зуміється, ні на який опір сонцеїсти нездатні — для опору треба мати хоч яку-небудь організацію, а це ж просто маса індивідуально існуючої худоби, навіть не отари й не гурту. Але ця маса зразу ж розлізеться з своїми Машинами по полях та лісах, і як її можна стягти докупи й примусити до роботи, цього граф Адольф ясно собі не уявляє, його світлість принц Георг про детальний план кампанії, очевидячки, з обережності нічого не пише. Але без сумніву, план розроблений. Єдине тільки з настійністю підкреслюється: знищити всі засоби оборони, якими могли б скористуватися сонцеїсти, і заздалегідь усунути із шляху всі ті одиниці, що могли б стати проводирями мас.
Принцеса Еліза не розуміє: що це значить "усунути із шляху"?
Ну, значить, знищити, повбивати. Подається навіть деякі прізвища. Наприклад, хоч як воно сумно, а винахідника епідемії, Рудольфа Штора, доведеться в першу чергу "усунути із шляху". І цілий ряд людей, що можуть бути особливо шкідливі. Треба мати на увазі...
Але її світлість раптом підводиться й невідомо для чого переходить до другого вікна. Там вона зупиняється і, стоячи спиною до графа Елленберга, дивиться в сад. І, не озираючись, байдуже й тихо питає!
— Коли ж це має бути, це усування? Як це розуміти "заздалегідь"?
— В день прибуття армії, ваша світлосте. Перед окупацією Берліна. Принцеса Еліза спокійно повертається й іде на своє місце.
— Армія може прибути вже через тиждень?
— Так, ваша світлосте Через тиждень настануть великі події. Прощаючись, граф Адольф не дивується з задумливості її світлості І жовтява блідість її лиця, якась мертва висхлість його не дивують його. Зарожевіє й оживе, як на корону волосся вбере корону Німеччини.
***
У комуні план розроблено до найдрібніших деталей. Лишенько тільки в тому, що половини тих деталей зовсім не можна здійснити. Але не біда: така маса тих деталей, що доволі й одної половини їх. Головне: агітація, агітація, агітація. Головне: перелити в ту масу голів, що позіхають, потягаються й мружаться, невичерпну силу віри, яка клекотить у двох чорно-синіх головах.
Комуна вже вірить. Комуна вже залита вщерть тою вірою. Комуна є центр, з якого безустанно, бурхливо, з галасом, із тупотом ніг, зі грюкотом дверей радіусами в усіх напрямках розливається енергія. На вулицях, на площах, коло води (а надто коло води!) вона збирає круг себе купки, зливається з ними, розплескується по кам'яних печерах, бурлить по всіх закутках.
Доктор Рудольф іноді придибує до комуни, але там раз у раз стоїть такий вихор заклопотаності, біганини, дебатів і суперечок, що бідний Руді тільки винувато посміхається. Помогти він нічим не може. Ну чим його помогти: Труда стоїть на тому, що треба якомога більше фарби, приваби, краси давати в агітації, а доктор Тіле категорично запевняє, що всяка декорація — це вбивство справи. Треба якомога більше простоти, щирості, власного прикладу.
Тим часом в одній кімнаті шиють прапори, жовто-зелені, зелено-золоті прапори — сонця і трави. У другій щебетливі зграї дівчат готують костюми для генерального дл-я пропаганди. В залі якісь чужі волосаті люди готують моторні двоколеса, що стоять попід стінами довгими рядами, як колись у магазинах. Надворі Макс шматує волосся собі на голові з одчаю, що з авто пропала якась шрубка, від якої залежить доля всієї справи відродження. А потім, шматуючи волосся, бігає в себе по кімнаті й пише маніфест, від якого теж залежить доля всього відродження.
