Звідти ковшовий автозавантажувач перетягував її до прирейкової площадки, щоб згодом завантажувати у вагони. Продавалася стружка за ціною вп'ятеро нижчою за ціну сировини і в її плавленні Шелестович бачив неабиякий зиск. У Барсингхаузені, з дозволу пана Бернарда, він півтори години простояв поряд з плавильником і простежив кожен його рух. "Сфотографував" очима спеціальний шкребок, яким той користувався, і короб, в якому стружку транспортували від верстатів.
Насправді проблема використання стружки обговорювалася з незапам'ятних часів, але щоразу знаходилась причина. Ливарники боялися викидів розплаву, а металурги переживали за мікроструктуру чавуну. Виговорившись, скептики вп'ялися поглядом у директора: той явно вже прийняв рішення. Так і сталося. Він пообіцяв Саші особисто прийти на першу плавку, проінструктувати плавильника і знаходитись поруч з ним при завантаженні печі. "Усе просто: ми завалюємо піч по вінця великим коробом, і стружка, не встигнувши розігрітись, береться коржем і не плавиться; німець же засипає лопатою потроху, в міру розплавлення попередньої дози, й усе в нього виходить без зайвого клопоту, — Павло розтлумачив секрет і об'явив надбавки плавильникам за складність роботи і премії інженерам і керівникам за впровадження нової технології.
Тим часом Юлія Костянтинівна левицею відбивалася від впливових осіб, які невідкладно бажали поспілкуватися з директором по телефону.
— І мер дзвонить, і прокурор погрожує, і голова податкової вимагає, і директор школи просить... З кого розпочнемо? З прокурора?
Прокурор турбувався за ремонт свого кабінету. Прокуратурі нещодавно виділили недобудоване приміщення, оздоблення якого рекомендували здійснювати за кошти підприємств. У заводській бригаді, яка декорувала кабінет і приймальню, закінчились шурупи для кріплення гіпсокартону, вона вимушено простоювала, а прокурор, бажаючи якнайшвидше відрапортувати, нервував і натякав на кримінальну справу.
— Постачальник сьогодні у Києві. На ранок саморези будуть у вас, — заспокоїв його Шелестович.
Мер просив квартиру зварювальнику, який приходився двоюрідним племінником міністра освіти, земляка, який чимало зробив для міста. Шелестович же вважав, що мер знахабнів, бо нещодавно завод на його проханя уже передав трикімнатну квартиру приїжджому керівнику комерційного банку. "Де я візьму, якщо ми вже дев'ять років, як не будуємо житла, а черга у вісімсот осіб?" — аргументував Павло. Але у мера накопичилися питання до міністра, і він наполягав на своєму. Зрештою, домовилися продовжити тему іншим разом.
Начальник податкової зареєстрував на сина фірму, яка приторговувала конфіскатом, і просив для нього заводські вироби з гідною знижкою. Розмову податківець розпочав з порушень, викритих на заводі позаплановою перевіркою, і чітко назвав бажану цифру: двадцять п'ять відсотків.
— Ні. Нехай бере, як усі.
— Ну, дивіться, вельмишановний Павле Гнатовичу, не прогадайте, — пригрозив чиновник.
О четвертій, за регламентом, — коротка, не довше п'ятнадцяти хвилин, селекторна нарада. Начальники цехів енергійно рапортували цифри і скаржилися на постачальників. За них рішуче відбивався Гегіль: що ви валите все на постачальників? Ви працюйте. Усе є. Витрачайте суворо за нормами. Що, емульсол? Емульсол вже виїхав з Новомосковська, на ранок буде. Ливарний чавун? Вантажиться у Костянтинівці. Саморізи вже на складі. "Фіма на своєму місці. Краще за нього ніхто не спрацює", — міркував Павло, не вслухаючись у сварку. Він надав усім можливість висловитися, подякував за роботу, побажав плідного дня на завтра і поквапився до конструкторського відділу, де обіцяв пояснити незрозуміле у своїй замальовці з Німеччини.
Останнім відвідувачем того дня виявився міноритарний акціонер, який на зборах сидів у першому ряду і щоразу ставив одне й те саме запитання: коли сплачуватимуться дивіденди? Зараз він попросив грошей на поїздку до Ярославля. З його слів виходило, що він є двоюрідним праправнуком російського поета Миколи Некрасова, і щоб знайти документальні підтвердження, хоче ретельно покопирсатися у тамтешніх архівах. У випадку успіху, пообіцяв створити заводу гарну рекламу.
"Есть женщины в руських селеньях..." Щоб ви знали: насправді Некрасов народився у Немирові Винницької області. І моя прабабка з Немирова. Я там побував: нічого не збереглося.
— Діждемося наступного року, заробимо дивіденди, і я випишу вам відрядження, — пообіцяв Павло і впнувся у високий стіс паперів, складений секретаркою.
Згідно давно заведеному порядку жоден документ — хоч вхідний, хоч вихідний, хоч внутрішній — не минав директора. Листи, накази, плани, графіки, звіти, ордери, накладні, декларації, службові записки — усе він мав особисто комусь направити. Звичайно він відписував доручення одному із заступників, той — начальнику цеху або відділу, а ті вже перенаправляли безпосередньо виконавцям. Керівникам завжди було ніколи, папери подовгу залежувалися в кожного, і виконавець, кому належало все обмізкувати і скласти відповідь, також не квапився. Так було споконвіку, допоки Європейські партнери не висловили свого невдоволення. Не отримуючи вчасної відповіді, вони плуталися у здогадках, нервували і, зрештою, взагалі уривали подальше спілкування. Щоб виправити становище, Павло Гнатович ввів правило: не розходимось по домівках, допоки не розглянемо всі наявні папірці.
