Гірко було до того звикати, але звик. І до цього звик.
Хлопці, знаючи що він вічно голоден, почали його задобрювати посильними приносами їдомого характеру. Тарас почав ураховувати кількість принесеного й карати в зворотній пропорції: хто приносив більше, того бив менше; хто приносив менше, того бив більше, а хто зовсім не приносив нічого, того вже сік по-справжньому, вичитуючи: "Пом-ні... день... субот-ній..."
Огрубів Тарас. Близькість <цо такої людини, як Богорський, не могла не відбитися на характері хлопця. Його єдиний порадник — сльози — покинув його. Раніше він міг виплакати кривду сльозами й йому ставало легше. Тепер сліз не було — мов висохла та криниця, в якій вони родилися.
Раніше не міг спокійно дивитися, як хтось плаче — тепер на це не реагував. Під його рукою підскакує дитяче тіло, в очах безумний перестрах, а рота вириваються нелюдські крики, а Тарас вичитує: "Пом-ні день... су-бот-ній..." А Богорський дивиться й підхвалює.
— Добре!.. Так його!.. Маладець Тарас! Гарний з тебе консул вийшов!
Убогу бібліотеку Богорського Тарас перечитав одразу та там і читати нічого
було: більше сороміцькі вірші посписувані у зошитах. Одна тільки книжка й була цікава, але вчитати її не міг Тарас, бо по-чужоземному написана. Зате рисунки були там такі, що подібних зроду Тарас не бачив. Ота книжка й була єдиною втіхою: у відсутності дяка міг розглядати її годинами.
XX
Ранок. Тарас прокинувся на вогкій купі лахміття, киненого в кутку на підлозі.
В хаті брудно, гидко. Богорський учора прийшов п’яний, довго ригав серед хати, у потемках розвозив те все чобітьми на підлозі. Тепер спить, розкидавшися. Рот перекосився, слина тече, і від нього всього несе гидотним якимось тошнотворним запахом.
Тарас чухається на тому своєму лахмітті. Смердюче воно й повне бліх та вошей, але й з ним розставатися не хочеться, бо в хаті холодно.
Та все ж уставати треба, й Тарас схоплюється. Одягатись не доводиться, бо спить він у тому ж, у чому ходить. Умиватися теж не приходиться, бо й води немає в хаті, а якби й була, то замерзла б.
Дуже хочеться їсти. У Богорського затяжні конфлікти на любовному фронті. Чогось він там не обрахував і ходить тепер напівголодний, а від того й злий. Ото вчора напився, а воно з голоду й на ригачку потягло.
Тарас розтоплює грубу, а в мозкові одна думка: чи принесе хто-небудь із хлопців сьогодні їсти, чи ні?
Богорський ворушиться на своєму ліжку. Голова у нього тріщить, голос хриплий.
— Ей, Тарасе! Чому у нас холодно? Ти знаєш, що я не виношу холоду? Чому в грубі не розпалив досі?
— Адже ж палю.
— Палю, палю... А я тобі палю.
Це розпочинається день Тарасів.
Богорський гнівен. Усе йому не подобається, усе його сердить, і в усьому винен Тарас. Вода холодна вмиватися — так чому ти не нагрів. В хаті неприбрано, онучі валяються — так чому не прибрав. Проходячи мимо, Богорський б’є Тараса кістками пальців по голові. З деякого часу це стало
улюбленим прийомом дяка відносно учнів.
— А їсти у нас є що?
Тарас тільки дивиться з-під лоба, а цей погляд говорить:
"І де б воно узялося? Пощо язиком блямкати дурно?"
— Так як же це так, га? Як же це так, що нема нічого їсти?
Богорський одягається, приводить себе до сякого-такого ладу й виходить,
кинувши:
— Я зараз.
Тарас знає, що це надовго, а може й до вечора. Доведеться самому вести навчання з хлопцями. Тарасові це подобається, та й учні не мають нічого проти.
Починають зіходитися хлопці. Перший запит до кожного — чи приніс їсти? Як на те — ніхто не приніс. Перед Тарасом перспективи голодного дня.