А дома сад щораз пишніше розпускає зелені кучері. Наречені потроху скидають вінчальні убрання. Бузкова алея блищить молодесенькими соковитими листочками, між якими випинаються сіренькі конуси цвіту, ще не розквітлого, твердого, жорсткого. Доктор Рудольф ходить по алеї, похиливши голову ох, не підважить комуна величезної ваги цієї маси, підірветься. Треба, щоб сама маса стала від себе повна тої енергії, що клекотить у комуні. А навіщо їй те — вона собі виходить у тіоле, лежить на сонці, мружиться, бігає, рже, обнімається, лижеться — і, чого більше треба. Графський дім цілими днями стоїть тепер порожній малярі, друкарі, технік із родиною — всі тепер од ранку до вечора блукають за містом. А ввечері з обвітреними лицями, знеможені й розніжені вертаються в свої лігва й сплять міцним безневинним первісним сном до нового ранку Ох, не підважить комуна цього сну, не підважить!
Аж ось настає "генеральний день".
Тілььи-тільки перші промені сонця червоними від ранішнього холодку пальцями хапаються за димарі й шпилі башт, у різних кінцях Берліна на вулицях починається дивний рух. Звідкілясь беруться екіпажі, запряжені кіньми, вози, запряжені коровами, легкі бричечки, запряжені людьми. Звідкись з'являються авто, різносистемні двоколеса. Всі вони уквітчані гіллям ялин, сосен, верби, цвітом яблунь, черешень. Над ними мають зелено-золоті прапори. А під прапорами в білих, золотих і зелених дивних убраннях — молоді, веселі, співучі, граючі людські істоти. Вони сурмлять у сурми, б'ють у бубни, свистять на флейтах. Деякі мають цілі оркестри, деякі просто співають і трублять у стіни вулиць. І стіни хапливо, вражено розплющують очі-вікна, з вікон висуваються заспані, розкудовчені, ошелешені голови. А широченно роззявлені роти рупорів, покриваючи гомін, музику й спів, галасують:
— Всі на площу! Всі на площу! Всі на площу!
Знову на площу?! Як тоді, взимку?!
І цей заклик такий веселий, святочний, співучий, що голови весело стріпуються й викочуються за процесіями на вулиці. І вулиці вже кишать, уже гудуть нетерплячими, піднятими людськими тілами.
Що ж там тепер, на тих площах?
А на площах спів, музика, гомін, крики. Постаті в дивних убраннях, з вінками на головах перемішуються з юрбою, від-сміюються на запитання, грають, трублять, обнімаються, танцюють.
І раптом стихає: з горішнього поверху будинку аж до самого низу розгортається колосальний сувій білого полотна, списаного великими літерами.
— Тихо! Увага! Читайте, читайте! Та тихо ж там!
Як обвал гори, потроху затихає гуркіт гомону й настає ше-леслііва дивна тиша. І мовчки з величезного полотна до підведених затихлих очей буйно кричать чорні літери:
"Маніфест"
Гей, люди!
Вітаємо вас із Сонцем, з молодою травою, з теплими, любовними, радісними вітрами! Вітаємо вас із вічною тайною кохан" ня й любові, з квітом сил, з новим життям.
Гей, браття!
Провалились у небуття всі стовпи й підвалини старою світу:
держава, влада, суди, поліції, капітали, біржі, банки; зникли всі каторги праці; знищені всі способи насильства людини над людиною, зметені всі гріхи й святощі; скасовані всі заповіді, закони, моралі.
Але ми, Вільна Спілка Творчої Праці, оповіщаємо: дерева не вкриються ще повним листом, як на руїнах старого світу зацвіте нове життя. Темряву ночі розжене сліпуче світло. Води землі потечуть у кам'яницях. Повітря вкриється осідланими людиною машинами. Каторги праці перевернуться у робітні творчої праці Заніміла машина оживе, загуркотить, запрацює під рукою людини, творячи багатства.
