Ні, повинен з'явитись хтось інший. Хто ж? Боже мій, як він забув! Це ж роль сусіди Сивоконів — отого "статечного господаря", що "дихати не дає" ні Марії, ні старій Ганні. І не просто сусіда, а хай, скажімо, виборний, сяке-таке, а начальство, вплив, отже, більший матиме на стару Сивокониху. Зрозуміло, і поява виборного — майбутнього свата — повинна супроводитись піснею, як це вже було з появою Марії, а потім возного. Яку ж пісню взяти? Може, оцю — "Що за гаєм...", а може, — "Ішов козак з Дону"? Ні перша, ні друга не підійде, надто "серйозні" вони для виборного, який мусить з'явитися на кін у веселому настрої, чи то пак трохи напідпитку. Отже, пісня повинна бути ні про те, ні про се, легенька і обов’язково з усмішкою.
Кинув на столі все як було: папери, каламар, пера, чорнило хлюпнуло крапелину на чистий аркуш, він і не помітив. Піп ж це? Чи не урвався лет фантазії?.. Довго набивав тютюном люльку, проте палити не поспішав, думав, зважував. Не завжди фантазія — рідна посестра творчості — поміч, іноді каменем повисне на ногах, кроку не ступиш; в його ж випадку слід би краще життя знати. От хоч би своє місто, як і чим живе воно, що обивателя турбує, його болі й радощі мусиш знати, мосьпане, коли взявся до діла.
Либонь, він і знає дещо. От хоч би історію з продажем нареченої багатому негоціантові Онищенку. їй, бідній, ледве виповнилось вісімнадцять, а йому — за шістдесят. Тільки ж вона — дочка збанкрутілого купчика, кинутого за борги до ями, а він — багатій на всю Полтаву, з самим Зелінським рівня. Як бідна побивалась, мало рук на себе не наклала, а мусила йти: сім'ю рятувати...
А ось Новиков у ложі розповідав нову, зовсім свіжу історію, але вже іншого характеру. Такого ж віку, як перша нещасна, дочка колишнього магістратського чиновника стала дибки, не послухала ні батька, ні матері, які благали стати на рушник з відставленим майором Бурлаковим — відомим багатієм; він тричі женився і всіх трьох жінок до лікарень запроторив, всі вони і лишились в тій богоугодній установі. Дівчина сказала йому у вічі, при сватах і свасі: за ката заміж не піде, хоч ріж її, і не потрібні їй ніякі маєтності, а дарунками його гидує, і піде за кого завгодно, тільки чесного, порядного, нехай і бідного. Он яка дівка! Про цю подію в місті всі знали, переказували, додавали нових подробиць. Одні хвалили дівчину, інші осуджували: батьків, бач, не послухала, щастя свого відцуралась! Один із молодих офіцерів гарнізону послав дівчині квіти, інший — присвятив панегірика, а хтось, лишивсь невідомим, прислав багатий дарунок.
А яка ж Марія Сивокінь? Чи схожа на дочку колишнього магістратського чиновника? І схожа, і ні. Більш м'яка, боязкіша, менше твердості, боїться матір образити, порушити дідівські звичаї. Мабуть, врешті послухається старої Ганни і віддасть руку і серце тахтаулівському писарчукові. Жаль її — хороша вона, була б гарною дружиною коханому...
До вітальні двері лишались напіввідчинені, і він чув неголосну розмову матері з Тетяною. Гарно вони розмовляли — ніби давні подруги зійшлися після довгої розлуки. Мати готова була приголубити сироту, рада б, здається, саме небо прихилити, а та розуміла стару і сама горнулась, цвіла вся. Вийти до них? Спитати, чи не знають потрібної пісні? Він перервав би розмову, нехай краще сам щось знайде, може, у давніх записах — тих, що робив колись у селах Золотоніського повіту, а потім і в Полтаві чимало встиг, а коли не пощастить, то й напише — хіба не доводилось?..
