Вiн залив рiку й береги рiвним ясним сяйвом, освiтив усе до бадилиночки. На недавньому полi битви стало видно зброю, щити, мечi, темнi тiла мертвих, хижих птахiв, що й тепер, уночi, ширяли над ними.
Руськi вої ходили бiля стiн города в полi, збирали своїх воїв, щоб до сонця вiддати їх землi. Так само ходили й ромеї навкруг свого стану...
I раптом ромеї зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти мiсяця, широко вiдкритими очима дивився на небо, хмари, зорi.
Ромеї жахнулись.
— Вiн живий!
Але воїн був неживий. Вiн бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогiв i смертi, дивлячись на свiт перед собою.
Проте не тiльки це вражало в мертвому воїнi. Iз голови в нього скотився шолом, воїн лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало її, падало на плечi, землю...
— Це жiнка! — сказав хтось iз ромеїв. Так, це була жiнка, проста жiнка з болгарського села, Цвiтана.
— Страх! — говорили ромеї. — Вони воюють усi. Над полем все вище й вище вставав мiсяць. Ще через нiч повернулись Микула й Ангел. Вони не дiстались до болгарських сiл, — на лiвому березi також стояли ромеї. Стикнулись з ними, ледве втекли. Ангел був тяжко поранений у ногу.
Коли б не Микула, Ангел би загинув. Вiн не мiг ходити, не змiг би й пливти через Дунай. Але Микула встиг, коли налетiли ромеї, сховатись у комишах. Уночi, тримаючи друга, поплив через Дунай.
Через Подольськi ворота Микула на руках принiс Ангела до вогнища. Була темна нiч. Вони сiли на холоднiй землi, Ангел покликав Цвiтану.
Вона не озвалась, певно, допомагала комусь пiд стiнами. Вої спочивали, довго ждали її. Цвiтана не прийшла до вогнища й тодi, коли зiйшов мiсяць.
— Де ж вона? — подивившись сполоханими очима на Микулу, промовив Ангел.
Микула мовчав. Бiля вогнища не було шолома. Цвiтани вже немає.
8
Яка це була битва? Десята, двадцята? Хiба порахуєш?
Мiсяць уже робить другий круг, десь там достигло жито, десь падає на землю плiд, десь дозрiло всяке зело...
Десь ще й тихо: можна стати в полi, говорити на повний голос, спiвати, смiятись...
Хто сказав, що можна смiятись? Руськi вої загибають на полi за Доростолом, вони гинуть в городi вiд голоду й хвороб, уже в городi немає на деревах листу, немає й травинки. Та й це не рятує — смерть, навкруги смерть.
Iмператор Iоанн велить взяти на полi й привести до нього бранцiв. Нехай вони скажуть йому, чим живуть цi руси, де вони беруть силу, скiльки їх є, скiльки ще вони можуть триматись?
Бранцiв привели. Iмператор думав, що їх багато, бо вiв їх, оточивши колом, великий загiн. Але коли загiн наблизився до iмператора й безсмертнi розiрвали коло, розступились на два боки, то iмператор побачив, що там скоїть тiльки один чоловiк.
Хто знає, скiльки йому було лiт? Гострi плечi переконували, що людинi цiй чимало i дуже важко довелося попрацювати на своєму вiку. Довгi темнуватi вуси спадали аж до грудей, але блiде, без зморщок обличчя, блискучi очi промовисто свiдчили, що ця людина ще молода, жити б їй та ще жити...
З одягу на бранцевi були тiльки простi недовгi полотнянi штани з ремiнною попружкою, та й то вони так подерлися, що крiзь них свiтилося тiло. Груди ж його були голi, у кiлькох мiсцях порубанi, бiля серця зяяла глибока рана.
Але вiн нiби забув про рани, без страху дивився на iмператора i його воїв. Щось перекипiло й переболiло вже в його душi, вiн немов переступив за якусь межу життя i не знав бiльше страху, навiть смiявся.
Iмператор лютував.
