чи знаєш, що замишляв супроти тебе син Iгоря i брат мiй Улiб? I що, земле Руська, робити менi тепер з вiдступником братом?"
I здавалося князю Святославу, що разом iз плескотом хвиль вiд Дунаю долинув до нього вiдгомiн далекої рiдної землi. Вiн нiби почув голоси князiв — своїх предкiв, голос батька Iгоря, матерi Ольги i ще багатьох i багатьох людей Русi: "Покарай його, Святославе!"
Вiн здригнувся i схопився за яблуко меча. Крiзь розчинене вiкно довго дивився на чорне плесо Дунаю, обвiв поглядом свiтлицю, побачив на столi хлiб, сiль i м'ясо i не мiг пригадати, коли й хто все це поставив.
— Нехай небо розсудить, хто з нас винен! — крикнув князь Святослав. — Боги! Допоможiть менi зробити поправний суд iз братом!
Пiзно вночi князь Святослав з Улiбом вийшли за город, на берег Дунаю. Слiдом за ними йшли два воєводи. Вони одiйшли далеко вiд стiни, так, щоб нiхто їх не мiг чути. Тодi воєводи стали, а брати-князi ще пройшли вперед.
— Так, Улiбе, — сказав Святослав. — Ранiше я тiльки здогадувався й вагався, а зараз знаю все... Ось — земля, он — мiсяць, будемо говорити тiльки правду.
Над Дунаєм за цей час встиг пiдiйнятись мiсяць — великий i повний, схожий на вогняне коло, вiн висiв над лiвим берегом, освiтлював громади ромейських кораблiв, золотою дорiжкою вiдбивався на плесi, грав у хвилi при березi.
I в цьому неспокiйному червонкуватому сяйвi Улiб побачив, куди привiв його брат: вони стояли на кручi над Дунаєм, навкруг них були тiльки пiсок та вода, темнi постатi двох воєвод ледь окреслювались удалинi.
— Навiщо ти привiв мене сюди? — сполохано крикнув Улiб. — Що, що ти замислив, брате?
— Слухай, Улiбе, — вiдповiв на це Святослав. — Не замишляв я нiчого супроти тебе i не хотiв би замишляти... Але нинi менi й дружинi все про тебе сказали болгарськi боляри, показали й лист до Iоанна Цимiсхiя. Ти пiдписав його, Улiбе?
Уночi, при сяйвi мiсяця, обличчя людини нiбито безбарвне. Але в цю хвилину князь Святослав побачив, що обличчя Улiба стало надзвичайно блiдим, крейдяним, якимсь мертвим. Тiльки очi на ньому блищали й свiтились незвичайним блиском.
I князь Улiб зрозумiв, що все те, про що вiн мрiяв i до чого готувався, вже вiдомо князю Святославу i його дружинi i що вони, руськi вої, не простять йому того, що вiн содiяв.
Але вiн хотiв жити, вiн шукав рятунку й тому спробував захищатись:
— Ти мене марно обвинувачуєш, Святославе... Я нiкого не вбив i не пiдняв меча проти руських людей, а тiльки бачу, що тут, у Доростолi, нас усiх жде смерть. Менi шкода людей. Хiба не страшно отак помирати? Тодi Калокiр менi показав лист до iмператора Iоанна, в якому мовиться про мир, почесний мир, про життя всiм людям оже тут, у Доростолi, i оже там, на полi. Я пiдписав цього листа — не меч, а мир.
— О, iмператор ромеїв, — вiдповiв Святослав, — був би дуже радий, коли б одержав цього листа. Ти шкодуєш наших людей i не хочеш кровi. Але скiльки кровi пролилося б, якби ми шкодували власну кров? Ти — проти меча i стоїш за мир. Але чого вартий той мир, про який говорить ворог, щоб тебе приспати й убити? Не менi i не тобi, Улiбе, судити, що буде пiсля нас, але знаю: люди колись згадають нашу кров i затаврують тих, що зрадили нашiй справi... Цiєї ночi я наказав скарати на голову вiроломних боляр...
— Ти хочеш i мене вбити?
— Нi, я не хочу тебе вбивати, хоч злочин твiй бiльший, нiж їхнiй. Негоже, щоб київського князя вбивали, як татя. Ти маєш меч, зроби ж так, як роблять нашi вої, коли не хочуть вiддатись у руки ворогу. Зверши сам суд над собою...
Улiб упав на меч. Це була єдина правда, яку вiн вчинив на землi. Помираючи, мов снiп, повалився на пiсок.
Тодi, як здалося Святославу, стало дуже тихо. Вiтер вiяв, але без шуму, Дунай котив хвилi, але без плескоту, звуки долiтали тiльки вiд темної громади Доростола — тужний спiв. То болгарський патрiарх Дамiан iз своїм причтом правив погреб над загиблими язичниками-русами.
Та ще в станi ромеїв чувся тупiт коней i брязкiт зброї. Але й цi звуки були приглушенi, невиразнi, немов увi снi.
Серед цього безмов'я лежало на холодному пiску тiло Улiба. Спершись на меч, стояв князь Святослав. Постатi двох воєвод темнiли оддалiк.
— Воєводиi — покликав Святослав. — Iдiть до мене! I враз навкруг залунали рiзнi звуки: вiтер прилетiв iз-за рiки, заграла хвиля на Дунаї, воєводи рушили до Святослава. А попереду їх лягали довгi темнi тiнi. Цi тiнi вкрили й тiло князя Улiба, що лежало на пiску.
— Воєводиi — промовив Святослав. — Князь Улiб помер, бо не хотiв вiддатись ворогу. Його вбили ромеї...
Вiн подивився на воєвод i побачив їхнi блiдi, оточенi блискучим срiблом шоломiв обличчя. А вони побачили стомлене обличчя князя Святослава.
— Вражда наша закiнчена, — сказав князь Святослав. — Улiб покарав себе за те, що наробив. Бо немає на цiй землi бiльшого злочину, як зрада рiднiй землi, її людям.
Князь Святослав помовчав i довго дивився крiзь голубу нiч кудись на лiвий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом пiд промiнням мiсяця, i на лiси, що стояли на вартi по обрiю.
— Але не хочу я, — сказав далi князь Святослав, — щоб про цю вражду нашу й суд знали ромеї й глузували з нас.