І тут згадався випадок, освітився до останньої риски... Того вечора він затримався в театрі допізна, актори вже розійшлися, і лише Мефодій час від часу стугонів заслінками в печах, човгав чобітьми, гасив у залі свічки, потім і він заспокоївся.
Вийшов з театру вже сам. Місто вгадувалося за високими липами, що обступили Театральну площу, ніде ні вогника, ні просвіту, лише десь на Панянці чулося глухе, як в бочку, собаче валування. Після дощу де-не-де стояли калюжі, і в них світилися весняні зорі, зривались кудись і зникали. Обережно обійшов калюжу з остраху наступити на якусь зорю, і вже біля самого панайотівського герберга почув пісню, власне, не пісню, а мугикання, точніше, розмову — ніби людина вела мову сама з собою.
Потім побачив і самого нічного співця. Мабуть, засидівся у герберзі, пропив останній шеляг і тепер, викинутий за поріг господарем герберга, плентався не знать куди, замітав землю шапкою. Хто він — челядинець дворовий чи старий чумак — неборака? Та ось він підійшов ближче і, Котляревський почув і саму пісню, і слова її:
Дід рудий, баба руда,
Батько рудий, тітка руда,
Брат рудий, сестра руда,
І я рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав.
Підморгнув не знать кому, куснув сивого вуса і продовжував:
Ой по горі по Панянці,
В понеділок дуже вранці
Ішли наші новобранці,
Поклонилися шинкарці,
А шинкарка на них морг;
"Іду, братики, на торг".
Згадавши пісню, Іван Петрович пройшовся по одній мостині, ледь-ледь похитуючи плечима і дрібно-дрібно, як той нічний зустрічний, перебираючи ногами, готовий на танець перейти тут-таки, серед хати.
Тепер-то вони, тобто возний і виборний, зустрінуться. Тут їм домовлятися про подальші свої кроки, сиріч, сватання. Звідси дія покотиться... піде.
Тим часом у вітальні, де сиділи мати з Тетяною, розмова тривала. Одарка принесла печива, по склянці чаю, і жінки залюбки пили пахучий напій і бесідували. Про що? Про різне. Непомітно мати перейшла на спогади. Згадала, яким Івась був маленьким, юність його пригадала. В кого пішов? Мабуть, у батька, отець — царство йому небесне — таким був: коли по ньому, то й він добрий, хоть у вухо клади, а коли не так — то хоч сам бог Саваоф прийди і попроси — упреться, не поступиться. А взагалі, Івась — добра, лагідна дитина, тільки життя не склалось, не поталанило, а траплялись, либонь, і добрі люди. Сказала і замовкла: про останнє, може, й не слід було згадувати.
Тетяна слухала, була уважна, і хоча чимало вже знала й від інших, та слово в устах матері було дорожчим всіх розповідей, почутих випадком, від малознайомих. Знала і сама, якою увагою користується відставний майор у жіночому товаристві, має там і шанувальниць свого піїтичного таланту, от хоч би Катерина Нальотова, що нині в театрі. Раніше вона брала участь у аматорських спектаклях, які Іван Петрович ставив у домі генерал-губернатора Лобанова-Ростовського, а потім — Рєпніна, користувався прихильністю молодої одинокої жінки-актриси. Всякі ходили чутки. Та що з того? Вона й сама не раз переконувалась, що біля пана майора люди завжди збираються охоче, бо цікаво з ним, а коли в настрої — дотепник, яких світ не бачив. А який співбесідник! День і ніч слухала б — тільки б говорив. І все ж ні з ким не пов'язав своєї долі. Чому? Може, не любив? Не трапилось жінки? А тепер?.. Від однієї думки про те, що може статись, дух забило. Віддихавшись потихеньку, подумала: а чи не трапиться у неї щось подібне до харківської історії? Пан Квітка хотів одружитися з нею, та не судилось. Не дозволили мати і рідний брат Григорія, а, здавалось, любив її, і вона не була байдужою, він заслуговував на прихильність, хоч часом і здавався надто нерішучим, слабким ніби. Ота його нерішучість і стала на заваді їх щастю...