— Запитай, — велiв вiн товмачевi, що стояв поруч, — чого вiн смiється?
Товмач поспiшив сказати бранцевi, чого вiд нього жадають, пояснив йому й те, перед якою високою особою той стоїть...
Бранець щось крикнув у вiдповiдь на слова товмача й знову смiявся.
— Що вiн говорить? — заволав Цимiсхiй.
— Вiн говорить, великий василевсе, що бачив... Товмач затявся.
— Що? Що? — закричав дужче iмператор.
— Вiн говорить, що бачив мертвих князiв, але живого iмператора ще не бачив. А тому й смiється...
— Проклятий тавроскiф! — крикнув iмператор. — Вiн дорого заплатить за свої слова... Запитай у нього — скiльки вiйська лишилось у князя Святослава?
Бранець вiдповiв:
— У ромеїв багато вiйська, але у князя Святослава вдвоє бiльше...
— Нехай скаже, скiльки саме?
— Стiльки, як зiр на небi...
Iмператор лютував — бранець нiчого не говорив, нiчого не боявся.
— Запитай у нього, чи великий голод у Доростолi, чи є в русiв хлiб, м'ясо, вино?..
Бранцевi втлумачили, що саме цiкавить iмператора.
— Знаю, знаю, — сказав той i дуже повiльно, язиком зволоживши спраглi уста, вiдповiв: — Ого, в нас у Доростолi є всього доста — i хлiба, i м'яса, й молока, i вина... є всього доста, доста, бодай луснув оцей ваш iмператор!
Це були останнi слова бранця з Доростола. Серце його не витримало. Пiдiгнувши ноги, вiн повалився на землю...
А бiля стiн Доростола вже лунав шум i крик — руськi вої виходили на поле, починаючи нову битву... Вони йшли вперед, до стану ромеїв, наробили великої шкоди, захопили чимало харчiв — борошна й м'яса. Прикрившись щитами, стали одходити. Борошно й м'ясо! Хiба у цих страхiтливий битвах вони не наближали перемоги?
I раптом трапилось те, про що люди, якi тiльки що проливали свою кров, вiддавали життя на полi перед Доростолом, не могли навiть подумати. Коли вони, почепивши на спини щити й одбиваючись списами, стали вiдступати i вже доходили до широко розчинених ворiт города, цi ворота несподiвано зачинились.
На полi зчинився неймовiрний крик. Вої стали грюкати й бити у ворота, але нiхто не вiдповiдав. Вони пробували кричати лучникам i пращникам, якi стояли на стiнах, але тi, здавалося, боролись з кимсь на стiнах. Пробиватись до пiвденних чи пiвнiчних ворiт Доростола також нiчого було думати — оплiти ромеїв i безсмертнi обступили вiйсько князя Святослава. Смерть? Страшна смерть пiд самими стiнами Доростола.
На щастя, це тривало недовго. Вої пiд стiнами бачили, як здригаються, гримлять ворота, нiби хтось зсередини намагається їх вiдчинити. Зовсiм несподiвано ворота розчинились навстiж, i вої густим потоком, все стримуючи й рубаючи навалу позад себе, стали входити у город.
Тодi всi почули про страшну зраду, яка готувалась тут.
У Доростолi в той час, коли за городом, на полi, точилась люта сiча, хтось замкнув зсередини ворота фортецi, щоб одрiзати шлях вiйську князя Святослава i щоб воно загинуло пiд стiнами.
Добре, що вої, якi стояли на стiнах, одразу побачили й зрозумiли, що сталось. Вони миттю кинулись вниз, стикнулись бiля ворiт iз зрадниками, деяких порубали, деяких зв'язали. Це були болгарськi боляри, а вiв їх за собою великий болярин Мануш.
Коли сутiнки обгорнули Дунай i стiни Доростола, князь Святослав велiв привести iз порубу до будинку кметя зрадникiв-боляр. Вої княжi вiдчинили важкi ворота порубу, провели боляр вулицями Доростола.
