Змінне завдання виконано. За винятком майстрині Люби, що піймалася з самогоном, — доповіла начальниця, дмухнувши тютюновим перегаром,
— Пишіть докладну на звільнення. Не хватало, щоб майстри торгували самогоном.
— А ще поскаржуся вам на Сашу. Їй збудували розкішні туалети, а моїх жінок вона не пускає. Каже, що згідно "Правил" стороннім нічого там робити.
— Трішечки потерпіть. З понеділка будівельники вже у вас. Стежте, щоб зробили не гірше, ніж у Саші.
В ремонтно-інструментальному цеху директор зупинився на дільниці, де збиралася унікальна відцентрова машина для лиття важких корабельних гільз, що мала вивести завод на новий ринок. Бригадир складальників Василь Кліндух поскаржився на відсутність унікального опорного підшипника, і Павло Гнатович пообіцяв йому жорстко підстьобнути постачальників.
В кабінеті на директора очікувала звична чашечка ароматної кави з барвистими цукерками в шоколаді. Виждавши п'ятихвилинну паузу, секретарка запустила учасників щоденного розподілу наявних коштів.
— Усе, що надійшло, списано на податки, — сумно відзначила головна бухгалтерка.
"Куди уходять гроші? — животрепетне питання. Податки податками, але ж щокварталу підписую звіти з прибутком?" — міркував Павло.
— Без балансового прибутку ніяк не можна. За збитки нас з вами, Павле Гнатовичу, посадять. Якби ж в одну камеру, я не проти, а то розпорошать по різних. Гроші розходяться по забаганках. У нас же найвища у місті зарплата, і спецодяг по два комплекти, і допомога на відпустку, і футбольний клуб, і туалети, і артисти на День Машинобудівника. Пробачте, забула про безоплатне годування третьої зміни...
— Робочі мають бути нагодованими. Читали, як Сталін у роки війни наказав танковому заводу, щойно евакуйованому на Урал, подвоїти виготовлення танків Т-34? Начальник заводу, в якого верстати ще стояли під відкритим небом, зібрав нічну нараду, і опісля довгих обговорень, коли вже всі керівники знайшли собі вихід, начальник ковальського цеху заявив, що колінчатих валів не буде. Начальник заводу, до речі, генерал, розпускаючи засідання, його попередив: якщо завтра до обіду нічого не запропонуєш, віддам під розстріл за саботаж. "Пропоную ковалям подвоїти обіди", — радісно доложив начальник цеху вранці. Так і вчинили. І що ви думаєте? За тиждень один коваль впорався із завданням, за ним другий, третій, і до кінця місяця цех сягнув подвійної норми. А ви кажете, навіщо витрачатися...
— Це несправедливо: нам платять за заниженими цінами ще й із затримкою, а з нас беруть наперед і втридорога, — поскаржилась фінансистка.
— А хіба ми не підіймали ціни? Ви забули, як дилери від нас відмовились і поїхали до конкурентів? За три тижні вщент забили склади і знову почали заповнювати бомбосховище. Тільки час перевели, — побідкався Юхим Йосипович.
— Мусимо хутчіше нарощувати експорт...
— Павле Гнатовичу, так він же збитковий! Відвантажуємо за ціною нижче собівартості, ще й з відстрочкою. СБУ вже погрожує прийти з перевіркою, — зітхнула бухгалтерка.
— Поки що. Виплатіть, будь ласка, робітниці, якій я вранці пообіцяв. І ще: перерахуйте інтернату на ремонт даху. Там небагато, а директор Аптерман проходу не дає. Пошкребіть там, де я не знаю.
Секретарка Юлія Костянтинівна — людина на своєму місці. Навкруг неї все блищить і квітне. За п'ятнадцять років у приймальні вона напрактикувалася заздалегідь угадувати директорські примхи. Тих, хто змушений зачекати, вона приголублювала кавою або чаєм уприкуску з московськими карамельками, і в приймальні завелися свої завсідники, що не впускали можливості посидіти тут зайву хвилинку. За дверми до кабінету вона стежить краще цербера і впевнена, що не народився той пролаза, що без дозволу прослизне повз неї до директора.
— Записалися чотирнадцять осіб, — доповіла Юлія Костянтинівна.
— Запускайте всіх разом.
Зайшла купка жіночок. Усі одягнені у чисте, вмиті і причепурені.
— Розумієте, товаришу директор, сталася несправедливість. Ми працюємо прибиральницями побутових приміщень, і за нами закріплені всі туалети, що в побутівках, що в цехах. А ви знаєте, як наші люди користуються туалетами?
— Здогадуюся. Тому ми зараз і наводимо лад. Хто тут із ливарні?
— Ми. Дякуємо за туалети, за миючі засоби і інвентар, але ж роботи додалося. То було шлангом змиєш, і добре, а тепер Олександра Іванівна за кожну цяточку сварить. Каже, щоб було чистіше, ніж вдома. А я, наприклад, живу у приватному секторі, у нас туалет надворі.
— Стривай, Люсько. Ми не про це. Вийшов ваш приказ, і прибиральницям виробничіх приміщень підвищили платню. Отже, виходить, що ми постраждали, — висловилася найсміливіша.
— Це як? — Шелестович пригадав, що минулого місяця до нього приходили прибиральниці виробничих приміщень, розповідали, як їм важко прибирати за токарями стружку, мастила, і він погодився ввести їм доплату за важкість.
— Ми завжди получали більше них, бо туалети відносяться до шкідливих робіт, а тепер їм підняли, тож ми постраждали.
— Що ви пропонуєте?
— Ми за справедливість: вже як їм додали, то хай вже буде, а нас переведіть у другий тариф.
