Уже тоді було видно, що з такими поводирями нам перемоги не бачити. Після арешту Болбочана й отаман Григор'єв перейшов до більшовиків. Я ще тоді зрозумів, що цій державі хана. У цій державі…
— Ніколи не кажи: в цій державі, — перебив я його. — Так завжди казали ті, для кого вона чужа. Кажи: наша.
— Наша? — витріщив на мене очі Калюжний. — А де ж вона, та наша держава? Її немає.
— Є вона, — сказав я.
— Де? Покажи!
— У лісі. Там совєтської влади нема. Там діють закони УНР.
— Ну, хіба що… А я не хочу сидіти в лісі, — сказав Калюжний. — Не хочу мерзнути й ждати, поки мене звідти викурять. Краще я сидітиму в теплі й лупитиму шкуру з того бидла, що не приєдналося до нас, коли було треба. І тобі те раджу. Чуєш? Лупити шкуру з тих розжирілих на непі селюків, які готові тебе сьогодні продати.
— Це все одно, що карати дітей, котрі не знають, що вони коять.
— Знають! Вони тільки придурюються, що нічого не знають. А коли виставлять ціну за твою голову, ці простачки швидко змикитять, що їм робити. Один поперед одного побіжать…
— Ти шукаєш собі виправдання? — спитав я.
— Перед ким? — насторожився Калюжний.
— Перед собою.
— Не треба мені ніякого виправдання. Я й сьогодні згоден сидіти в лісі, але так, щоб усі разом. Разом з отими хитрими селюками і з тими верховодами, що керують з Тарнова. Вони по закордонних готелях дівок лапають, а ти годуй вошей, щодня дивися в очі смерті і жди, поки вони виплодять черговий універсал! Ні, з мене досить їхніх універсалів! Краще я спатиму біля теплої циці, а там воно ще покаже, хто більше зробив для неньки. Там видно буде!
Калюжний потягся до чарки, та враз передумав і важко підвівся з-за столу.
— Пора спать, я тебе забалакав. А ти все мовчиш, — він тверезо подивився на мене. — І правильно робиш.
4
Гоп-а! Ось вони, дорогі мої, вийшли, нарешті, назустріч, бо я вже став потерпати, що тутешні ліси і справді безлюдні. Це сталося на четвертий день нашої подорожі, коли ми доїжджали до Копайгорода.
Перед тим ще переїхали вщент випалене село, в якому тут і там стриміли обгорілі комини, чорніли обвуглені лежаки — моторошні привиддя колишніх осель. Це був почерк ординців, типовий знак їхньої помсти за непокору. Місцеві більшовицькі вилупки хоч як поривалися до терору, але сіл не випалювали. Довкола стояв дух мертвої пустки, не чути було навіть собак, та ось біля одного бурдею ми побачили дідка з малолітнім хлопчиком.
— Здорові були, дідусю! — я потяг за віжки, спиняючи коней. — Що це за пожежа така страшна прокотилася вашим селом?
Старий подивився на мене з докором і недовірою.
— Хіба ж ви не чули, начальнику? Дітки, сироти наші, що їхніх батьків постріляно, голодні пекли картоплю в багатті та й запалили село. — Він обняв хлопчинку за плечі й пригорнув до себе. — Дітки, начальнику…
Саме горе жартувало вустами старого, який перед червоним начальником не посмів назвати призвідців біди.
Тіна дістала з торби хлібину, шматок сала і простягла малому. Він заховався за діда.
— Бери, не соромся.
— Хай краще я візьму, дочко, — сказав дідок. — Не треба йому привчатися до подаяння.
З важким серцем ми рушили далі, а старий ще довго стояв на шляху, дивлячись нам услід. Однією рукою він пригортав до себе хлопчинку, а другою притискав до грудей хлібину.