Провести їх, як виявилось, було нелегко. У вузьких вулицях Доростола й на площi, коли вої, оточивши боляр, вели їх, було вже темно, i, здавалося, нiхто не знав i не мiг бачити, кого ведуть серед ночi руськi вої. Але скрiзь, де вони проходили, чути було руськi й болгарськi слова погрози болярам, а кiлька разiв на боляр сипалося камiння. Тому й важко було живими довести боляр до будинку, в якому звичайно чинив суд кметь.
Цiєї ночi суд тут чинив не кметь — iз дружиною своєю вiн був там, де темнiв на рiвнинi за Доростолом стан iмператора Вiзантiї. Коли боляри стовпились попiд стiнами свiтлицi, а деякi стали просто серед неї, iз дверей, що вели до покоїв кметя, вийшов князь київський Святослав.
Переступивши порiг, князь зупинився й обвiв поглядом свiтлицю. Вiн пiзнав декого — великого болярина Мануша, доростольських i навколишнiх придунайських боляр Горана, Радула, Струмена.
Князь Святослав не примушував нiкого з них служити йому. Навпаки, усi вони самi, один за одним, приходили до нього й клялися в приязнi й любовi. А великий болярин Мануш прибув до князя по загаду нiбито самого кесаря Бориса.
Зараз боляри мовчали, спiдлоба позираючи на князя Святослава. В їхнiх очах свiтилася одверта неприязнь, руки були стиснутi в кулаки.
Тiльки тодi, коли князь Святослав ступив ще кiлька крокiв уперед i сiв у крiслi за столом, де звичайно сидiв кметь, боляри ворухнулись, зачовгали ногами, зацокотiли посохами, але однаково мовчали.
— Я зiбрав вас, боляри, — у тишi, що настала, почав князь Святослав, — щоб почути, чому i як вчинили зраду проти мого вiйська, i щоб судити вас...
Тодi великий болярин Мануш — немолодий уже, але ще здоровий чоловiк, який стояв попереду у темному довгому платнi з цятавою кесарською гривною на шиї, — ступив i голосно промовив:
— По якому закону i чому саме ти хочеш судити нас, княже? Адже ми болгарськi боляри, i судити нас може тiльки кесар та ще бог.
Князь Святослав довгим поглядом подивився на великого болярина i на його гривну, обвiв поглядом усiх боляр i сказав:
— Не заради однiєї тiльки Русi прийшов я, боляри, з вiйськом своїм до Болгарiї, а заради життя i Русi, i Болгарiї.
— Твоїми молитвами помер наш кесар Петро! — роздратовано крикнув болярин Мануш.
— Кесар Петро, — спокiйно вiдповiв йому князь Святослав, — справдi помер, коли побачив силу Русi. Але я власними руками вiддав корону болгарських каганiв i всi їх скарби сину Петра — новому кесаревi Борису.
— Так нехай тодi нас слухає i судить кесар Борис! — вигукнув болярин Мануш.
— Нехай судить нас кесар Борис. Тiльки кесаревi Борису служимо! — покотилось пiд склепiнням свiтлицi.
Князь Святослав ждав, поки накричаться боляри, i так само спокiйно сказав:
— Той, хто нинi в Доростолi, — не пiдвладний кесаревi Борису, бо вiн зрадив мене i служить iмператору ромеїв.
— Так вiд кого ж судиш ти нас? — вже задихаючись, крикнув Мануш.
— Буду я судити вас вiд iменi руських людей i тих болгар, що не хочуть, як ви i ваш кесар, служити Вiзантiї. Хочете, я покличу сюди цих болгар — немало їх уже полягло над Дунаєм, а ще бiльше є тут, у Доростолi, i скрiзь по Болгарiї. Чуєте, ось їхнiй голос...
У свiтлицi настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дунаї, як потрiскують гноти в свiтильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. I раптом стало чути, як вирує пiд вiкнами будинку кметя багатоголосий натовп — загрозливо, неспокiйно, тривожно:
— Да проклинай! Позор! Смерт!
— Чуєте? — запитав ще раз князь Святослав.