Земля стане райським садом, де не буде більше ні влади ні насильства, ні каторги, ні обману, де не буде більше дерев добра й зла, гріха й святості, де буде вічне свято творчості, праці, кохання, радості, краси, співу. І ніякий серафим ніколи не вижене людство з того саду.
Ми, Вільна Спілка Творчої Праці, ми перші, що входимо в цей рай, оповіщаємо: через три дні ми приступаємо до праці. Приступаємо без терору, примусу й обов'язку.
Ми нікого не закликаємо до себе, не вмовляємо, не соромимо, не лякаємо Матір не треба умовляти, щоб вона віддала своїй дитині переповнені молоком груди. Хто почуває себе переповненою молоком матір'ю, хто, як брунька на дереві, невтримно, радісно розприскується цвітом сили, хто чує солодку тугу творчості, той сам до нас прилучиться.
Нам не треба присоромлених, розкаяних, зобов'язаних. Нехай сидять дома й не соромляться, не каються, не гризуться обов'язком.
Ледачі нехай не бояться — вони матимуть усе, що забажають для себе ні докорів, ні гніву, ні кари за лінощі не почують, бо найбільша для них кара й нещастя — оті їхні власні лінощі, ота їхня слабосилість, їхня нездатність до радості й щастя дії, цебто хорість, калікуватість.
Не гніву й сорому вони гідні, а жалю й догляду.
Старі, малі, хорі, всі незвиклі до праці — всі нехай лежать на сонці.
Тільки переповнені силами, тільки сповнені буйним цвітом, радістю, тільки любовні до праці — нам товариші.
І тільки для таких запис на чергу в перші партії праці од-криваеться від завтрашнього ранку в будинку Великого Театру.
Слава Сонячній машині!
Сонячний привіт і любов вам, люди-брати!
Вільна Спілка Творчої Праці"
На площі стоїть тиша, як бувало колись давно-давно, за минулої доби під час проповіді в церкві. Хто прочитав, той висувається з натовпу обережно, тихенько, потупивши очі. І тільки там, у завулках, звідки гомін не перешкоджає молитися на Маніфест, там ланує галас, сміх, спів, вигуки, сварки.
— Та що за Вільна Спілка? Звідки взялася? Ах, подумаєш: "переповнені молоком" Ану, як то ті переповнені молоком запрацюють. Язиками й на флейтах легко, а як то лопатами. "Ми вам, ми вам Райський сад". А вугіль! Га? Хто вугля, нафти, маюну дасть? Га? Хто?
— Ми! Все дамо!
— Та ти хто?
— Я!
— Авжеж.
— Я... Я так собі. Але я завтра записуюсь до Вільної Спілки І тоді..
Фейерверк сміху шугає на молоде пухнате лице полум'ям рум'янцю. Але з за пухнастого лиця вистрибує ще молодше, чисте, не пухнате, уквітчане жовто-білим вінком кіс.
— А щоб ви знали, що дамо! Ви — ледацюги, хорі, нікчемнії Можете собі лишатись дома! Будь ласка.
Регіт вибухає ще різнофарбнішим фонтаном. Оця дійсно може дати.
— О, ця переповнена молоком!
— Та що ж ви дасте? Що? Ні, чекайте, що вони дадуть? Світло дасте?
— Дамо!
— А воду?
— І воду.
— А яким чином? Ні, почекайте, почекайте: а яким чином ви це зробите?
— "Яким чином, яким чином"! Уй, маруди!
Ще молодше, безбороде, чисте, рожеве личко люто кривиться в гримасу й показує соковитого червоного язичка зарослій, бородатій регітливій купі голів. Голови розриваються, як бомби, новим вибухом реготу, а два молоді обличчя, видершись із них, спішать далі.
— Та куди ж ви! Гей! Переповнені молоком, куди ви?
— Не держіть їх — вони доїтися побігли!
— А дивіться, дивіться! Он уже цілий загін переповнених молоком летить Із прапорами! З музикою.
— А ти б, чоловіче, знаєш що. ме