Павлові пропозиція не сподобалась. Якщо піти їм назустріч, то наступними з'являться слюсарі і токарі з другого тарифу. Переведеш цих у третій — потягнеться увесь ланцюжок, до заступників включно.
— Ні. Тарифна система має бути незрушною. Але заради, як ви кажете, справедливості, тим, хто триматиме туалети на рівні театру, призначатиметься спеціальна надбавка, — закінчив дискусію директор.
— Там син до вас проситься, — очі Юлії Костянтинівни закруглилися і розширилися до оправ окулярів.
— Знайомся, тату, це мій партнер, Шарик, про якого я тобі розповідав. Він має ділову пропозицію, — сходу розпочав Платон.
"Шарик ... Шарик ... Колишній прапорщик-прикордонник, що у поїздах на Москву шманав торбешників", — пригадав Павло.
— То твій автомобіль? — показав він на "мерседес", припаркований попід вікнами.
— Мій. П'ятдесят тисяч доларів, — похвастався визитер.
"Шмаркач із повадками мільйонера", — подумав господар кабінету.
— Пробачте, Павле Гнатовичу, палити можна? — Шарик заклав ногу за ногу і комфортно вмостився в кріслі. — Розумієте, Павле Гнатовичу, мої батьки теж усе життя увихалися на дядька, гризлися сумлінням, а що здобули? Двокімнатну квартиру? Ми ж, нове покоління, полюбляємо гроші.
— Та що ти кажеш!
— Тату, доручи збувальникам встановити нам двадцять відсотків знижки, — втрутився Платон.
— Десять відсотків ми відкочуватимемо вам готівкою, — розтлумачив партнер.
— Ти пропонуєш мені обкрадати акціонерне товариство, де я — голова Правління? Ні, придумайте щось краще.
— Тату, ти — дурень, — спалахнув Платон, — не дарма мама каже: вважає себе директором, а насправді — голодранець!
Аби синок сидів ближче, отримав би по губах. "От вже розумника мама виховала!" — подумав Павло і, стримуючи гнів, пояснив:
— Придумай якийсь бізнес, не пов'язаний із заводом, і я тобі допомагатиму. А поки що — геть звідсіля, шахраї недоношені.
— Не гарячкуйте, Павле Гнатовичу. Звісно, ми вже йдемо. Але наша пропозиція залишатиметься в силі: раптом передумаєте, — улесливо завірив Шарик.
Обідав Шелестович у заводській їдальні. Завідувачка зустріла його задоволено: на вимитих вікнах — серпанок; підлога помита з содою; тумби на коліщатках, виготовлені за ескізами, привезеними ним з Німеччини, прикрасилися квітами, на столах — серветки. А ще й персонал у вишиванках, і сама завідувачка у вишиванці, пружно начиненій грудьми.
— Що це у вас за безлад? — директор вказав на жінок з банками і бідонами, що скупчилися біля роздавального вікна.
— Де? А оце... Це дружини. Робочі, яким призначене безкоштовне молоко, його не споживають, а залишають дітям. І нам зручніше: завозимо раз на тиждень і негайно видаємо, поки не скисло.
— Щоб я цього більше не бачив. Молоко призначено виводити з організму шкідливі речовини, і видавати його мусите зразу по закінченню робочої зміни. До речі, скільки сьогодні салатів?
— Чотири.
— Я ж казав: — вісім .
— Не встигаємо кришити. Всі накинулися на салати, неначе в житті не їли...
— Так для того ж і придумано: ситий працює краще голодного.
Ще не так давно до їдальні пускали за спеціальним графіком: одні цехи о дванадцятій, інші о пів на першу, а заводоуправління взагалі о чотирнадцятій. І все одно на роздачі стояли довжелезні черги. Потім кілька років їдальня пустувала, — люди економили. Сімейні приносили їжу в баночках, і вживали її прямо поміж верстатів; холостяки ж обходилися пиріжками з буфету. Шелестович, окрім безоплатного харчування нічної зміни, ввів ще декілька нововведень. Із калькуляцій прибрали витрати на електрику, опалення, воду, ремонти, зарплату кухарів і залишили тільки вартість купованих продуктів. Дозволили людям власноруч накладати салати: бери у блюдце досхочу, у будь-якому наборі — ціна однакова.
— Ливарники третьої зміни скаржаться, що годуєте вчорашньою їжою. Правда?
— Так. Але добре розігріваємо. Хоча було кілька разів, коли електрику вимикали.
— Електрику вимикають за графіком, до якого мусимо пристосовуватись, — пояснив Павло Гнатович, але для себе зазначив: їдальню треба заживити від резервного фідера.
Можна було б директору і не волочитися довгими коридорами до їдальні: все принесли б у кабінет. У перший же день Юлія Костянтинівна показала затишну кімнатку, відокремлену від кабінету замаскованими під книжкову полку дверима. "Тут вам зручно і пообідати, і перепочити", — порадила вона, пахнувши віями. Окрім стола, пари крісел, холодильника і телевізора, кімнатка мала шкіряний диван а за шторкою ховалася душова з унітазом. Павло зразу було погодився, але уважніше приглянувшись до секретарки — молодої і симпатичної — відмовився; натомість наказав передати приміщення канцелярії, а потайні двері закласти цеглою. Так що, повернувшись з обіду, він замість відпочинку розписував свіжу кореспонденцію. О чотирнадцятій п'ятнадцять до кабінету ввалилися провідні керівники заводу. Нарада була присвячена використанню зворотних відходів, яких при обробці утворювалось понад половину загальної ваги відливки. Колись вони з Ковальовим спорудили механізацію зі скребковими транспортерами, які виносили стружку у загальну кучугуру на виїзді з цеху.