— А ти, Серього, приніс їсти?
— Ні. Я хотів був, а батько питають: "Навіщо береш? Ти ж поснідав, а на обід прийдеш". Я кажу: "Це Тарасові". — "А що ти його — годувати помінився, чи як?!" Та я, кажу, не помінився, кажу, а щоб не бив дуже" .— "Так це він, сучий син, з вас хабарі бере? Так оце ви його годуєте, щоб не бився? Так скажи ти йому, що як я прийду до школи, то й ноги йому із с... повисмикаю! Забуде, на якій і сидів. Бач — годуй його!.. Коли він уже пішов на таку .собачу должность, щоб своїх товаришів бить — так бий уже всіх однаково, а не за хабарі. Так ти йому й скажи, отому Тарасові. Бач! Іще не вивчився, а вже собацюрою став. А що ж із нього буде, як вивчиться?"
Тарас похнюпився. Так он ба як люди на нього задивляються! Собацюрою, кажуть, став.
Це вже не був тільки брак їжі — це був громадський осуд.
Почався урок. Тарасові в ухах стояло слово "собацюра" й він старався навіть не підвищити голосу на учнів. Вони відчули м’якість руки й таке почали виробляти, що Тарас скоріше відпустив їх на обід.
Дяк прийшов, коли учнів уже не було.
— А де хлопці?
— Обідати відпустив.
— Ага. Ну і чорт із ними.
Богорський був злий. Ходив по хаті й бубонів.
— Мужва проклята. Ні одна тобі собача душа й не здохне. От уже скільки часу — і нема ні одного покійника на селі. Прямо хоч сам придуши кого. Старий Хвесько... Вже ж порохня сиплеться з чортового діда, чужий вік заїдає, а дибає! Оце зустрів його, кажу: "Чого ви товчетеся по світові, діду? Вже вас там давно з лихтарями шукають". — "А тобі, каже, книша хочеться? Попождеш іще, мерзенний каламарю!.." От і поговори з ним.
Взагалі це був день невдач. І для Богорського, і для його консула. По обіді мало хлопців прийшло до школи, а ті, що прийшли, жалкували того, бо дяк був немилосердний і палі роздавав щедрою рукою.
А на учнів теж щось напало. Один прикидається не в міру чутливим і, ще навіть не закуштувавши нічого, кричить не своїм голосом. Але кричить не просто, а по-дівчачому:
— Ой, голубчику!.. Ой соколоньку!.. Ой лебедику!.. І не буду ж слухатися ніколи!..
— Нічого! Нічого! — кричить Богорський і тикає хлопця лінійкою в пузо.
Другий виставляє руку з перебільшеним страхом, але так близько до тіла, що ніяк розмахнутися. Богорський б’є такого по пальцях знизу.
Третій устає ніби з готовістю, але як тільки учитель замахнувся провалюється моментально під стіл. Такому влітає подвійна порція.
А один з більшеньких учнів устав по-геройсьому, голову підняв і виставив гордо руку: бий, мовляв, скільки хочеш, а я й не скривлюся.
Богорський починає бити. Озлоблюється й чим далі розмахується більше. А коли розмахнувся на всю — учень прийняв руку, лінійка хряснулася об стіл і розлетілася на цурки.
Богорський ухопивши обома руками учневі за волосся. Учень вирвався та ходу. Дяк за ним. Хтось із учнів підставив ногу, учитель упав, учні врозтіч. Зосталися на побойовищі тільки префект та консул.
Богорський довго не міг заспокоїтися. Прискіпувався до Тараса, але той мовчав. Нарешті дяк крикнув.
— Бери торбу!
Це означало, що підуть співати. Тарас почав ладити торбу.
— Бери й горщик!
Тарас запитливо глянув. Ще ніколи вони не брали горщика.
— Чого дивишся? Може ж який чорт хоч квасу грушевого дасть. Пішли. Стануть під вікнами й починають "Богом ізбранную" під собачий акомпанемент.