Замріялась на мить і не помітила, як до вітальні ввійшов Іван Петрович, лише коли скрипнула мостина, озирнулась: він стояв позад неї — схвильований, якийсь незвичайний, бліде обличчя.
— Що з вами? — похопилась, аж ніби злякалась, підвелася з крісла.
— Зі мною? — Обличчя його нараз осяяла щаслива усмішка. — А нічого... "Дід рудий, баба руда, брат рудий, сестра руда..."
— Парасковіє Леонтіївно, з ним щось трапилось, — занепокоєно озирнулась на матір Тетяна. — Іване Петровичу, та скажіть же!..
— Гадаєте, з глузду з'їхав?.. "І я рудий, руду взяв, бо рудую сподобав". — Він вже не говорив, він співав, злегка пристукуючи закаблуком. — А воно, може, й так... Трохи, мабуть, є. — І підморгнув лівим ледь прискаленим оком.
— Бога ради, не хвилюйте мене. — Тетяна розчервонілась, мало не плакала, не знаючи, що робити, як зарадити несподіваній напасті, і не помічала дивної обставини: у вітальні з усіх трьох присутніх лише мати Івана Петровича була на диво спокійна, навіть більше — чимось задоволена. А Котляревський продовжував своєї:
— А що? Помітно?.. Злякалась? — Іван Петрович раптом схопив Тетяну за руки, закружляв її по вітальні. — Я з'їхав з глузду, з'їхав! Ій-бо, так! Вгадали... "А шинкарка на них морг: іду, братики, на торг..." Я, щоб ви знали, — Іван Петрович віддихався, — п'єсу утнув. Першу дію. І зватиметься вона... Як вона зватиметься — поки що почекаємо. Приїдете з Чернігова — тоді і скажу. І почитаю тоді... Хай про це знатимуть ви та я, та ви, мамо... Матусю, ваш син сьогодні щасливий. Ви чуєте? Щасливий...
— Сину, — озвалась нарешті Парасковія Леонтіївна, глянувши на великого, в червоному дереві годинника, що стояв у кутку. — Вже шоста година, тобі в театр потрібно, як би не спізнився.
— Ой, і справді! Зараз. Зараз підемо, — сказав вже спокійніше і швидко вийшов до своєї кімнати.
Тетяна, стискаючи руки перед собою, не знала, що з нею; мабуть, вона була присутньою при народженні чогось надзвичайно цікавого, хоч, правду кажучи, не знала, що то ва п'єса. Але ж... пише її не хто інший, як Іван Петрович, а він не може писати погано, отже, для їхнього театру в Полтаві готується нова річ, і в ній, якщо пощастить, Тетяні Пряженківській доведеться грати.
Вона перевела подих, ніби зійшла на величезну гору, підійшла до матері, схилилась у низькому поклоні:
— Спасибі за добре серце, матінко!..
— Приходьте, — сказала по хвилі Парасковія Леонтіївна. — Я ждатиму... І він теж...
19
І все ж Тетяна не втерпіла, в першому антракті прибігла до Барсової у вбиральню, спитала, чи не псує їй фігуру корсет, надто вона затяглась, повернутись ніяк, дихати важко.
Тетяна приятелювала з Барсовими, ділилася з ними найдорожчим і знала: все, що скаже, за поріг їхнього дому не вийде, там і лишиться. От і зараз — певна, що її секрет знатиме лише вона та Барсова, для початку натякнула подрузі про Івана Петровича, вона, мовляв, знає про нього щось особливе. Барсова належала до рідкого типу жінок: чужі секрети, особливо жіночі, її не цікавили, проте, почувши, що мова йде про пана директора, послухати не відмовилась, ще й уколола Тетяну:
— Може, про те, як він за тобою упадає?
— Наговори, — зітхнула та, — то я за ним сохну, а він нічого не бачить, бо...