За селом підіймався мішаний ліс, який хапав за очі гарячими барвами осені. Тільки де-не-де ще проглядала дубова прозелень, а то все ряхтіло воском і золотом, червоно горіли явори упереміш із ліловими хмарками дикого хмелю, край дороги синіли чагарі достиглого терну. Та ми ще не встигли помилуватися тим різнобарв'ям, як — гоп-а! — навперейми вигулькнуло три вершники, троє братів-партизанів, а ти, чудний чоловіче, журився, що вони перевелися в оцих краях. Тепер ось маєш, поясни їм, що ти не гаспид рогатий. Але ж молодці, наскакують трійками, ніби в них тут за отамана Ларіон Загородній, котрий часто ділив свій загін на трійки, бо саме так найзручніше маневрувати і нападати зненацька на совєтських активістів та іншу більшовицьку мерзоту, насамперед ту, що наважується потикати свого паскудного носа до лісу, як ось цей твердоголовий воєнком Іван Степанович Сємьонов. Тпр-р-р-у, приїхали.
Ах, молодці! Один із них став перед нашими кіньми — далі ані руш, а двоє вмить опинилися по обидва боки воза, настільки, чортяки, певні себе, що навіть не взяли мене на приціл — бачили добре, що я не сіпнувся до кобури. Той, що під'їхав праворуч, був справжнісінький вікінг — руда, як вогонь, борода, ніби теж підпалена осінню, така ж руда шапка з чорним шликом і вкорочена вище колін шинеля (щоб не плутатися в полах). На правому рукаві я побачив старшинський знак нашої армії — квадрат із синього сукна навкіс перетинала жовта стрічечка, посередині блищав вишитий сухозліткою герб-тризуб і — три великі літери "У. Н. Р.". Але найдужче вражали очі цього вікінга-волиняки — таких густо-синіх очей я ще не бачив. Та замість того, щоб усміхнутися дружньо, вони дивилися на мене зловтішно (браво, отамане, браво!) і навіть глумливо (дай я тебе обніму, пане-брате!).
— Куди, з чим і по що? — спитав волиняка. — Хіба ти не читав мого оголошення, що отаман Зірвиголова повернувся з відпустки і приступив до своїх обов'язків?
— Ні, не читав. Бо їду здалеку.
— А те бачив? — показав він нагайкою у бік спаленого села.
— Бачив.
— І що ти на моєму місці зробив би після цього з червоним комісаром?
— Убив би. Але я не червоний комісар. Я такий, як і ти, пане отамане. Хіба тобі ніколи не доводилося перевдягатися в їхнє шмаття?
Зловтіха в його синіх очах пригасла, натомість він подивився на мене з підозрою.
— Що не москаль — бачу, а кому служиш — не знаю. Чим доведеш, що ти наш, а не їхній?
— Тільки одним: якщо ти мене вб'єш, я поставлюся до цього з розумінням. Як на те пішло, ти будеш не першим, кому довелося стріляти у своїх.
— А ви пригляньтеся добре! — втрутилася в нашу розмову Тіна. — Хіба ж не видно, що він тільки-но зголив бороду?
Вона в нього була довша, ніж ваша. Я, правда, трохи затінила йому щоки.
Зірвиголова затримав свій погляд на Тіні, на якусь хвилю синява в його очах потеплішала, проте усмішка вийшла кривою.
— Я, панянко, давно це помітив, — сказав він. — Але комісари теж носять бороди. Мені потрібні серйозніші докази.
— Он він, наш найсерйозніший доказ, — показав я на сповиток, у якому лежав Ярко. — Це син загиблого отамана Веремія, і мені треба переправити його за Збруч. Якщо ти мене вб'єш, то мусиш узяти це завдання на себе.
— Якого-якого отамана? — спитав вершник, що стояв по другий бік воза.
— Веремія, — повторив я, обернувшись до нього.
Понурий гайдамака з подзьобаним віспою лицем дивився на мене значно привітніше, ніж синьоокий Зірвиголова.
— Чи не того Веремія, що служив гармашем у полковника Алмазова?
— Може, й того, — знизав я плечима. — Хіба зараз це має значення?
— Має! — сказав гайдамака. — Чого ж не має, якщо ми з Веремієм разом воювали у полковника Алмазова. Він, той Вереміяка, сам міг волочити гірську гарматку, як іграшку. Такий був дужак.