У двері зазирнув водій Микола. "Скільки можна?" — докірливо натякала його фізіономія.
— Їдемо, Колю, вже їдемо.
Павло заглянув у план роботи, який склав напередодні. Двадцять сім пунктів на одній сторінці. Переглянув і засмутився: день було розтринькано нінащо. "Жодного стратегічного питання, лише текучка. Зранку накажу Юлі, щоб турляла всіх утришия".
Розділ VI. Ревізія
Морозним січневим ранком, пробираючись занесеною снігом польовою стежкою, Шелестович не почув заспокійливого гуркотіння ливарних машин, і це його стривожило. Начальник охорони зустрів його ще на підході. Він доповів, що з півгодини тому на заводі з'явився службовець СБУ і наказав негайно припинити роботу. Перед приймальнею директора перестрів штатський, який, відрекомендувавшись майором, сповістив про перевірку у рамках порушеної кримінальної справи. Представив ревізора і рекомендував ні в якому разі не перешкоджати, натомість всіляко сприяти його роботі.
— Обласне Управління отримало достовірний сигнал, що у вас тут організовано масштабне розкрадання майна Товариства, — пояснив майор.
— А до чого тут робота? Вони собі уявляють збитки, яке понесе підприємство від такого варварського простою?
— Це не до мене: телефонуйте Управлінню.
— Я вже познайомився з вашим головним бухгалтером. Надайте мені вільний кабінет, ближче до неї, і накажіть співпрацювати, — вставив слово ревізор.
— Інакше викличу автоматників, — додав майор.
Розпорядившись стосовно кабінету, Шелестович засів за телефон. Ні мер, ні заступник голови обласної адміністрації, ні заступник Міністра нічим йому не зарадили.
— Насправді, цей ревізор — спеціаліст із колгоспів і харчових виробництв. Він переконаний, що вага кінцевого продукту плюс відходи завжди дорівнюють вазі сировини. Якщо ні, значить різницю вкрали. Він має намір зважити усю наявну стружку, виявити зайву і спитати, куди поділися готові вироби, з яких вона була зрізана. Але ми такого обліку зроду не вели, і він нервує, аж заходиться. Перелякав дівчат. Каже: "Нанизуватиму накладну за накладною, папірець за папірцем, як шашлик на шампур, але правду викрию", — доповіла бухгалтерка ввечері.
Всупереч ревізорській логіці, зайвої стружки не знайшлось, а наявної навпаки не вистачало. Тоді контролер розпорядився розколупати і зважити чималий її пагорок, натоптаний тракторами на під'їзних путях при завантажуванні вагонів. За десятки років та стружка спресувалася і запеклася в суцільний криж. Об нього розтрощили всі відбійні молотки, поламали бульдозер і порвали троси. Один так хряснув, що майор ледве встиг відскочити. Гегіль пригнав із дивізії танковий тягач із ножем і довбальником, але й той не допоміг. Люди, що трудилися на тридцятиградусному морозі, вже стали вимагати подвійну оплату, а ревізор не здавався.
І тут Павло згадав про Володимира Антоновича Лисенка, очільника Сумського земляцтва у Києві, який, свого часу, реально допоміг закупити чавуни для болгарської сторони у Спільному підприємстві. При знайомстві з'ясувалося, що по війні, парубком, він працював секретарем Конотопського міському комсомолу, добре пам'ятав Павлову маму і дякував їй за пораду негайно йти вчитись. Закінчивши Київський Політехнічний інститут, Володимир Антонович працював на різних партійних посадах, у тому числі секретарем Сумського обкому партії і заступником Міністра будівництва УССР. Він був надзвичайно комунікабельною, товариською людиною і по усіх державних інституціях залишив вдячних учнів, вірних соратників і друзів, які з радістю відкликалися на його прохання. Знайшлися у нього добрі знайомі і в Службі Безпеки. За його клопотанням начальник Сумського Управління, який до того не відповідав Шелестовичау на дзвінки, погодився його вислухати.
Відсидівши з годину у приймальні, просякнувши належним повагою до цієї авторитетної інституції, Павло був допущений до генерала, який пригостив його чаєм, уважно вислухав і подарував написану ним книжечку, присвячену становленню і досягненням обласного Управління за період від 1923 по 1995 рік. Зрештою, генерал заспокоїв відвідувача:
— Ми знаємо, Павле Гнатовичу, що ви — чесна людина, але ми отримали сигнал, що за вашою спиною діє злочинна група, і належним чином реагуємо.
— Але навіщо зупиняти виробництво? Перевірку можна проводити на ходу. Хто заважає? Зриваються поставки на експорт, завод щогодини втрачає п'ятдесят тисяч гривень, мільйон гривень у день. Півтори тисячі людей втрачають роботу, зростають борги із заробітної плати, а держава просвистує вісім мільйонів податків на місяць. Хто покриватиме збитки? — запитав Шелестович.
— Не сприймайте так нервово, Павле Гнатовичу. Повертайтесь на завод і не здумайте заважати. І ще: уважніше придивіться до свого оточення.
Завод стояв, а контора трудилася понаднормово.