І бувають же такі кляті дні! Ну хоч би тобі одна кватирка одчинилася! Так і пішли додому — і з торбою порожньою і з горщиком
Отаке було життя Тарасове. Безрадісне й безвиглядне. Отупів і опустився. Не хотілося нічого, нікуди не тягло, й навіть забув малювати.
XXI
Єдиними справді просвітлими годинами були ті, коли хто вмре на селі. Хоч людей побачиш і почуєш. А що вже наїсишся, так і говорити нічого.
Правда, нелегко діставався той шматок хліба. Особливо, коли потепліло. Надворі так гарно, пахнуть полинки, чорнобривці, м’ята, а в хаті важкий, гнітючий трупний запах і душно так, що Тарас стоїть весь облитий потом, сорочка мокра до рубця.
В хаті цілий день товчуться люди, в ній же цілий день печуть хліб, пампушки, млинці, варять борщ, горох, лапшу, кашу. І Тарас, розімлілий, розварений чує, як у нього крутиться голова і він от-от упаде.
І мухи. Ох, ті мухи!.. Одну віджене рукою — друга сіла. У мертвяка піна на синіх губах, мухи обсіли, смокчуть. Одна баба взяла з домовини пучечок васильків, почала обганяти. Мухи знялися роєм і так, роєм, полетіли на Тараса. Лізуть в очі, в ніс, в розкритий рот. Тараса млоїть, починає нудити. Він уже не знає що читає.
Вже не до оксій, не до точок і виразу — забуде навіть на якому рядку зупинився. Читає без усякого смислу — аби говорити слова й не мовчати. От якби Совгирь почув!..
І це так удень. Уночі до того всього приєднувався ще сон.
Часом так тягне, так тягне, що самі очі закриваються. І єдине тоді бажання — скоріше побачити Чермне море з Мойсеєм та колісницями: це картина в кінці "Псалтиря" після останнього 15-го псалма.
Але поки долізе до того моря, то не раз штовхне носом, коли не в гори Єрмонські та Фаворські, так у кедри ливанські. Потрясе головою, погляне доокола — чи не бачив хто, і знов чита, щоб рядків за десять-п’ятнадцять знов клюнути носом.
Нарешті муки стають невиносимими. Тарас ні з того, ні з сього починає. Приїдіте поклонімся". Люди, які є в хаті, христяться й стають навколюшки, а Тарас під шумок, вибравши момент, коли ніхто не дивиться, перекидає одразу штук п’ять-шість сторінок — аби скоротити собі стежку до моря.
Не завжди така штука удається. Раз перекинув отак кілька листків, а з печі голос:
— Хлопче, хло-опче!.. Не бреши! П’яте через десяте не читай. По кілька листків не перекидай. Вернись мені зараз назад і читай:
"Вонмі мі і услиші мя, возскорбєх печалію моєю і смятехся от гласа вражія і от служенія грішнича, яко клоніша на мя беззаконіє, і во гніві враждоваху мі". Ото бити!.. Ото бити!.. Щоб аж пір’я сипалось! Чого ж тобі заціпило? Читай далі та гляди не бреши, бо як устану, то морду наб’є й заверну до першої кахтизми.
Тарас не знав куди діватися від сорому. Так гарно його тут приймали у цій хаті, нагодували (це й розморило його так дуже) — і от... Читає убитим голосом:
— Серце моє смятеся во мні і боязнь смерти нападе на мя... страх і трепет пріїде на мя і покри мя тма... 1 рєк: хто дасть мі крилє, яко голубіне, і полещу і почію! Се удаліхся бєгая, і водворихся в пустині. Чаях Бога спасающаш мя от малодушія і от бурі...
Читає — а сором пече. Тарасові здається, що вже ніколи ніхто не покличе його читати "Псалтиру" і слава його погинула навіки. А з нею й можливість попоїсти.
На щастя воно минулося так. Але вже сторінок більше ніколи не перекидав.
Тільки один був такий час, що і учитель, і учень розкошували й наїдалися під саму зав’язку.