— Тоді це він. Бо й наш Веремій міг і бугая підняти, і рейку зі шпал голіруч підважити, і кому хоч голову відірвати, — подивився я на Зірвиголову.
— Кажеш, він загинув? — перепитав віспуватий.
— Загинув чи не загинув, а пропав безвісти, і вже рік, як його не чути. Жінку розстріляли, зостався синок-колосок, якого отаман не встиг і побачити, — показав я очима на сповиток.
Віспуватий під'їхав упритул до воза, нахилився над кубельцем, де лежав закушканий Ярко, і відхилив ріжок ковдри, що прикривав обличчя дитини. На подзьобаному обличчі гайдамаки вималювалася така здивована, така тепла усмішка, ніби наш вимощений соломою віз був віфлеємськими яслами, де щойно народилося дитятко. Щире зачудування затріпотіло на пошерхлих губах віспуватого, вони, ті його розхвильовані губи, неслухняно, поволі витягнулися у трубочку, і він зацмокав до дитини, як до коняки.
І диво — замість того, щоб злякатися цієї подзьобаної віспою фізіономії, Ярко теж заусміхався, показуючи віспуватому два передні молочні зубчики, але той угледів щось таке, від чого його здивування вирвалося назовні радісним вигуком:
— Викапаний Веремій! їй-бо! Навіть складочка на переніссі його, і ямочка на підборідді.
Отаман Зірвиголова і собі під'їхав ближче до воза, вип'яв на Ярка свої налиті синькою очиська, ніби він теж знав Веремія і хотів переконатися, чи йому не брешуть.
— Ти певен?
— Побий мене коцюба, якщо помиляюся, — віспуватий перехрестився і прикрив обличчя дитини ріжком ковдри. — Хіба не бачиш? Таке мале, а хоч би тобі писнуло. Козарлюга!
— Добре, — сказав Зірвиголова. — Щасливої дороги! Але надалі вважайте — не кожен із нас воював у полковника Алмазова.
Той, що стояв перед нашими кіньми, від'їхав убік, і я тріпнув віжками: но-о-о!
— А сам я скоро повернуся! — гукнув до козаків. — Роботи по зав'язку!
— Може, щось почуєш про нашу армію, то свисни! — крикнув навздогін Зірвиголова. — А як ні — не вішай носа.
На серці полегшало — і в цих краях не все ще вигибло. Хай по лісах, але живуть ще острівці нашої запільної держави, де гуляють хлопці з тризубами на рукавах. Нас зосталося мало, дуже мало, та навіть ось це немовля вже на першій своїй дорозі не змогло розминутися з товаришем свого батька. Тож мусимо триматися, мусимо стояти до останнього. Хто зможе…
Хто здатний. Допоки вистачить сил.
Я озирнувся, проте на лісовій дорозі вже не було нікого.
Мені здавалося, що я не встиг сказати цим хлопцям щось дуже важливе. Що? Сам не знаю, але я повинен був їм це сказати.
5
Що ближче ми добиралися до кордону, то все більше червоноармійців кублилося по "визволених" селах, і ставали вони дедалі нахабніші, чимраз пильніше приглядалися до червоного комісара, що так звільна собі роз'їжджав у парі з вродливою панною непролетарської зовнішності. В одному селі, вже майже перед самими Дунаївцями, ми раптом опинилися серед цілої зграї розлючених більшовиків, які металися від хати до хати, видно, когось шукали й не могли знайти. Ця банда обступила нашу підводу, і запінений юда у шкірі визвірився до мене з хамською зверхністю:
— Что вєзьош, спєкулянт? Вакруг пално контри, а ти здєсь праґулкі устраіваєш! Баришєн катаєш…
Ох, з яким задоволенням я продірявив би йому макітру зі свого законного нагана, та оскільки зараз не міг дозволити собі таку розкіш, то спроквола повернувся до горлодера всією статурою і, твердо дивлячись у його баньки, поволі, дуже поволі дістав із внутрішньої кишені посвідку.
Він трішки розгубився, адже не вимагав у мене ніяких документів, та все-таки змушений був узяти папір і тим самим піддатися моїй волі.